Місце пророка – на перехресті світів, між землею і небом. Тут він зустрічається з Богом, тут йому відкривається слава Божа, але також і мерзенність гріхів людських.
Так було з пророком Єзекиїлем: «Сидів я у домі моєму, і старійшини юдейські сиділи перед лицем моїм, і зійшла на мене там рука Господа Бога. І побачив я: і ось подоба [мужа], ніби вогненна, і від стегон його і нижче – вогонь, і від стегон його і вище – ніби сяйво, ніби світло полум’я. І простяг Він ніби руку, і взяв мене за волосся голови моєї, і підняв мене дух між землею і небом, і приніс мене у видіннях Божих у Єрусалим до входу внутрішніх воріт, обернених на північ, де був поставлений ідол ревнощів, що збуджує ревнощі. І ось, там була слава Бога Ізраїлевого, подібна до тієї, яку я бачив на полі» (Єз. 8:1-4).
Зустріч із старійшинами юдейськими уривається явищем вогненного і сяючого чоловіка. Його рука опускається, щоб підняти пророка між землею і небом і перенести в найгірші місця Єрусалиму.
Там Єзекиїль бачить мерзенності ідолопоклонства. Але також бачить славу Божу. Отже слава і мерзенність співіснують. Бог показує Свою славу на тлі мерзенностей ідолопоклонства.
Його поява сприймається як полум’я, як яскраве світло. Тоді як ідолопоклонники поклоняються похмурим і потворним, безживним і страшним зображенням, Бог рухається і говорить у світлі і славі, сходить до нас і піднімає до Себе.
Відкриваючи нам Свою славу, Він тим самим пояснює нам, чому не може терпіти мерзенності ідолопоклонства, вказує на контраст світла і пітьми, життя і смерті, Бога-Творця і ручних божків.
Ідолопоклонство – це не просто один з гріхів проти Бога, це заперечення Бога як Бога, це спроба замінити Його, поставити щось на Його місце або стати на Його місце самому.
«І я звів очі мої до півночі, і ось, з північного боку біля воріт жертовника – той ідол ревнощів біля входу. І сказав Він мені: сину людський! чи бачиш ти, що вони роблять? великі мерзоти, які робить дім Ізраїлів тут, щоб Я відійшов від святилища Мого? але повернися, і ти побачиш ще більші мерзоти» (5-6).
Цікаво, як Бог тлумачить ці акти ідолопоклонства: вони здійснюються з метою позбавлення від Нього, «щоб Я відійшов від святилища Мого».
Храм заповнюється мерзенністю, слава Господня витісняється. Це не помилка, не одноразова провина, не випадкове падіння. Це послідовне позбавлення від Бога, коли святе місце займається усе новими, усе більш огидними божками. Навіть якщо вони не допомагають ні в чому іншому, вони допомагають у головному – позбавитися від Божої присутності. У цьому вони дуже навіть дієві. Ідоли множаться і захоплюють собою увесь простір.
Чим далі – тим більше: «Усякі зображення плазунів і нечистих тварин і всякі ідоли дому Ізраїлевого, написані по стінах навколо. І сімдесят чоловіків зі старійшин дому Ізраїлевого стоять перед ними, й Ієзанія, син Сафанів, серед них; і у кожного в руці своє кадило, і густа хмара куріння підноситься догори» (10-11).
Спаплюжена столиця, спаплюжений храм. Не залишилося нічого святого. Не залишилося місця для Бога навіть у Його храмі. Уся зайнято ідолами, усе спаплюжено мерзенністю ідолопоклонства.
Біля воріт дому Господнього жінки плачуть перед ідолом родючості Фаммугою (14). А «між притвором і жертовником, близько двадцяти п’яти чоловіків стоять спинами своїми до храму Господнього, а обличчями своїми на схід, і кланяються на схід сонця» (16).
Основна біда людей не в тому, що вони роблять щось не так, але в тому, що вони не тому кланяються, не в той бік дивляться.
Вони обернулися спиною до храму Господнього, відвернулися від Господа. Вони не бачать слави Божої і не хочуть її бачити. Їх вибір – мерзенність. Але вони про це не знають. Не бачачи, не знаючи Божої слави, вони цілком задоволені своєю мерзенністю і служать ідолам як святиням.
Тільки навернувшись до Господа, тільки у світлі Його слави, ми починаємо бачити і розуміти свою мерзенність, щоб зненавидіти і залишити її.
Автор: Михайло Черенков
