В’ЇЗД В ЄРУСАЛИМ

Вхід Господній в Єрусалим. Жан-Леон Жером

Євангелія від Йоана повідомляє нам про три свята Пасхи, які святкував Ісус під час Своєї публічної діяльності: перша Пасха, з якою пов’язане очищення храму (2:13-25); Пасха помноження хлібів (6:4) і, врешті, Пасха Смерті та Воскресіння (напр. 12:1; 13:1), яка стала «Його» Великою Пасхою, на якій ґрунтується християнський Великдень, Пасха християн. Синоптики передали нам лише одне свято Пасхи – Хреста і Воскресіння; шлях Ісуса у Луки показано саме як єдине паломницьке сходження від Галилеї до Єрусалима.

Насамперед це «сходження» в географічному розумінні: Генезаретське озеро знаходиться приблизно на 200 метрів нижче від рівня моря, Єрусалим – у середньому 760 метрів над рівнем моря. Кожен з синоптиків передав нам сходинки цього «сходження», якими є три згадування про страждання Ісуса й одночасно це – натяк на внутрішнє сходження, яке відбувається на видимому земному шляху: сходження до храму як місця, де Бог повелів, «щоб там перебувало Його ім’я», яке описує нам Книга Второзакония (12:11; 14:23).

Кінцевою метою цього «сходження» Ісуса є Його самопожертва на Хресті, яка заміняє старі жертви; це сходження, яке Послання до Євреїв зображає нам як прямування вгору до нерукотворного намету, тобто до Неба, постання перед Ликом Божим (9:24). Це сходження до справжнього Лику Господнього веде через Хрест – це сходження до «любові аж до кінця» (пор. Йо. 13:1), яка є істинною Господньою вершиною.

Незаперечною метою паломницького шляху Ісуса є саме Єрусалим, Святе Місто з його храмом, та «юдейська Пасха», як її називає Йоан (2:13). Ісус вирушив разом з Дванадцятьма, але поступово громада паломників кількісно збільшувалася; Матей та Марко розповідають нам, що під час виходу з Єрихона вже було «багато народу», який слідував за Ісусом (Мт. 20:29; Мк. 10:46).

Одна подія на цьому останньому шматку дороги перевершує очікування грядущого та висвітлює Ісуса цілком по-новому в очах мандрівників. На шляху сидить сліпий прохач, Вартимей. Він довідується, що серед паломників присутній Ісус, і відтепер він не припиняє кричати: «Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною!» (Мк. 10:47). Люди намагаються заспокоїти його, але це не допомагає, і нарешті Ісус озивається до нього. На його прохання: «Учителю мій, щоб я бачив», Ісус відповідає: «Іди, віра твоя спасла тебе».

Вартимей міг знову бачити і «пішов дорогою за Ним» (Мк. 10:48-52). Прозрівши, Вартимей разом з іншими здійснив паломництво до Єрусалима. Тема Давида та притаманне їй месіанське очікування зворушує натовп: чи Ісус, з Яким вони ішли, не є тим очікуваним новим Давидом; чи з Його в’їздом у Єрусалим не прийшла година, коли Він знову зведе царство Давида?

Приготування, які організовує Ісус зі Своїми учнями, укріплюють надію, Ісус іде від Витфагії та Витанії на Оливну гору, звідки й очікується в’їзд Месії. Попереду Він висилає двох учнів, яким каже, що вони знайдуть прив’язане осля, на якому ще ніхто не сидів. Їм слід відв’язати його і привезти до Нього; на запитання щодо легітимності, вони повинні відповісти: «Господь потребує його» (Мк. 11:3; Лк. 19:31). Учні знаходять осла, як було передбачено, їх запитують про право, і вони дають рекомендовану їм відповідь, і на це зважають. Так Ісус в’їжджає у місто на позиченому осляті, якого відразу велить повернути власникові.

Сучасному читачеві все це може видатися досить банальним, але для юдеїв, сучасників Ісуса, це було оповите таємницею. У всьому присутній мотив царства та його обітниць. Ісус переймає відоме у цілому античному світі царське право реквізиції транспортних засобів (пор. Пеш, Євангелія від Марка II, С. 180). І те, що йде тут мова про тварину, на якій ще ніхто не сидів, свідчить про царське право. Насамперед лунають ті старозавітні слова, які надають значення цілому дійству.

Це передусім Буття – благословення Якова, яке обіцяє жезл Юді, жезл панування, який не відійде з-поміж стіп у нього, «поки не прийде Той, якому він належить, Йому будуть коритися народи (49:10н.)». Про нього говорять, що Він прив’яже своє осля до виноградини (49:11). Прив’язане осля вказує на Грядущого, якому «будуть коритися народи». Важливіше знаходимо у Захарії (9:9) – це текст, який цитують Матей та Йоан для розуміння «Квітної неділі»: «Скажіть дочці Сіонській: Ось цар твій іде до тебе; лагідний, і верхи на ослиці, – на осляті, синові підяремної» (Мт. 21:5; пор. Зах. 9:9; Йо. 12:15). Значення цих пророчих слів для розуміння постаті Ісуса ми детально осмислювали при роз’ясненні Блаженств для лагідних. Він є Царем, який відкидає зброю, царем миру і царем простоти, царем убогих. І, нарешті, ми побачили, що Він панує над царством, яке простягається від моря до моря та охоплює цілий світ: нам нагадують про нове вселенське царство Ісуса, яке шириться від моря до моря у спільнотах ламання хліба, у спільнотах Ісуса Христа, як царство Його миру. Тоді все це ще не можна було побачити, однак у ретроспекції виявляється те, що було приховане у пророчій візії і лишень здалеку проглядалося.

Підведемо переконливий підсумок: загалом Ісус претендує на царя. Він хоче знати про Свій шлях та Своє діяння з позиції обітниць Старого Завіту, які реалізуються у Ньому. Старий Завіт говорить про Нього – і навпаки: Він сам діє та живе Словом Божим, не за власною програмою та своїми бажаннями. Його претензія ґрунтується на послусі дорученню Його Отця. Його шлях – це внутрішній шлях згідно зі Словом Божим. Закорінення у Зах. 9:9 розкриває водночас «зелотську» інтерпретацію царства: Ісус не будує на насильстві; Він не залучає військові сили проти Риму. Його влада інша. Це убожество Бога, мир Божий, в якому Він убачає єдину рятівну силу.

Повернемося знову до перебігу розповіді. До Ісуса приводять осля, і тоді відбувається щось неймовірне. Учні поклали на осля свій одяг; тоді як Матей (21:7) і Марко (11:7) просто кажуть: «і всів Він на нього», Лука пише: «посадили Ісуса» (19:35). Це слова, які знаходимо у Першій Книзі Царів в історії про піднесення Соломона на престол його батька Давида. Тож звучить наступне: цар Давид дав священику Цадоку, пророку Натану та Бенаї доручення: «Візьміть із собою слуг вашого пана, посадіть Соломона, мого сина, на мого мула, й завезіть його в Гіхон. Там нехай помаже його царем священик Цадок із пророком Натаном…» (1:33 н.).

Розкладання одягу також пов’язане з традицією, яка існувала в Ізраїльському царстві (пор. 2 Цар. 9:13). Те, що чинять учні, є жестом інтронізації в традиціях Давидового царства і також у месіанських сподіваннях, які постали з традицій Давида. Паломники, котрі прийшли з Ісусом у Єрусалим, піддаються захопленню учнів, вони розкладають свій одяг на дорозі, якою в’їжджатиме Ісус. Вони зривають гілля з дерев та вигукують слова Псалму 118, слова молитви паломницької Літургії Ізраїлю, що стають в їхніх устах месіанською прокламацією: «Осанна! Благословен, хто приходить в ім’я Господнє! Благословенне грядуще царство батька нашого Давида. Осанна на висоті!” (Мк. 11:9 н.; Пс. 118:25 н.).

Цей привітальний вигук передають усі чотири евангелиста, хоча своєрідними варіантами. Нам не варто заглиблюватися тут у відмінності, які не важливі для переданої історії та богословської візії євангелистів. Спробуємо тільки зрозуміти головні лінії, через те що християнська Літургія прийняла це привітальне слово і пояснила його з позиції Пасхальної віри Церкви.

Насамперед це вигук «Осанна!» Первісно це було слово наполегливого прохання, щось на зразок “Прошу, допоможи!”. Священики монотонно повторювали його на сьомий день свята Кучок під час семиразового обходу навколо жертовника як благальне прохання про дощ. Однак коли свято Кучок перетворювалося з прохального на радісне, то прохальний вигук ще більше наповнювався радісними тонами (пор. Лозе, ТhWNT IX, С. 681).

Уже за часів Ісуса це слово наповнювалось месіанським значенням. Тож у вигуку Осанна ми можемо розпізнати багатогранні відчуття прочан, які прийшли з Ісусом, та Його учнів: це радісне прославляння Бога під час в’їзду. Це надія на те, що прийшла година Месії, і водночас прохання про те, щоб царство Давида, а в ньому Царство Бога запанували тепер над Ізраїлем.

Наступні слова Псалму 118: «Благословен, хто приходить в ім’я Господнє!», як ми вже згадували, були спершу частиною паломницької Літургії Ізраїлю, якими вітали паломників при вході до міста чи храму. Це підтверджує і друга частина вірша: «З дому Господнього ми вас благословляємо». Це було благословення, обіцяне прибулим паломникам, яке відповідно уділяли їм. Однак слова «що приходить в ім’я Господнє» набрали месіанського значення. Саме так, вони стали означенням Обіцяного Богом. Отож вони перетворилися з благословення прочан у хвалебну, прославляння Ісуса, якого вітають як Того, Хто приходить в ім’я Господнє, Очікуваного та Оповіщеного всіма обітницями.

Особливе свідчення Давида, яке міститься в тексті лише у Марка, очевидно відтворює те, як очікували ту годину паломники на самому початку. Навпаки, Лука, який пише для поган-християн, повністю виключає Осанна та пов’язаність з Давидом і замінює на вигук, який звучить на Різдво: «Слава на висотах Богу і на землі мир людям його вподобання» (10:38; пор. 2:14). Усі три синоптичні Євангелії, а також Євангелія від Йоана яскраво засвідчують те, що сцена месіанської слави для Ісуса відбулася при вході у місто й ініціатором виступив не народ Єрусалима, а свита Ісуса, яка разом з Ним увійшла в місто.

Найвиразніше це передає нам Матей, який до повідомлення про Осанна долучає ось що: «І коли Він увійшов у Єрусалим, заметушилося все місто, питаючи: «Хто це такий?» Народ же казав: Це пророк, Ісус з Назарета в Галилеї» (Мт. 21:10 н.). Паралель до історії про мудреців зі Сходу тут не розпізнається. І тоді у місті Єрусалимі нічого не знали про новонародженого Царя юдеїв; звістка про це викликає у цілому Єрусалимі «спантеличення» (Мт. 2:3). Тепер увесь Єрусалим «стривожився»: Матей використовує слово eseisthe (seiо), яке застосовують при потрясінні під час землетрусу.

Про пророка з Назарета дещо чули, але виглядало так, що це не стосувалося Єрусалима, його не знали. Юрба людей, яка величала Ісуса на окраїні міста не є тією юрбою, яка вимагала Його розп’яття. У цьому подвійному повідомленні про незнання Ісуса, що рівнозначне байдужості та переляку водночас, вже до певної міри проявляється трагедія міста, яку неодноразово оповіщав Ісус, найгостріше це звучало у Його есхатологічному промовлянні.

У Матея також маємо, правда, трохи інше важливе надбання про прийняття Ісуса у Святому Місті. Після очищення храму діти повторюють у ньому слова величання: «Осанна Синові Давида!» (21:15).

Ісус захищає радісне гукання дітей на противагу «первосвященикам та книжникам», вказуючи на Псалм «З уст дітей і немовлят учинив єси хвалу…» (8:3). Ми повернемося до цієї сцени ще раз, коли будемо говорити про очищення храму. Спробуймо тут зрозуміти, що хотів сказати Ісус, вказуючи на Псалом 8 та розкриваючи широку спасенно-історичну перспективу.

Що саме Він має на увазі проясниться тоді, коли пригадаємо собі історію, яку наводять усі синоптичні євангелісти про те, як до Ісуса приносили дітей, «щоб доторкнувся їх». Усупереч опиранням учнів, які хочуть захистити Його від такого вторгнення, Ісус кличе дітей до Себе, кладе на них руки і благословляє їх. Він пояснює цей жест словами: «Пустіть дітей приходити до Мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже. Істинно кажу вам: Хто Царства Божого не прийме, як дитина, – не ввійде до нього» (Мк. 10:13-16). Діти для Ісуса зразково символізують оту малість перед Богом, яка є необхідною умовою для того, щоб увійти крізь «вушко голки», про що йдеться в історії про багатого юнака (Мк. 10:17-27), яка безпосередньо продовжує попередню розповідь.

А попередньою була сцена, в якій Ісус припинив суперечку, що спалахнула між учнями. Він узяв дитину й поставив серед них і, обнявши її, сказав: «Хто прийме одне з таких дитят в Моє Ім’я, – Мене приймає…» (Мк. 9:33-37). Ісус ідентифікує Себе з дитиною – Він сам став малим. Як Син Він нічого не творив самовільно, від Себе, а діяв цілковито з волі Отця та для Нього.

Зважаючи на це, ми розуміємо тепер наступні рядки, де мова вже йде не про дітей, а про малих, і це слово стає означенням вірних, учнівської спільноти Ісуса (Мк. 9:42). У вірі вони знайшли оту правдиву малість, яка провадить людину до Його правди.

Отож ми знову повертаємося до «Осанна» дітей. Їхня хвала постає у світлі Псалму 8 як вступ перед величанням, яке ці Його «малі» поширюватимуть про Нього далеко за межами цієї години.

Так молода Церква могла з повним правом віднайти у цій сцені заздалегідь те, що вона вершить у своїй Літургії. Вже у найдавнішому післяпасхальному літургійному тексті, який нам відомий – у Дідахе (близько 100 р.) – перед роздаванням Святих Дарів появляється “Осанна” разом із “Маран ата”: «Настане благодать і промине цей світ. Осанна Богу Давида! Коли хто святий, нехай наблизиться; коли ж ні, нехай навертається. Маран ата! Амінь» (10:6).

Дуже рано ввійшов у Літургію і Бенедиктус (Пісня Захарії). Для молодої Церкви «Вербна неділя» не була подією, яка відійшла у минуле. Яким тоді Господь в’їжджав на осляті у Святе Місто, таким завжди заново бачила Його Церква у смиренній іпостасі під видом Хліба і Вина.

Церква вітає Господа у Пресвятій Євхаристії як Того, Хто приходить тепер, Хто увійшов досередини. І вона вітає Його водночас як Того, Хто завжди залишається Грядущим та підводить нас до Свого Наближення. Ми наближаємось до Нього як паломники; паломником іде й Він нам назустріч і бере нас зі Собою у Своє «сходження» на Хрест та до Воскресіння, до довгожданого Єрусалима, який у єдності з Його Тілом возноситься уже посеред цього світу.

Попередній запис

ВИСЛОВИ ІСУСА ПРО САМОГО СЕБЕ - Частина 4

3. «Я Є» У словах Ісуса, переданих нам в Євангеліях, переважно в Йоана, але (хоча й не так чітко та ... Читати далі

Наступний запис

ОЧИЩЕННЯ ХРАМУ

Вигнання торговців з Храму, Джованні Паніні Марко розповідає нам, що після цього привітання Ісус зайшов до ... Читати далі