Як не парадоксально, труднощі сприяють зміцненню віри і душевних уз. Я бачу це в людських взаєминах, які за часів кризи частенько стають міцніше. У мене є бабуся, якій вже за сто. У моєї дружини – теж. Розмовляючи з ними і з їх друзями, я виявив у спогадах літніх людей майже універсальну тенденцію: скрутні, смутні часи минулого вони описують з нотками ностальгії в голосі. Літні люди розповідають один одному історії про Другу світову війну і Велику депресію. Вони з любов’ю згадують про такі неприємності, як снігові бурі, убиральня на вулиці в дитячі роки і дні навчання в коледжі, коли вони по три тижні підряд їли тільки суп з консервів і черствий хліб.
Запитайте в будь-якої міцної, дружної сім’ї, як вони досягли таких взаємин, і ви, швидше за все, почуєте історію про якусь кризу. Бачачи, як цей принцип діє серед людей, я можу краще зрозуміти одну з таємниць взаємин з Богом. Віра зводиться до питання довіри в конкретно узятих взаєминах. Чи довіряю я своїм близьким? А Богові? Якщо я дійсно стою на підставі довіри, то найгірші з обставин не зруйнують моїх взаємин.
Християнський мислитель Серен К’єркегор усе своє життя досліджував випробування віри, що ставить під сумнів Божу благонадійність. Будучи незвичайною людиною з непростим характером, К’єркегор жив, постійно зазнаючи внутрішніх мук. Він знову і знову звертався до таких біблійних персонажів, як Йов і Авраам, що пройшли через тяжкі випробування віри. Як Йову, так і Аврааму за часів кризи здавалося, що Бог суперечить Сам Собі. «Бог, поза сумнівом, не повинен так чинити, але все таки чинить». Врешті-решт, К’єркегор дійшов висновку, що саме в таких суворих випробуваннях і формується найчистіша віра. Хоча я і не розумію, чому так відбувається, я все одно довіряю Богові.
Для вірного його віра обертається швидше навколо кризи особистих взаємин, ніж інтелектуальних сумнівів. Чи заслуговує Бог нашої довіри незалежно від того, як усе виглядає в даний момент часу?
З книги «У пошуках невидимого Бога»
