Навесні 1978 року, коли телебачення транслювало серіал «Голокост», моя церква провела особливе богослужіння на знак солідарності з постраждалими євреями. Це був своєрідний Йом Ха-Шоа для християн. Різні члени общини, включаючи дітей, читали вголос твори єврейських авторів, що пережили голокост: щоденник Хаїма Каплана з варшавського гетто; дитячий вірш про відсутність у гетто метеликів; огляди Віктора Франкла в ролі тюремного лікаря; зворушливі історії Елі Візеля; поему Неллі Закс про труби крематоріїв і фрагмент під назвою «Чому християни нас ненавидять?» з роману Андре Шварц-Барта «Останній з праведників».
Під час читань община сиділа в безмовності, а коли траплялися описи, що занадто зачіпають за живе, дехто не витримував і виходив із залу. Один мій друг, уважно вислухавши усе сказане, після служіння поділився зі мною своїми враженнями. «Дещо засмутило мене навіть сильніше, ніж усі емоції і відчуття провини, які я відчував, слухаючи голоси цих євреїв. Усе, що я можу для них зробити, – лише поспівчувати і відчути жаль. Але що мене дійсно стривожило – це велика кількість аналогічних ситуацій, які ми ігноруємо сьогодні. Легко звинувачувати християн часів Другої світової війни за те, що вони не діяли швидше і рішучіше. Але як ми самі реагуємо сьогодні? Як щодо недавніх подій, на кшталт тих, що сталися в Камбоджі та Уганді? Може, нам би краще провести служіння на згадку про них?»
Факти про концтабори для євреїв були детально викладені в газеті «New York Times» ще в 1939 році, проте їм мало хто повірив, взагалі ніхто не відреагував, і Сполучені Штати не вступали у війну аж до прямої атаки японців через два роки.
Біля Освенцима є поле, вкрите товстим шаром кісткової глини. Це все, що залишилося від спалених євреїв. Проте за останні роки були вбиті мільйони камбоджійців і руандійців, і безліч людей як і раніше гине в таких місцях, як Дарфур і Конго. І як ми на це відреагували?
Один урок здається мені важливішим, ніж усі інші: правосуддя повинне виходити ззовні. Усі жертви таборів перебувають в очікуванні кінця. Вони можуть сподіватися лише на позбавлення від якоїсь зовнішньої сили. Без впливу такої сили ні висока моральність, ні видатна сміливість, ні почуття прекрасного, ні заразлива надія – ніщо не гарантує їм, що вони виживуть. Для переважної більшості виживання залежить від руйнування світу концтаборів.
З книги «Відчинені вікна»
