5 серпня – Почуте в дорозі

Усю минулу осінь я носився з валізою в руках з міста в місто Великобританією і США під час поїздок, організованих для презентації моєї нової книги про молитву. Дорогою я отримав можливість поглянути на Церкву «з висоти пташиного польоту».

Християни у Великобританії, як мені здається, ставляться до своєї віри серйозніше, ніж їх брати в США. Британська публіка як і раніше жадає змісту, тоді як в Америці зміст, якщо він не загорнутий у розвагу, сприймається погано.

Якщо робити висновки за випусками CNN, то християни (і особливо – євангельські) сприймаються як якийсь виборчий блок, яким маніпулюють політики. Проте, я зустрічав безліч звичайних християн, посвячених служінню людям з найбільш непорівнянних категорій: від бездомних у Пенсильванії і малолітніх хуліганів у бідних районах Нью-Джерсі до студентів-азіатів у Гарварді і керівників з «Кремнієвої долини», – не кажучи вже про місіонерські поїздки в менш розвинені країни.

Цей світ повний страждань, і, незважаючи на всі свої недоліки і помилки, Церква залишається місцем, куди людина може принести свої рани, і де вона може шукати сенс життя за часів відчаю і боротьби. Один старик, човгаючи, підійшов до мене і пробурчав: «Бог нагородив мене хворобою Паркінсона. Як же я можу думати, що Він прислухається до того, що я хочу сказати в молитві?» Також, одна жінка розповіла, в якому відчаї вона молилася впродовж 19 років шлюбу, наповненого насильством з боку її чоловіка. Я чув про самогубства, про вроджені дефекти, про дітей, що виявилися під колесами вантажівок, про зґвалтованих підлітків. Друга жінка (сьогодні вона – рукопокладений пастор) згадувала про чорний період після смерті її сина, коли вона півтора роки не могла змусити себе молитися. Одного разу вона закричала: «Боже, я не хочу померти от так, без жодного спілкування!» Але навіть після цього їй було потрібно ще півроку перш, ніж вона знову почала молитися.

Якось на зібранні до мікрофону підійшов двадцятирічний хлопець і почав сварити мене за те, що я не сприймаю буквально біблійні обіцяння про віру, здатну рухати гори. Я погодився, що мені не зашкодило б більше такої дитячої віри, але в той же час я не можу ображати біль людей, що страждають, кажучи їм, що їх віра в чомусь неповноцінна. Від таких страждальників я навчився, що життя – це не проблема, яку треба вирішити, а таємниця, яку треба прожити. Молитва не надає нам непорушних гарантій. Вона – лише певна обіцянка того, що ми проживаємо цю таємницю не одні.

Авторська колонка в журналі «Християнство сьогодні», березень 2007 року

Попередній запис

4 серпня – Що легше?

Євангелія розповідають про одного паралізованого, який настільки сильно хотів зустрітися з Ісусом, що умовив своїх чотирьох друзів розібрати дах і ... Читати далі

Наступний запис

6 серпня – Подорожі з Веслі

Джон Веслі (1703-1791) У поїздку по Великобританії я узяв із собою для читання вранці «Щоденник Джона ... Читати далі