3. «Я Є»
У словах Ісуса, переданих нам в Євангеліях, переважно в Йоана, але (хоча й не так чітко та в меншому обсязі) і в синоптиків – є група висловів «Я є», причому подвійної форми. Згідно з однією, Ісус каже просто, без додатків: «Я є» тим, ким «Я є»; у другій групі вислів «Я є» детальніше змістовно визначений образами: «Я є Світло світу», «Справжня виноградна лоза», «Добрий Пастир» і т. д. Якщо ця друга група спочатку виглядає зрозумілою, то перша – загадковою.
Я хотів би розглянути з неї лише варіанти в Йоана, в яких формула з’являється в своїй дуже суворій і простій формі, а, крім того, – синоптичний вислів, до якого є чітка паралель у Йоана.
Найважливіші два вислови знаходимо в суперечці Ісуса, що відбувається після Його промови на святі Куренів, в якій Він зобразив Себе Самого як джерело живої води (Йо. 7:37-38). Це призвело до розколу серед народу: дехто тепер питав, чи Він і справді не є сподіваним Пророком, інші вказували на те, що з Галилеї пророків не може бути (Йо. 7:40,52). І ось Ісус каже їм: «Ви не знаєте, звідкіля приходжу і куди відходжу… Ані Мене не знаєте, ані Отця Мого» (Йо. 8:14,19). Він уточнює це ще більше, додаючи: «Ви здолу, а Я згори. Ви з цього світу, Я – не з цього світу» (Йо. 8:23). І ось це найважливіше речення: «Коли не увіруєте, що Я – Сущий, помрете у ваших гріхах» (Йо. 8:24).
Що це означає? Ми хотіли б запитати: ким же Ти є? Хто Ти? І справді – такою є відповідь юдеїв: «Хто ж Ти такий?» (Йо. 8:25). Що ж це означає – «що Я – Сущий»? Зрозуміло, що екзегеза почала шукати походження цього вислову, щоб його зрозуміти, і ми в пошуках розуміння повинні чинити так само. Називалися різноманітні етимології: типові східні промови Об’явлення (Е. Норден), назорейські твори мандейською[1] мовою (Е. Швайцер), але вони набагато молодші за книги Нового Завіту.
Тим часом переважно закріпився погляд, що духовний ґрунт походження цього вислову треба шукати не деінде, як у світі, в якому Ісус почував Себе як удома – у Старому Завіті та юдаїзмі, в якому жив. Широке тло старозавітних текстів, виявлене до цього часу дослідниками, тут розглядати не варто. Хотів би назвати лише два найважливіші тексти.
Це насамперед Вих. 3:14 – сцена з Неопалимою купиною, з якої Бог кличе Мойсея, який, своєю чергою, запитує Бога: як Тебе звати? У відповідь йому дається загадкове ім’я Ягве, значення якого Сам Бог, що промовляє, пояснює таким самим загадковим реченням: «Я – Той, Хто є». Різноманітними тлумаченнями цього речення нам тут займатися не слід; їхня головна думка: цей Бог називає Себе просто «Я є». Він просто є. І це, звичайно, означає, що Він завжди присутній – для людей – учора, сьогодні, завтра.
У великий час надії на новий Вихід наприкінці Вавилонського полону благовість про Неопалиму купину наново підхопив і розвинув Девтеро-Ісая. «Ви мої свідки, – слово Господнє, – і Мій слуга, якого Я вибрав, щоб ви знали і вірили Мені та зрозуміли, що це Я: не було бога, який міг би бути створений переді Мною, і не може бути такого, що був би створений по Мені! Я, Я – Господь: нема спасителя, крім Мене!» (Іс. 43:10-11). «Щоб ви знали і вірили мені та зрозуміли, що це Я», – давня формула ’ані’ Ягве тепер скорочується до вислову ‘ані’ гу’ – це Я. Вислів «Я є» став переконливішим і, хоча таємниця залишається, зрозумілішим.
У час, коли Ізраїль був без країни і храму, Бог за звичайними тогочасними мірками вибував із конкуренції божеств, адже Бог, Який не має жодної країни і Якого неможливо почитати, власне кажучи, Богом називатися не мав права. В цей час Ізраїль повністю навчився розуміти відмінність і новизну свого Бога: що Він був якраз не просто «їхнім» Богом, Богом одного народу і однієї країни, а Богом абсолютним, Богом усього, Якому належать всі країни, Небо і Земля; Богом, що всім володіє; Богом, Якому не потрібно почитання приношенням козлів і баранів, а Який справді вшановується лише справедливими вчинками.
І ще раз: Ізраїль взнав, що його Бог просто був Богом. І таким чином вислів «Я є» з Неопалимої купини наново віднайшов своє значення: цей Бог просто є. Він представляє Себе якраз як Той, Хто є, в Своїй неповторності. Звичайно, це чиниться, з одного боку, для відмежування від багатьох божеств, які існували, але насамперед – зовсім позитивно, як свідчення Його виключності й неповторності, яку годі описати.
Кажучи: «Я є», Ісус підхоплює цю історію і пов’язує зі Собою. Він показує Свою неповторність: у Ньому особисто присутнє таїнство одного Бога. «Я і Отець – одно». Гайнрих Цімерман справедливо наголосив, що цим висловом «Я є» Ісус виступає не поруч з Особою Отця (Trierer Theologische Zeitschrift 69, цит. вид., с. 6), а вказує на Отця. Але саме таким чином Він говорить і про Себе Самого. Йдеться саме про нероздільність Отця і Сина. Через те, що Він є Сином, Він може говорити про Своє уявлення Отця. «Хто Мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14:9). І навпаки: через це Він, як Син, може промовляти Отчі слова Об’явлення.
У суперечці Отця, в якій міститься це речення, йдеться саме про єдність Отця і Сина. Для правильного розуміння ми мусимо насамперед згадати й про те, що ми роздумували про слово «Син», його вкоріненість у діалозі Отця й Сина. Там ми бачили, що Ісус цілковито перебуває в стосунках, що у всьому своєму бутті є нічим іншим, як стосунками з Отцем. На основі цього зв’язку треба розуміти вживання формули Неопалимої купини та слів Ісаї; «Я є» цілковито випливає зі зв’язку між Отцем і Сином.
Після запитання юдеїв, – і нашого, – «Хто ж Ти такий?», Ісус вказує насамперед на Того, Хто Його послав і від Кого Він промовляє у світ. Він іще раз повторює формулу Об’явлення «Я є», проте поширює її в майбутню історію. «Коли вгору Людського Сина піднесете, тоді взнаєте, що Сущий Я» (Йо. 8:28). На Хресті можна побачити Його Синівство, Його єдність з Отцем. Хрест є справжньою «висотою». Це – висота любові «до кінця» (Йо. 13:1); на Хресті Ісус є на «висоті» Бога, Який є Любов’ю. Там Його можна «пізнати», можна пізнати, що «Я є».
Неопалима купина – це Хрест. Найвища вимога Об’явлення, вислів «Я є» і Хрест Ісуса нероздільні. Тут виявляється не метафізична спекуляція, а реальність Бога в історії для нас. «Тоді взнаєте, що Сущий Я», – коли здійснилося це «тоді»? Воно здійснюється в історії знову й знову, починаючи від дня Зіслання Святого Духа, коли юдеї від проповіді Петра «розжалобилися серцем» (Ді. 2:37) і, як повідомляється в Діяннях апостолів, три тисячі з них хрестилися, долучилися до спільноти апостолів (Ді. 2:41). Це повністю здійсниться наприкінці історії, про що тайне Одкровення передає: «Побачить Його кожне око, і ті, що Його прокололи…» (Од. 1:7).
Наприкінці суперечки, про яку довідуємося з восьмої глави, ще раз з’являється вислів Ісуса «Я є», цього разу скерований в іншому напрямку. В повітрі все ще висить запитання: «Хто Ти такий?», що водночас містить у собі запитання: «Звідки Ти?». Так, тепер заходить мова про походження юдеїв від Авраама і, врешті-решт, від самого Бога: «Авраам наш батько… Ми не з розпусти вродились,… один лише Отець у нас: Бог» (Йо. 8:39,41).
Ретроспективне посилання співрозмовників Господа через Авраама на батьківство Бога дає Ісусу нагоду ще раз чітко з’ясувати Своє походження, в якому справді цілком сповнюється таїнство Ізраїля, що юдеї тлумачили, минаючи походження від Авраама, походженням від Самого Бога.
Авраам, – показує нам Ісус, – не лише вказує через себе на Бога Отця – він вказує насамперед на Ісуса, Сина: «Авраам, ваш батько, сповнений був радощів звидіти день Мій – і звидів, і втішився» (Йо. 8:56). На заперечення юдеїв, мовляв, Ісус не міг бачити Авраама, лунає відповідь: «Перше, ніж був Авраам, Я є» (Йо. 8:58). Знову присутнє просте таємниче «Я є», але цього разу воно позначене протиставленням «постанню» Авраама. Світу майбутнього і минулого, світу становлення і занепаду протистоїть «Я є» Ісуса. Рудольф Шнакенбург справедливо вказує на те, що тут мовиться не лише про категорію часу, а «про фундаментальну відмінність у бутті…». Абсолютна унікальність форми буття, що не вкладається в жодні людські категорії, знаходить тут своє беззаперечне втілення (Johannesevangelium II, цит. вид., с. 61).
Перейдемо тепер до переданої Марком історії про те, як Ісус іде по воді після першого помноження хліба (Мр. 6:45-52), до якої є дуже подібна паралель в Євангелії за Йоаном (Йо. 6:16-21). Цей текст старанно проаналізував Цімерман (Trierer Theologische Zeitschrift 69, цит. вид., с. 12-13). Його дослідженням ми переважно і будемо користуватися.
Після помноження хліба Ісус спонукає учнів увійти в човен і плисти до Витсаїди; Сам Він віддаляється «на гору», щоб помолитися. Учні в своєму човні посеред озера при сильному зустрічному вітрі не можуть плисти далі. Господь, що молиться, бачить їх і йде до них по воді. Переляк учнів, що бачать Ісуса на поверхні води, зрозумілий; вони кричать, збентежені. Але Ісус милосердно до них говорить: «Будьте ж мужні: це Я, не бійтесь!» (Мр. 6:50).
На перший погляд, вислів «це Я» можна сприйняти за просту формулу, якою Ісус дає Себе впізнати і має намір так заспокоїти Своїх учнів. Але це пояснення все ж недостатнє. Бо як тільки Ісус входить у човен, вітер утихомирюється; Йоан додає, що тепер вони дуже швидко дісталися до берега. Дивує те, що учні щойно тепер злякалися по-справжньому: вони цілком і повністю були збентежені, – каже Марко (Мр. 6:51). Але ж чому? Страх учнів аж ніяк не зник після того, як вони переконалися, що перед ними не привид, а якраз став найбільшим тоді, коли Ісус входить у човен і раптом наступає затишшя.
Цілком очевидно, що в цьому випадку перед нами типовий «священний трепет», «теофанічний жах», який охоплює людину, коли вона опиняється безпосередньо перед Самим Богом. Ми вже зіткнулися з ним наприкінці щедрого улову риби, коли Петро, наприклад, не радісно дякує, а, перелякавшись до глибини душі, падає Ісусові до ніг і каже: Відійди від мене, я грішний чоловік (Лк. 5:8). Учнів охоплює «Божий страх». Тому що ходіння по воді є ділом Бога: «Він небеса нап’яв, Сам Він; Він ходить по морських хвилях» (Йов 9:8; пор. Пс. 77 [76]:20 (за Септуагінтою); Іс. 43:16). Ісус, що йде по воді – це не той Ісус, що їм добре знайомий; у Ньому вони раптом пізнають присутність Самого Бога.
І втихомирення бурі так само є процесом, що перевищує межі людських можливостей і вказує на власну силу Бога. Адже і в класичній історії про бурю та її втихомирення учні питають один одного: «Хто це такий, що Йому вітер і море послушні?» (Мр. 4:41). В цьому контексті і вислів «це Я» має інше звучання: Його слова – не просто буденна «формула» само- ідентифікації; за ними цілком виразно проглядається таємниче Йоанове «Я є». В усякому разі, без сумніву, що ціла подія є теофанією[2], зустріччю з божественним таїнством Ісуса, через що вона зовсім логічно в Матея завершується поклонінням (проскінезою) та словами учнів: «Ти істинно – Син Божий!» (Мт. 14:33).
Перейдемо тепер до слів, у яких вислів «Я є» змістовно конкретизований образами; таких образів у Йоана є сім; те, що їхнє число є саме таким, навряд чи випадково: Я є Хліб життя – Світло світу – Двері – Добрий Пастир – Воскресіння і життя – Дорога, Істина й життя – Справжня виноградна лоза. Шнакенбург справедливо звертає увагу на те, що до цих великих образів можна було б іще додати образ джерела води, для якого хоча й немає істинного вислову «Я є», але все ж є слова Ісуса, якими Він представляє Себе цим джерелом (Йо. 4:14; 6:35; 7:38; пор. також 19:34). Деякі з цих образів ми вже детально розглянули в главі, присвяченій Євангелію за Йоаном. Тому тут маємо достатньо коротко підсумувати загальне значення цих Йоанових слів про Ісуса.
Шнакенбург вказує на те, що всі ці образні вислови є «варіацією однієї теми, що Ісус прийшов, щоб люди мали життя і мали його вповні (Йо. 10:10). Він дає лише один дар – життя, і Він може його дати, тому що в Ньому присутнє Боже життя у первісній і невичерпній повноті…» Johannesevangelium II, цит. вид., с. 69-70). Людині потрібно і вона прагне, зрештою, лише одного: життя, повного життя – «щастя». В одному тексті в Євангелії від Йоана Ісус те просте, що ми очікуємо, називає «вщерть радощів» (Йо. 16:24).
Це єдине, про що йдеться в багатьох бажаннях і надіях людини, виражено й у другому проханні Господньої молитви: нехай прийде Царство Твоє. «Царство Боже» є життям у повноті – саме тому, що це не особисте «щастя», не індивідуальна радість, а світ, що набув своєї правильної форми, єдність Бога і світу.
Людині треба, зрештою, лише одного, в чому міститься все решта; але вона мусить, минаючи свої примітивні бажання і прагнення, щойно навчитися пізнавати, що їй насправді потрібно і чого вона насправді хоче. Їй потрібен Бог. І так ми можемо побачити, що поза всіма образними висловами врешті-решт знаходиться ось це: Ісус дає нам «життя», тому що Він дає нам Бога. Він може Його дати, бо Сам із Ним єдиний. Бо Він – Син. Він Сам є Даром – Він є «життям». Саме тому Він, згідно з усією Своєю суттю, є Звісткою, цілковитим «Єством для Іншого», «Проекзистенцією»[3]. Саме це виявляється на Хресті як Його справжня прослава.
Погляньмо на уже сказане. Ми знайшли три вислови, якими Ісус водночас приховує і розкриває таїнство Себе Самого: Син Людський, Син, Я є. Усі три вислови виявляють своє глибоке вкорінення у Слові Божому, Біблії Ізраїля, Старому Завіті. Але щойно в ньому всі ці вислови мають своє повне значення; на нього вони, так би мовити, очікували.
В усіх трьох висловах виявляється незвичайність Ісуса – його новизна, що не має жодних аналогів. Тому всі три вислови можуть лунати лише з Його вуст. Головним є слово «Син», якому відповідає звертання «Авва – Отче». Тому жоден із трьох висловів у такому вигляді просто не міг стати визнанням «громади», Церкви, що утворювалася.
Зміст усіх трьох висловів з центром у слові «Син» зростаюча Церква вклала у вислів «Син Божий», отак остаточно позбавивши його міфологічної та політичної передісторії. На ґрунті богослов’я вибраності Ізраїля він тепер набув зовсім нового значення, накресленого Ісусовими промовами.
Це нове значення мало повністю з’ясуватися в різноманітних і важких процесах розрізнення і боротьби та уберегтися від міфічно-політеїстичних, а також політичних трактувань. Для цього Перший Вселенський собор у Нікеї (325 р.) застосував слово «єдиносущний» (ομοουσιος). Це слово не еллінізувало віру, не навантажило її якоюсь чужою філософією, а саме утвердило те незрівнянно нове і відмінне, що з’явилося в діалозі Ісуса з Отцем. У нікейському визнанні Церква знову і знову каже з Петром Ісусові: «Ти Христос, Син Бога живого» (Мт. 16:16).
КІНЕЦЬ 1 ЧАСТИНИ ТРИЛОГІЇ
[1] Мандейці – релігійна течія, що перебувала під впливом гнози та вживала у своїх обрядах східно-арамейську мову. Історія форм ще часто порівнює її з Новим Завітом, але сьогодні вона вважається молодшою за нього.
[2] Теофанія – (гр.: «Богоявлення»): у християнському вченні самооб’явлення Бога в природі та людському розумі.
[3] Проекзистенція – (лат.: «буття для когось»): богословське поняття, що характеризує екзистенційне заступництво Ісуса Христа за людей; крім того, християнський принцип життя у беззастережній солідарності з іншим.
