ОЧИЩЕННЯ ХРАМУ

Вигнання торговців з Храму, Джованні Паніні

Марко розповідає нам, що після цього привітання Ісус зайшов до храму, роздивився усе, і тому, що вже було пізно, вирушив у Витанію, де Він упродовж того тижня мешкав. Наступного дня Він знову ввійшов у храм і почав виганяти з нього гендлярів та купців: «Перекинув столи міняйлів та ослони тих, що продавали голубів» (11:15).

Ісус мотивує цей Свій учинок словами з Ісаї, доповнюючи їх словами Єремії: «Дім Мій домом молитви назоветься для усіх народів. А ви з нього зробили печеру розбійників!» (Мк. 11:17; пор. Іс. 56:7; Єр. 7:11). Що ж такого Він учинив? Що хотів цим сказати?

У євангельській літературі ми вирізняємо три роз’яснювальні натяки, які мусимо коротко розглянути.

Насамперед це теза, що очищення храму в жодному разі не означає нападу на храм, а стосується лише зловживань. Безперечно, гендлярі були авторизовані юдейською владою, яка мала завдяки цьому великі прибутки. Отож торгівля міняйлів та гендлярів худобою була легальною, провадилася у рамках існуючого ладу; це також було очевидно, бо, щоб обміняти ходові римські монети, зображення кесаря на яких уважали ідолопоклонством, на храмову валюту, то це потрібно було здійснити на віддаленому подвір’ї поган, де також пропонували тварин для жертви. Утім схрещення храму та торгівлі не відповідало призначенню подвір’я поган відповідно до розташування храму.

Ісус Своїм учинком нападає на існуючий устрій, який запровадила храмова аристократія, але Він не переступає Закон та Пророків – навпаки: Він виступає проти глибоко корумпованої практики, що стала «правом», і закликає до єдиного істинного права, Божого права. Лише так пояснюється те, що ні храмова варта, ні римська когорта, що стоїть напоготові в замку Антонія, не втручається. Авторитети храму задовольняються тим, що ставлять Ісусові запитання про Його повноваження для таких дій.

У цьому сенсі правильною є теза, особливо яскраво обґрунтована Вітторіо Мессорі, що під час очищення храму Ісус діяв згідно з законом та боровся проти зловживань у храмі. Якщо на основі цього зробити висновок, що Ісус виступає як «звичайний реформатор, що обороняє юдейські приписи святині» (Едуард Швайцер, цитуючи Пеша, Євангелія від Марка II, С. 200), то ми не оцінимо правильно значення події. Слова Ісуса виявляють, що Його претензія є глибшою ще й тому, що Він Своїм діянням хотів виповнити Закон і Пророків.

Отож ми підходимо до другого конкретного викладу: політично-революційної інтерпретації події. Уже в епоху просвітництва робили спроби трактувати Ісуса як політичного заколотника. Проте щойно твір Роберта Айслєра «Iesous basileus ou basileusas» (Гайдельберґ, 1929/30), який вийшов у двох томах, спробував консеквентно[1] зобразити з цілісної позиції новозавітних знахідок те, що «Ісус був політичним революціонером апокаліптичного вираження, який спричинив у Єрусалимі заворушення, і римляни арештували Його та стратили» (Генґель. Чи був Ісус революціонером? С. 7). Книга викликала неймовірне захоплення, але в особливій ситуації 30-х років не знайшла відгуку.

Щойно у 60-х роках сформувався духовний та політичний клімат, в якому така візія змогла запально розвинутися. Це був Самуель Джордж Фредерік Брендон, який у своєму творі «Ісус і зелоти» (Нью-Йорк, 1967) надав своєрідної наукової легітимності трактуванню Ісуса як політичного революціонера. Тож Ісус вступає на межу зелотського руху, який отримав біблійне обґрунтування у священика Пінхаса, онука Арона: Пінхас пробив списом одного ізраїльтянина, який розважався з мідіянкою, блудницею. Його вважали лише взірцем «ревнителя» закону, почитання єдиного Бога (Чис. 25).

Своє конкретне походження зелотський рух розпочав з ініціативи батька маккавейських братів, Маттатія, який на противагу спробі підпорядкувати Ізраїль елліністичній культурі та пограбувати його релігійну ідентичність, визнає: «Слів царських ми слухати не будемо, щоб відступити від нашої віри, чи то направо, чи наліво» (1 Мак. 2:22). Ці слова започатковують повстання проти елліністичної диктатури. Маттатія втілює своє слово у дію. Він убиває чоловіка, що, слідуючи вказівкам еллінських властей, публічно хотів приносити жертви божкам. «Уздрів те Маттатія, скипів, увесь затрясся, запалав гнівом за правду, кинувся на нього і на вівтарі його заколов… Він палав ревністю до Закону…» (1 Мак. 2:24 нн.). Ґрунтуючись на цьому, крилате слово «ревнитель» (грець: zelos) було лейтмотивом для готовності виступити силою за віру Ізраїлю, обороняти Ізраїльське право та свободу шляхом насильства.

До цієї лінії „zelos“ належав Ісус – така теза Айслєра та Брендона, яка у 60-х роках спричинила хвилю революційного та політичного богослов’я. Центральним свідченням цієї тези виступає очищення храму, що однозначно було силовим актом і ніяк не могло обійтися без насилля, хоча євангелісти намагалися це приховати. Привітання Ісуса як Сина Давидового й Того, хто воздвигне Давидове царство, також було політичним актом, і розп’яття Ісуса римлянами під звинувачувальним прізвиськом «Цар юдейський» цілковито доводить те, що Він був революціонером – зелотом – і через це був страчений.

Отож хвиля революційного богослов’я, яке, з огляду на Ісуса, Якого трактують по-зелотськи, намагалося узаконити насильство як засіб встановлення кращого світу – «Царства» – занепадає. Жахливі наслідки релігійно мотивованого насилля постають перед нашим поглядом як надзвичайно драматичні. Насилля не встановлює Царство Боже, Царство Людяності. Воно, навпаки, є улюбленим інструментом антихриста – як би релігійно ідеалістично це не мотивували. Воно не служить людяності, а є проявом нелюдяності.

Однак як це стосується Ісуса? Чи був Він зелотом? Чи очищення храму було початком політичної революції? Усі діяння Ісуса та Його послання – починаючи від спокушань у пустелі, Його хрещення в Йордані, Нагірної Проповіді аж до притчі про Страшний суд (Мт. 25) та Його відповіді на віровизнання Петра – радикально протистоять цьому, як ми це зауважили у першій частині книги.

Ні, повалення силою, убивання інших в ім’я Боже не було взірцевим способом Його діяння. Його «ревність» задля Царства Божого була цілковито іншою. Ми не знаємо, якими саме були паломники, коли під час «інтронізації» Ісуса говорили про «грядуще царство батька Давида». Однак те, що думав та хотів сам Ісус, Він зробив Своїми жестами та пророчими словами, в контекст яких ставив Себе.

Звісно, осля в часи Давида було уособленням цього царства, і Захарія, зважаючи на це передання, дозволяє новому Царю миру в’їхати у Святе Місто верхи на осляті. Проте вже у часи Захарії, ще більше у часи самого Ісуса виявом сили могутніх світу цього виступав кінь, а осел був твариною вбогих й, отже, став образом цілковито іншого Царства.

Безперечно, Захарія сповіщає про Царство «від моря до моря». Проте саме тут він відкидає національні межі та вказує на нову універсальність, в якій світ знайде Божий мир та поєднається понад усіма кордонами в почитанні одного-єдиного Бога. У Царстві, про яке він говорить, зламані військові стріли. Що ще виступає у нього таємничою візією, конкретна іпостась чого не могла увиразнитись при погляді на Грядуще здалеку, поступово виявляється в діянні Ісуса, але здобути свою форму вона поволі змогла щойно після Воскресіння та на шляху проповідування Євангелії поганам. Однак й у хвилину в’їзду Ісуса в Єрусалим пов’язаність з пізнішим пророцтвом, якому Ісус підпорядковує Своє діяння, надала Його жесту напряму, який радикально протистояв зелотській інтерпретації.

У Захарії Ісус знайшов не тільки образ грядущого Царя миру на осляті, а також візію убитого пастуха, який своєю смертю рятує, і потім образ Проколотого, на якого всі дивитимуться. Іншим могутнім контекстом, в якому Він убачав Свою діяльність, була візія страждаючого Господнього слуги, який служачи віддає своє життя за багатьох і, таким способом, приносить спасіння (пор. Іс. 52:13-53:12). Це пізніше пророцтво є тлумачним ключем, яким Ісус відчиняє Старий Завіт; з цього погляду після Пасхи Він сам буде ключем, щоб по-новому читати Закон і Пророків.

Розглянемо роз’яснювальні слова, якими сам Ісус трактує жест очищення храму. Звернемося спершу до Марка, в якого зауважуємо сумісність текстів Матея та Луки лише з незначними варіаціями. Після акту очищення «Ісус навчав» – повідомляє нам Марко. Євангелист вважає, що найважливіше зерно цього «навчання» підсумоване у Словах Ісуса: «Хіба не написано: Дім Мій домом молитви назоветься для усіх народів? А ви з нього зробили печеру розбійників!» (11:17). У цьому підсумку «навчання» Ісуса про храм – як ми вже бачили – злилися воєдино два пророцтва.

Перш за все це найуніверсальніша візія пророка Ісаї (56:7) про майбутнє, в якому усі народи в домі Божому почитатимуть одного- єдиного Бога. У структурі храму знаходиться величезне подвір’я язичників, на якому відбувається головне дійство, це – відкритий простір, що запрошує цілий світ молитися там одному-єдиному Богові. Учинок Ісуса наголошує на цій внутрішній відкритості очікуванню, яке притаманне вірі Ізраїлю. Навіть коли Ісус свідомо обмежує Своє діяння кордонами Ізраїлю, то Йому завжди притаманна найбільш універсальна тенденція настільки відкрити Ізраїль, щоб усі були в змозі впізнати у Його Богові одного-єдиного Бога цілого світу. На запитання, що саме Ісус приніс людству, ми вже дали відповідь у першій частині: Він приніс Бога народам (С. 73). Власне згідно з Його словами йдеться про цей головний намір очищення храму: усунути все, що суперечить загальному пізнанню та почитанню Бога, тобто відкрити простір спільному поклонінню.

З того самого джерела взята і невеличка сцена, яку змальовує нам Йоан, повідомляючи про «Вербну неділю». При цьому, однак, мусимо зауважити, що за Йоаном очищення храму відбувалося в першу Пасху Ісуса, на початку Його діяння. Синоптики розповідають – як ми вже пересвідчилися – тільки про одну Пасху Ісуса, тож очищення храму неодмінно припадає на останні дні Його діяння. Тоді як екзегеза донедавна багаторазово опиралася на те, що датування св. Йоана є винятково «богословським», а не біографічно-хронологічним, сьогодні усе яскравіше виявляються причини, які ратують за суто хронологічне датування четвертого євангеліста, який постає перед нами як тут, так і загалом у богословському наповненні матеріалу достеменно точним щодо часу, місцевостей і протікання подій. Зрештою, немає потреби втягуватися тут у другорядну дискусію. Розглянемо коротку історію, яка в Йоана не співпадає в часі з очищенням храму, але глибше розкриває внутрішній зміст.

Євангелист повідомляє, що серед паломників були також і греки, «які прийшли поклонитися на свято» (Йо. 12:20). Вони приступають до «Филипа, що був з Витсаїди Галилейської» з проханням: «Пане, хочемо побачити Ісуса» (12:21). У чоловікові з грецьким іменем родом з напівпоганської Галилеї вони очевидно вбачають посередника, який може відкрити їм доступ до Ісуса. Слова греків «Пане, хочемо побачити Ісуса» частково пригадують нам візію св. Павла про македонця, який сказав до нього: «Перейди в Македонію і допоможи нам» (Ді. 16:9). Далі Євангелія розповідає нам, що Филип обговорює справу з Андрієм й вони обоє заносять це прохання до Ісуса. Ісус – як часто це зустрічаємо в Євангелії від Йоана – відповідає в ту мить таємничо і загадково: «Прийшла година для прославлення Сина Чоловічого. Істинно, істинно говорю вам: Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одно, коли ж завмре, то рясний плід принесе» (12:23 н.). На домагання однієї групи грецьких прочан про зустріч Ісус відповідає пророцтвом про Страсті, натякаючи на Свою майбутню смерть як на «прославу» – прославу, яка виявиться у великій плодючості. Що це означає?

Не важливою є мить та зовнішня зустріч Ісуса з греками. Відбудеться інша зустріч, яка є набагато глибшою. Тож греки «побачать» Його. Він прийде до них через Хрест. Він прийде як завмерле пшеничне зерно і принесе плід серед них. Вони побачать Його «славу»: у Розп’ятому Ісусі вони знайдуть правдивого Бога, Якого шукали у своїх міфах та своїй філософії. Універсальність, про яку йдеться у словах Ісаї (36:7), втілиться у світло Хреста. З позиції Хреста народи впізнають єдиного Бога; у Сині вони впізнають Отця, а отже, єдиного Бога, Який об’явився в палаючому кущі.

Повернемося знову до очищення храму. Там найуніверсальніша обітниця Ісаї поєднується зі словами Єремії (пор. 7:11): «Ви зробили з Мого дому печеру розбійників». Ми ще раз коротко зупинимось на боротьбі Єремії навколо храму та за храм під час тлумачення есхатологічної промови Ісуса. Зауважмо істотне повідомлення у цьому місці: Єремія пристрасно виступає за єдність культу та життя у справедливості Божій; він бореться проти політизації віри, згідно з якою Бог обов’язково мусить захищати Свій храм, щоб не припинився культ. Однак храм, який перетворився на «печеру розбійників», Бог не берегтиме.

Очевидно Ісус зауважує у поєднанні культу та гендлярства, проти чого Він виступає, повторення ситуації часів Єремії. Тому Його слова є жестом-попередженням, в якому з огляду на Єремію також можна почути вказування на занепад цього храму. Проте як Єремія, так Ісус не є руйнівниками храму: обоє вказують на те, хто і що насправді зруйнує храм.

Це тлумачення очищення храму ще виразніше проявиться у словах Ісуса, які в цьому контексті передає лише Йоан та які виходять з уст лжесвідків на суді Ісуса, а в обірваних формах є також у Матея та Марка. Те, що ці слова стосуються Ісуса, не підлягає жодному сумніву, як і те, що вони належать контексту про очищення храму – це є очевидним та незаперечним.

Лжесвідок у Марка повторює Ісуса, Який заявив: «Зруйную храм цей рукотворний і за три дні збудую інший, нерукотворний» (Мк. 14:58). Отож «свідок» близький до слів Ісуса, однак помиляється у найважливішому: не Ісус є тим, хто зруйнує храм; ті, які перетворюють його в печеру розбійників, піддають його зруйнуванню, як це було за часів Єремії.

У Йоана справжні слова Ісуса звучать так: «Зруйнуйте храм цей, а Я його за три дні поставлю» (2:19). Цими словами Ісус дав відповідь на вимогу юдейських властей подати знак, який повинен засвідчити законність Його дій: очищення храму. Його знаком є Хрест і Воскресіння. Хрест і Воскресіння надають Йому повноважень як тому, хто встановлює правдивий культ. Ісус оправдовується Своїми Страстями – знак Йони, який Він подає Ізраїлю та світові.

Однак ці слова сягають глибшого рівня. З повним правом Йоан зазначає, що учні осягли повну глибину цих слів щойно після Воскресіння, відновивши їх у пам’яті – у просвітленому Святим Духом пригадуванні спільноти учнів, Церкви.

Відкинення Ісуса, Його розп’яття водночас означають кінець цього храму. Час храму проминув. Новий культ приходить у храм нерукотворний. Цим храмом є Його Тіло – сам Воскреслий, який збирає народи та єднає разом у Таїнстві Свого Тіла і Крові. Він сам є новим храмом людства. Розп’яття Ісуса – це водночас поваленням старого храму. З Його Воскресінням розпочинається новий спосіб почитання Бога, більше не на тій чи іншій горі, а «в дусі та правді» (Йо. 4:23).

Однак як виглядає тепер справа щодо «zelos» Ісуса? Для цього питання Йоан подарував нам дорогоцінні слова – зокрема в контексті очищення храму, які дають чітку та ґрунтовну відповідь. Він говорить нам, що під час очищення храму учні пригадали собі те, що написано: «Ревність дому Твого поїдатиме мене» (2:17). Ці слова взято з великого Псалма 69 про страждання. Молільник замикає своє життя у Слові Божому, воно стає для нього джерелом страждання, якого завдають йому ненависники, які його оточують. «Спаси мене, о Боже, бо води сягають мені аж по горло…За Тебе я терпів зневагу, ганьба лице моє вкрила…Бо ревність до Твого дому мене з’їла…» (Пс. 69:2,8,10).

Це пригадування учнів дозволяє впізнати у страждаючому слузі Господньому Ісуса: ревність стосовно Божого дому приводить Його до Страстей, на Хрест. Це є головним поворотом, якого надав Ісус темі «ревність – зелос». «Ревність», яка хотіла служити Богові шляхом насильства, Він перемінює у ревність Хреста. Таким способом Він встановив мірило правдивої ревності – ревності любові, яка роздаровує себе. На цю ревність мусить орієнтуватися християнин. Це є автентичною відповіддю на питання про «зелотизм» Ісуса.

Такий виклад підтверджують два маленькі епізоди, якими Матей завершує розповідь про очищення храму.

«І підійшли до Нього в храмі сліпі та кульгаві, і Він зцілив їх» (21:14). Торгівлі худобою та грошовим ґешефтам Ісус протиставляє Свою цілющу доброту. Вона є правдивим очищенням храму. Ісус не приходить як руйнівник; Він не приходить з мечем заколотника. Він приходить з даром зцілення. Він звертається до тих, які через свою крихкість відкинуті на узбіччя життя та суспільства. Він показує Бога як люблячого, влада Якого – це любов.

Усьому цьому також відповідає те, що вигук “Осанна” повторюють діти, бо дорослі Йому в цьому відмовили (Мт. 21:15). Від цих «малих» хвала звучатиме Йому повсякчас (пор. Пс. 8:3) – від тих, які можуть бачити чистим та неспотвореним серцем і є відкриті для Його доброти.

Так ці два невеличкі моменти оповіщають про новий храм, який Він прийшов будувати.


[1] Консеквентний – те саме, що послідовний

Попередній запис

В’ЇЗД В ЄРУСАЛИМ

Вхід Господній в Єрусалим. Жан-Леон Жером Євангелія від Йоана повідомляє нам про три свята Пасхи, які ... Читати далі

Наступний запис

ЕСХАТОЛОГІЧНА ПРОМОВА ІСУСА - ВСТУП

Пророцтво про руйнування храму, Джеймс Тіссо Отож у контексті промов, які були виголошені після в’їзду в ... Читати далі