Візьми хрест свій

Рідко буває так, щоб відразу три євангелісти навели якийсь вислів Христовий майже однаково. Але саме так йде справа із словами Христовими: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною» (Мф. 16:24; Мк. 8:34; Лк. 9:23). Втім, Матфей і Лука ще і повторюють ту ж думку в категоричній формі: «Хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф 10:38); «І хто не несе хрест свій і не йде слідом за Мною, той не може бути Моїм учеником» (Лк 14:27). Мабуть, важко знайти якусь іншу вимогу, яку Христос пред’являв би учням у такій безкомпромісній формі.

Сьогодні ми, звичайно, пам’ятаємо ці слова, переказуємо притчу про те, як людина просила в Бога хреста трохи легшого, і переконалася, що її хрестик найлегший. Ми звично кажемо «це мій хрест» про хвороби і проблеми. Для нас «нести свій хрест» означає, загалом, терпляче і упокорено приймати всі життєві труднощі. Такий «хрестоносець», загалом, абсолютно пасивний, він просто приймає те, що сталося, як належне. А на шиї в багатьох з нас висить маленький такій і дуже легкий хрестик.

У євангельські часи ці слова звучали абсолютно інакше. Натільних хрестиків ніхто не носив, а от хрест як знаряддя страти був усім прекрасно відомий. Це була найтяжча і найганебніша страта, яку тільки винайшли в Середземномор’ї: людину роздягали і прив’язували чи прибивали її руки до горизонтального бруса, приробленого до уритого в землю вертикального стовпа. Під ногами в неї була невелика площадка, втім, ноги теж зазвичай прибивали до стовпа цвяхами. І далі її залишали поступово помирати просто неба, на очах у всіх перехожих, безпорадну і голу. Хто хотів, міг знущатися з неї, хто хотів – міг полегшити (але в той же час і подовжити!) її страждання, піднісши до її обличчя вологу губку, щоб вона змогла вицідити з неї трохи води.

Смерть зазвичай наставала через пару днів від удушення в поєднанні з обезводненням та іншими факторами. Річ у тім, що в такому зафіксованому положенні грудна мускулатура людини не може здійснювати звичайних дихальних рухів. Щоб зробити вдих, їй потрібно трохи підвестися на ногах. Поки людина в силах, вона підводиться так при кожному вдиху, але це дається їй все важче. У результаті вона гине від повільного удушення, якщо тільки раніше з нею не станеться інфаркт (як, мабуть, сталося з Ісусом) або їй не переб’ють гомілок, позбавивши можливості підтягуватися (так римські солдати прискорили смерть розіп’ятих з Ісусом розбійників).

Якщо додати до тяжкого удушення біль від ран, неможливість розім’яти м’язи, що затекли, або хоча б зігнати мух і ґедзів, не кажучи вже про ганьбу – це дійсно страхітливі тортури, а не просто страта. Римляни приберігали її для бунтівних рабів і найогидніших злочинців. Старий Завіт (Втор. 21:23) стверджував, що всякий, страчений через повішення на дереві, проклятий – так могли вчинити лише з найостаннішим лиходієм, для напоумлення інших. Та і то, Старий Завіт вимагав зняти тіло до закінчення дня – значить, там малася на увазі швидка страта через повішення.

Що ж означало в ті часи «нести свій хрест»? Стовпи зазвичай залишалися на своїх місцях, а от поперечні бруси (вагою в декілька десятків кілограмів) засуджені зазвичай повинні були нести до місця страти самі як знак свого приниження і підпорядкування. Євангелія описують, що Ісус, знесилений після побиття батогами, не зміг цього зробити, і римські воїни змусили потрудитися випадкового перехожого (Мф. 27:32 та ін.).

Слова Ісуса означали для тих, хто їх чув тоді, приблизно от що: визнай себе злочинцем, гідним найтяжчої страти, ухвали собі такий вирок і ступай за Мною, знаючи, що саме таку ціну тобі і доведеться за це заплатити. Так воно, зрештою, і сталося з апостолами: вони померли мученицькою смертю, і багато хто був саме розіп’ятий.

Це не пасивне «терпіння скорботи», це заклик до найактивнішого і найдіяльнішого самозречення. Людина покликана заздалегідь погодитися на найстрашніше, найганебніше і найтяжче, що тільки може собі уявити – і якщо вона не готова, значить, їй ще рано йти за Ісусом.

Але є в цього заклику і ще одна сторона, яка не була зрозуміла учням у момент вимовляння цих слів і розкрилася перед ними пізніше. Всякий цар або полководець може закликати своїх вірних слуг або воїнів померти за нього, але тут зовсім не той випадок: першим на хресті виявився Сам Ісус. Він не просто посилає учнів на смерть, Він Сам йде на смерть заради перемоги над смертю, нічого не вимагаючи ні від кого і не намагаючись Себе захистити. При цьому Він заздалегідь попереджає, куди веде така дорога. Він Сам йде попереду, Він переймає удар на Себе (пізніше Павло у своїх посланнях детально міркуватиме про Його спокутну жертву), але хто хоче дійсно зустрітися з Ним, не може пройти повз Голгофу.

Попередній запис

Хрест завжди посередині

Ми звикли говорити, що хрест з’єднує небо із землею, але є в ньому ще і горизонтальна перекладина, протягнута і до ... Читати далі

Наступний запис

Як розповісти про віру?

Говорити про віру можна по-різному, не випадково і апостол Павло згадував «мови людські і ангельські». Ангельськими ми не володіємо, та ... Читати далі