«Ти ж говори те, що згідне із здоровим вченням: щоб старі чоловіки були пильні, поважні, доброчесні, здорові у вірі, в любові, в терпінні» (Тит. 2:1-3).
Покажіть мені людину, яка любить терпіти, і я буду неймовірно здивований. Мені доводилося зустрічати людей, втомлених від життя і бажаючих смерті, але навіть ці рухомі нетерпінням. Нам не подобається довго чекати, стояти в черзі, нагадувати дружині, яка фарбує губи чи вії, що нас вже чекають. Очікування вироку тяжче, ніж сам вирок, бо в очікуванні нам доводиться терпіти. Ми згодні видалити зуб, бо терпіти зубний біль вище наших сил. Терпіння – це так складно, погодьтеся. Терпляче чекати, коли ваш чоловік візьметься за розум, коли начальник помітить вашу чесність і старанність, коли настане довгожданий день переходу на пенсію або ще більше довгожданий день весілля. Але доводиться чекати. І доводиться терпіти. І тоді, коли секунди здаються годинами, а дні місяцями, тоді коли світло попереду стає туманним, неясним і розпливчатим, тоді хочеться сказати: «Ну, годі, з мене досить». Хочеться стомлено опустити руки. Думка: «Невідомо, що буде завтра, а сьогодні доводиться терпіти. Чи варто?» заповнює собою усю твою свідомість.
«Згадайте попередні дні ваші, коли ви, бувши просвічені, витримали великий подвиг страждань, то самі серед ганьби й скорбот, бувши видовищем для інших, то поділяючи участь інших, які були в такому ж стані; бо ви й моїм кайданам співстраждали‚ і розграбування майна вашого прийняли з радістю, знаючи, що є у вас на небесах майно краще і неминуще. Отже, не покидайте уповання вашого, яке чекає велика нагорода. Терпіння потрібне вам, щоб, виконавши волю Божу, одержати обіцяне. Бо ще “небагато, зовсім небагато‚ і Грядущий прийде і не забариться”. “Праведний вірою живий буде; а коли хто вагається, не благоволить до того душа Моя”» (Євр. 10:32-38).
Християни перших віків увійшли до історії як покоління мучеників. Переслідування з боку єврейських вождів, римських імператорів, ненависть і презирство навколишнього гріховного світу. Їм припало багато що зазнати. Це був подвиг страждань. Їм довелося нести тягар ганьби і скорботи. Для багатьох ноша здалася непосильною. І хоча вони знали про велику подяку, обіцяну для них Господом Ісусом Христом, ціна здалася занадто високою, а час очікування занадто довгим. На межі зречення, безпорадні люди у відчаї шукали будь-яку можливість уникнути жахливої долі: смерті, тортур, ганьби. Слово Боже надихає християн терпіти і чекати. Що буде? У години скорботи нам це здається таємницею, покритою мороком. Людина, захоплена до третього неба, знає, що каже. Буде велика подяка. Нам довелося занадто довго чекати, і ми почали сумніватися, що з цього взагалі щось вийде. Вийде. Повір, вийде, і ти отримаєш обіцяне.
Цю історію мені розповіла моя мама. Вона народилася і виросла в маленькому селі, де в кожному дворі була корова, у сарайчику рохкали свині, а двором ходили кури і величезний півень з червоним гребенем. Ми звикли купувати масло в магазині, хтось купує масло в пачках, хтось в пакеті на вагу, а в селі усе було інакше. На кухні, серед іншого кухонного начиння, стоїть і до цього дня незвичайний предмет, чимось схожий на барильце, тільки перевернуте. З правого боку ручка, схожа на ручку шарманки, а згори маленьке віконце з дверцятами. Я пам’ятаю його, він завжди вологий, приємного темно-коричневого кольору. Береш його в руки, відчуваєш терпкий оксамитовий запах – і тобі здається, що він увесь просякнутий маслом. Це не випадкове відчуття, бо таємничий предмет, який я намагаюся вам описати, – маслоробка. Я не знаю, чи є таке слово, але мама і бабуся називали цей апарат саме так.
Принцип дії простий, як і все геніальне. Наливаєш жирне молоко, крутиш ручку, починають обертатися лопаті, і шляхом збивання виходить масло. Мені важко повірити в те, що ще зовсім нещодавно таким шляхом моя мама виготовляла смачне домашнє масло.
Проте швидко лише історія розповідається, але масло, як виявилось, не швидко збивається. «Як часто відбувається так: я наливала молоко і починала крутити ручку. Покрутивши небагато, втомлювалася, але, у надії отримати масло, продовжувала свою роботу. Відкривала віконце, бачила молоко, що не загусає, і, набравшись терпіння, бралася за роботу знову. Знову відкривала віконце – і знову жодних змін! Але я знала, що має вийти масло, і знову відчайдушно крутила обридлу мені ручку. Сили закінчуються, і я вже вірю в те, що в мене нічого не вийде. Покрутивши ще трохи для заспокоєння сумління, кидала це даремне заняття. І тоді моя старша сестра вирішує завершити мною почату справу. І – диво! Покрутивши ручку не більше п’яти хвилин, вона радісно вимовляє: «Готово». А мені образливо, адже це я так довго старалася. Мені лише крапельку не вистачило терпіння».
Нехай вистачить його тобі, читачу, що б ти отримав обіцяне.
Я знаю, як важко терпіти. Знаю, як це складно – бути вірним. Я знаю, як це нелегко – бути постійним у служінні. Знаю, що настають моменти, коли ти хочеш у безсиллі опустити руки, коли закінчується витримка, коли весь світ йде проти тебе, а ти запитуєш: як довго я зможу ще протриматися проти течії?
Не занепадай духом. Усе не так погано, як бачиш ти. Подивися на своє життя очима Божими, – і складне стане простим, а незрозуміле – зрозумілим.
У продовження розповім історію, яку я назвав «Шість пиріжків».
Ранній ранок. Я привіз мою дочку в школу. У них сьогодні екскурсія, і я пообіцяв купити їй плівку для фотоапарата. Крикнувши на прощання: «Я скоро!», біжу, намагаючись зігрітися і заразом прокинутися, до фотосалону. У мене на шляху сестра з нашої церкви. Посміхаюся і намагаюся бадьорим голосом вимовити наше християнське «Вітаю», і збираюся бігти далі. Але, схоже, у сестри інші плани.
– Почекай трохи, – каже вона, і попорпавшись у великій сумці, що шелестить, простягає гарячі і м’які пиріжки.
– Це з картоплею, а це з капустою.
Мені трохи незручно, але знаю, що це від щирого серця, а також те, що блаженніше давати, ніж приймати, і не можу позбавити сестру покладеного їй блаженства.
– Дякую сердечно!
– На здоров’я! – і ми розсталися.
Тим божевільним ранком було багато усього. Важко відновити в пам’яті деталі. Проте пам’ятаю: ламалася машина, купував новий акумулятор, було декілька дуже важливих зустрічей, поздоровляв свого родича з днем народження, і ще щось, чого не пам’ятаю. Нарешті, втомившись від сум’яття, починаю відчувати прилив голоду, благо, у багажнику лежать накриті курткою пиріжки, ще теплі. Їм з апетитом і задоволенням, і, звичайно ж, з вдячністю.
Тим ранком той, хто заміряє з компанії з виробництва вікон, склав кошторис на заміну вікон у кухні і кімнаті для хору. Вийшло близько 5000 гривен[1]. Я зателефонував касирові і сказав, що нам треба сплатити замовлення. У відповідь почув:
– У нас немає грошей.
Звичайно, я припускав, що грошей буде недостатньо, але що б грошей не було зовсім! Я був дуже неприємно здивований.
– А де ж гроші? – не приховуючи роздратування, запитав я.
– Двоє нових дверей, керамічна плитка на підлогу в кухню, витяги, вентилятори в душники, шпаклівка для стін. У результаті близько п’ятнадцяти тисяч, це усі наші заощадження.
Я приїхав у будівлю церкви, зайшов у наш офіс і попросив книгу обліку, в якій реєстрували збір коштів на ремонт. Минуло більше тижні після членських зборів. На мій заклик продовжувати ремонт відгукнулися людей шість, і, завдяки ним, я побачив підсумковий запис: п’ятсот двадцять шість. П’ятсот двадцять шість і п’ять тисяч, ну і ну. Невже це нікому не треба? Невже я залишився один? Невже нам, вірним, так і не вирватися з лап егоїзму і себелюбства? І так мені стало тужливо від дум моїх невеселих. Я не схильний до песимізму, але в той момент був близький до того, щоб засмутитися душею моєю. Але не засмутився. Згадав ті самі шість пиріжків. Так, так, не смійтеся, саме згадав ті самі теплі і рум’яні. Згадав ту добродушну простоту, з якою мені їх вручили, і не зміг засмучуватися, бо зрозумів, що є добрі, чуйні і жертовні люди. Вони поряд з нами, їх багато, і наша біда в тому, що ми занадто добре помічаємо усе погане і такі неуважні до доброго. Я відчув себе схожим на одного біблійного героя, про якого хочу розповісти.
…Запалав вогонь на жертовнику. Захопленим вогнем зайнялося серце в грудях пророка.
Бог живий! Бог чує! Цей Бог істинний. Хвиля безумного збудження несла пророка. Він наказав схопити пророків Ваала. Юні воїни, почувши наказ, устрашилися. Цим пророкам протегувала сама цариця, прекрасна і жорстока Ієзавель. Побачивши боязкість в очах варти, пророк рішуче зробив крок до натовпу ідолопоклонників, нетерпляче вихопив меч і з усього маху увіткнув в одного з жерців. Той із стогоном впав, а пророк продовжив уражати зброєю служителів язичницького бога. Того дня біля потоку Киссон стратили чотириста п’ятдесят священиків чужого для Ізраїлю бога.
Три роки земля жадала вологи, три роки в Ізраїлі не було дощу. Але зараз, коли пророки Ваала убиті, зло знищене, Ілля молиться. Бог послухає, і пророк, побачивши хмари, що наближаються, каже цареві.
– Їдь. Бог помилував нас. Буде дощ, земля житиме, розцвітуть сади, і на лозі достигнуть соковиті грона.
Після цього Ілля, оперезавши стегна, біг поряд з царською колісницею. Він біг п’ятнадцять кілометрів, і кожен його крок супроводжував пильний погляд царя. Про що думав цар, спостерігаючи за безстрашним пророком? Важко знати напевно. Але неважко зрозуміти, про що думав Ілля, коли дізнався, що цариця Іезавель, могутня і нещадна, присягнулася убити того, хто посмів підняти руку на її пророків.
Ілля стривожився. Ні, Ілля злякався. Дуже чітко побачив свій кінець, над його головою загрозливо згущувалися хмари. Він звівся на ноги і побіг. Цього разу він біг, щоб врятувати своє життя.
Йому довелося йти сорок днів і сорок ночей. Серце стогнало в оковах гнітючої туги. Тривожний сон. Повна самотність. Жахлива порожнеча, подібна до нескінченних мандрів у пустелі. І, нарешті, довгожданий знайомий голос.
– Іллє, чому ти тут?
Мені здається це питання, що будить десятки інших конкретніших питань:
– Чому ти біжиш?
– Чому ти переляканий?
– Чому спиш неспокійним сном?
– Чому в серці тривога?
– Чому душа сумує?
– А як Ти гадаєш, Господи? Я один. Усіх Твоїх вірних слуг убили. А я один проти сотень і тисяч. Я один проти князів, жорстокої Іезавелі, безвільного в її підступних руках Ахава. Господи! Я один, і моєї душі шукають.
Я гадаю, кожному з нас доводилося говорити подібне до того, що сказав Ілля. Нам знайомий страх. У наші груди встромлювалися стріли тривоги і занепокоєння. У нас не було сил йти далі. Не було терпіння бути тим, ким ми маємо бути. Але Господь каже важливе слово: ВТІМ.
– Втім, знай, Іллє, у Мене є ще сім тисяч богобоязливих ізраїльтян. Сім тисяч, це означає – ти не один.
Це слово до мене. Знай, Єлисею. Ти не один. У Мене є сім тисяч і більше людей, що люблять Мене. Людей, здатних підтримувати. Людей, які піднімуть твої ослабілі руки, братів і сестер, з якими, знову вишикувавшись, ти можеш прийняти бій і перемогти.
Мій друже! Дозволь завірити тебе в тому, що в Бога є і для тебе важливе слово ВТІМ. Тому не поспішай втікати з поля битви. Не поспішай кидати меч. Не поспішай здаватися в полон твоїм страхам і тривогам. Подивися на життя очима Божими. І не залишай свого сподівання, йому належить велика подяка. Не переставай терпіти.
Так влаштоване життя – той, хто терпить і чекає, отримає обіцяне.
[1] Чимала сума для 2011 року. – Прим. перек.
