(Продовження від 30 червня)
Минулого року під час поїздки в Портленд, штат Орегон, я обмірковував, як провести свій вільний час. Я міг би проїхатися уздовж каньйону річки Колумбія і подивитися на водоспади. Я міг би сісти на трамвай, що йде в центр міста, і замовити в кафе тушковані устриці. Я міг би прогулятися пішохідною алею до кіоску, де продають «капучіно»…
Але замість цього я залишився в готелі, замовив їжу прямо в номер і працював над рукописом. От до чого призвели наші двадцять п’ять років разом. Мені стало складно переживати радість самостійно. Коли ми нарізно, я вважаю за краще працювати, зберігаючи незабутні моменти на майбутнє, щоб потім розділити їх з тією, яка пробудила мої почуття.
Як-не-як, саме ти навчила мене по-справжньому помічати в Портленді троянди і рододендрони. За двадцять п’ять років ми не раз зупинялися біля якоїсь річки або водоспаду, і ти незмінно підбігала до води, роззувалася і перевіряла температуру води пальцями ноги. Часто в дорозі ми виходили з машини біля придорожніх кіосків, щоб купити свіжих персиків і малини. Переживати подібні моменти без тієї, яка їх для мене відкрила, – щось схоже на зраду.
До одруження кожен інстинктивно намагається бути таким, яким його хоче бачити інший. Дівчина прагне виглядати привабливо і виявляє цікавість до спорту. Юнак помічає рослини і квіти та намагається ставити питання, а не тільки давати односкладові відповіді. Проте після весілля цей процес сповільнюється і частково починає рухатися у зворотному напрямі. Кожен відстоює свої права і опирається тому, щоб схилитися під волю іншого.
Проте, з роками цей процес може знову почати ледве уловимо змінювати напрям. Я знову відчуваю готовність підкорятися бажанню іншого, але тепер ця готовність – зріла, рухома бажанням не ввести в оману, а порадувати свого супутника, з яким ти розділив двадцять п’ять років життя. Мені дуже шкода ті пари, які здалися, не досягнувши цього періоду.
Як це завжди буває, роки пролетіли непомітно, проте зрілий вік – це не так вже і погано. Нам тепер треба менше доводити світу і один одному. Ми зважили, чого ж ми хочемо в цьому житті, і, зокрема, дійшли наступного висновку: ми хочемо бути разом. Вигляд з вершини гори дуже мальовничий.
Авторська колонка в журналі «Християнство сьогодні», 8 квітня 1996 року