Світ у злі лежить. Що далі?

Христос перед Пилатом, Мігай Мункачі

«Світ у злі лежить, ви що, не знали? Люди страждають, хворіють, помирають. А ще вони тяжко грішать. От і ти напевно сам грішник, а ще намагаєшся когось у чомусь переконати».

Раз у раз чую такі слова від християн з найрізноманітніших приводів. Власне, привід приблизно один і той же: поряд з нами коїться якесь очевидне зло, і хтось пропонує замислитися про це і по можливості його виправити. Наприклад, смертельно хворі люди не можуть отримати знеболення, або у в’язницю потрапляють невинні, тоді як справжні бандити живуть безжурно.

«Ну і що, світ у злі лежить, от і я на канапі полежу. Поки мене особисто не торкнулося». Так, саме з таким додаванням, бо всякий, до кого прийшов страшний біль або несправедливість, кричить про це і чекає на допомогу і співчуття, і в першу чергу – від тих, хто, здавалося б, покликаний допомагати і співчувати. Від християн.

Але… «Світ у злі лежить. Проте в нас є можливість читати Біблію, молитися, зростати духовно». Так кажуть віруючі, хоча можливі і другі варіації.

Хоча форми можуть бути різними, а суть одна: займайся своїм власним духовним життям і не звертай уваги на це зло. Ти ж християнин, що тобі до того? Загалом правильно, але тільки за однієї умови: якщо ти аскет і відлюдник, що віддалився з цього світу для посту і молитви в пустелі. А якщо ти користуєшся всіма благами цього світу, мусиш помітити і зло, як помічаєш погоду за вікном і курс валют перед відпусткою.

Світ у злі лежить, а нам що? Якби так міркував Христос, Він би залишився на горі Преображення з обраними учнями, Мойсеєм і Іллею, далеко від страждань і гріхів, розмовляючи з ними на самоті.

Так, втім, до чого було Йому тоді народжуватися в цьому світі, повному страждань і зла? А народившись – до чого було сперечатися з книжниками і фарисеями, викривати лицемірів? Адже світ у злі лежить, і є до того ж безліч виправдань: погляньте, приміром, на цих язичників-римлян, які творять всякі неподобства, поклоняються ідолам і, до того ж, хочуть завоювати весь світ силою своїх легіонів. Хіба на цьому фоні не простимі деякі, скажімо так, шорсткості в поведінці всіма шанованих ізраїльтян?

Та і Іоанн Хреститель чи не з викриттів почав? Міг би хрестити і проповідувати, проповідувати і хрестити беззаборонно… Сам цар ставився до нього з повною пошаною – так ні, Іоанн став викривати його в беззаконному шлюбі. Що він, уперше почув, що у світі є розпуста, що навіть царі від неї не вільні? Не міг хоч би викрити когось менш важливого?

Не міг. Що творили в темному закутку якісь темні селяни, стосувалося лише їх самих, а царська розпуста демонструвалася з усією належною пишнотою на загальнонаціональному рівні, на видноті перед усім народом. Таким же було і викриття.

Але я зараз навіть не про це. Християнство, якщо подивитися на його історію, поширилося Римською імперією нестримно і притому абсолютно мирним шляхом: у середині І століття – це маленька купка людей на задвірках імперії, а в середині ІV століття – державна церква з храмами і багатотисячними общинами в кожному з міст.

Мабуть, християнство запропонувало найрізноманітнішим людям античності такий зразок, який здався для них набагато привабливішим за всі інші. Адже в цих людей не було браку ні в складних філософських вченнях, ні в складних містеріях, ні в народних звичаях, ні в чому іншому, що зазвичай відноситься до сфери релігії, що допомагає людині прагнути до високих ідеалів і зростати духовно.

От як описує книга Діянь (4:32-34) єрусалимську общину відразу після П’ятидесятниці: «У людей, що увірували, було одне серце й одна душа; і ніхто нічого з майна свого не називав своїм, а все у них було спільне. Апостоли ж із великою силою свідчили про воскресіння Господа Ісуса Христа; і велика благодать була на всіх них. Не було між ними жодного вбогого».

Звичайно, це ідеал, але де тут місце для особистого благочестя, яке закриває очі на все зло, що коїться по сусідству, і проходить повз людське страждання? А попередній, 3-й розділ Діянь, наводить нам ще один приклад: Петро і Іоанн йдуть у храм на молитву. Що, здавалося б, важливіше? Навіщо відволікатися на жебраків, які завжди були і завжди, мабуть, будуть? Нехай трохи і цей постраждає, а ми доки підемо, помолімося. Кожному своє.

Ні, Петро і Іоанн зціляють його, як раніше зціляв Ісус. Він не скасував хвороби і смерті в цьому світі, Він не вилікував усіх, хто цього потребував. Але Він ніколи не проходив повз страждальників з широко закритими очима. І якщо ми проходимо, ми – не Його учні. І якби тоді так чинили апостоли, навряд чи б християнство переросло межі їх вузького кола.

Є в цієї проблеми і ще одна грань. Сьогодні все частіше кажуть про відхід від віри. Колись стала людина християнином, поступово втягувалася в ритм церковного життя. А потім їй це раптом набридло. З року в рік одне і те ж, ходить вона по колу, а результатів особливих не бачить. У Бога як і раніше вірить, навіть у церкву іноді заглядає, але не бачить великого сенсу в тому, що колись складало основу її життя.

А чи не пов’язане це, принаймні, іноді, саме з таким байдужим підходом: ну так, світ у злі лежить, і я полежу на канапі, позаймаюся власним самовдосконаленням? Досконалості досягти все одно не вдасться, а так… Так, усі грішні, і я грішний, ну, каюся іноді, ну, живу, як і всі. Світ у злі лежить, і я в злі лежу. І нічого, нормально. Затишно навіть. Я прекрасно розумію, що всілякі форми «активності» можуть так само привести до розчарування, вигорання і усього такого іншого, і що не в людських силах переробити навколишній світ. Але мені здається дуже характерним, що «християнство», яке не хоче бути сіллю землі і світлом світу, яке говорить цьому світу: ти в злі, ну і гаразд, ну, і ми теж тут десь поряд зі своїми всякими цінностями, традиціями, обрядами і потребами, мусиш їх шанувати – таке «християнство» скоро перестає бути цікавим не лише світові, але і тим, хто його дотримується. І, можливо, навіть Богові.

Так, світ у злі лежить, але «встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос» (Еф. 5:14). І зроби вже щось із цього приводу – а спершу, припини виправдовувати свою бездіяльність, бездумність і бездушність.

Попередній запис

Місія: слабкі ланки

Мені іноді доводиться бути місіонером окрім свого бажання, коли рідні чи знайомі, а то і зовсім випадкові люди на кшталт ... Читати далі

Наступний запис

Євангеліє не про нас?

Мало у світі християн, які живуть за Євангелієм, – тих, хто серйозно і по-справжньому виконав хоч би деякі із заповідей ... Читати далі