У 1987 році в маленькому місті на захід від Белфаста в групі протестантів, що зібралися на День ветеранів, щоб ушанувати пам’ять полеглих воїнів, вибухнула бомба, закладена Ірландською республіканською армією. Одинадцять чоловік загинули і 63 отримали поранення, але що виділило цей терористичний акт серед усіх інших, – це реакція одного з поранених, благочестивого методиста Гордона Вілсона.
Бомба поховала Вілсона і його двадцятирічну дочку під півтораметровим шаром бетону і цеглини. «Тато, я так тебе люблю!» – були останні слова Мері, яка стискала руку батька в очікуванні рятувальників.
Пізніше газети писали: «Ніхто не пам’ятає, що говорили того дня політики. І ніхто з тих, хто чув Гордона Вілсона, ніколи не забуде його визнання. Його милість піднялася над жалюгідними виправданнями терористів». Лежачи на лікарняному ліжку, Вілсон сказав журналістам: «Я втратив дочку, але не таю злості. Слова гіркоти не повернуть Мері Вілсон до життя. Я молитимуся сьогодні і щовечора про те, щоб Бог простив їх».
Останні слова його дочки були словами любові, і він вирішив провести решту життя в цій же площині любові. «Світ плакав», – сказав один з репортерів, коли Вілсон на тому ж тижні дав подібне інтерв’ю радіокомпанії Бі-Бі-Сі.
Виписавшись з лікарні, Гордон Вілсон очолив кампанію за примирення протестантів і католиків. Протестантські екстремісти, які планували помститися за вибух бомби, завдяки резонансу, викликаному громадською позицією Вілсона, вирішили, що такий вчинок стане політичною дурістю. Вілсон написав книгу про свою дочку, виступав проти насильства і постійно повторював гасло: «Любов – це підсумок усього». Зустрівшись з представниками Ірландської республіканської армії, він простив їх персонально і попросив скласти зброю. «Я знаю, що ви, як і я, втратили своїх близьких, – сказав він. – Пора покласти цьому край. Вже було пролито достатньо крові».
Врешті-решт, Ірландська Республіка обрала Вілсона у свій сенат. Після його смерті в 1995 році не лише Ірландська Республіка, але також Північна Ірландія і вся Великобританія ушанували пам’ять цього звичайного християнина, що прославився своїм незвичайним духом милості і прощення.
З книги «Що дивного в благодаті?»
