Людське походження Христа

У попередній частині ми говорили про божественне походження Христа, але часто трапляється так, що забувають про Його людське походження. У Святому Письмі є два вірші – у книзі пророка Ісаї і в Посланні до Євреїв, які суперечать один одному. Пророк Ісая каже, що наш благословенний Господь був зачислений до лиходіїв[1] чи грішників, але в Посланні до Євреїв мовиться, що Він був відокремлений від грішників[2], був з ними одно, але водночас не був з ними. Він був відокремлений від грішників лише тому, що був Богом, а через Свою людську сутність Він був подібним до нас в усьому, крім гріха. Він узяв на Себе всі покарання за гріхи.

Тепер пропоную якнайбільше заглибитися в людську сутність, яку прийняв на Себе Христос. Пам’ятаймо, що людська сутність Христа не обмежувалася людською сутністю звичайної людини. У певному сенсі людська сутність нашого Господа була безмежною. Це можна порівняти з дитячим майданчиком без огорожі, на який можуть прийти усі діти. Людська сутність Христа, через те, що вона не була закритою, не обмежувалася людською сутністю. Людська сутність Христа являла собою, значною мірою, людську сутність кожної окремої особи, яка будь-коли жила на світі.

Коли у Євангелії від Матвія читаємо про генеалогію Христа, а також про генеалогію Луки, то знаходимо там імена і святих, і грішників. Ми побачимо в цьому генеалогічному дереві таких чеснотливих жінок як Рут, але й стрінемо там публічну грішницю Рахаву, і це було звиклим явищем для людської сутності Христа, яку Він увібрав у Себе після втілення. Кожна людська особа, яка будь-коли народилася, і аж до кінця днів, була втілена в людській особі Христа. Таким чином, не існує буддиста, конфуціанця, комуніста, грішника чи святого, який не був би втілений у людській особі Христа. Ми усі є там. Кожен наш ближній є там. І кожен переслідувач Церкви також.

Якщо нас непокоїть запитання, в який спосіб спасуться усі інші люди, то нам лише треба усвідомити, що абсолютно усе спасіння, усі люди, – що жили і житимуть – втілені в Христі. Вони можуть не визнавати своєї причетності до Христа, але усі люди є, безумовно, християнами за своєю людською сутністю.

Тепер пропоную поміркувати про усі наслідки Адамового гріха. Немає у світі жодного араба, американця, європейця чи азіата, який не відчував би у своїй людській сутності певних комплексів, суперечностей, схильностей до громадянських воєн чи бунтарства, які він успадкував від Адама. Ми усі приречені боротися проти спокуси. Чому? Тільки тому, що ще від самого початку в нашій людській сутності був порушений встановлений порядок. А ще скажу вам, що людській сутності притаманна колосальна монотонність, і вам не слід думати, що ви – єдина людина на землі, яка страждає від душевних ран.

Якщо Адамів гріх мав такі великі наслідки для кожної людини, то чи можемо ми заперечувати той факт, що втілення нашого Господа мало незрівнянно більші наслідки? Чи може гріх однієї людини мати більший вплив і внести більший безлад у людську сутність, аніж вплив втілення Сина Божого на впорядкування усього людства? Тому я кажу, що кожен на цьому світі є, безумовно, християнином. Можна і не вважати себе християнином, але це вже не провина Христа. Він увібрав людську сутність усіх людей.

Уявімо, що величезну територію охопила епідемія чуми та один лікар винайшов у своїй лабораторії панацею і зробив її доступною усім. Мушу сказати, що не кожен захоче скористатися цими ліками. Декотрі люди можуть сказати: «Як я можу знати напевно, що це панацея? Я краще лікуватимусь сам». Яка ймовірність того, що ці люди врятуються? Ясна річ, якщо вони помруть, то в цьому не буде провини вченого. У цьому будуть винні самі люди. Христос приніс спасіння усім людям і саме нам належить знайти це спасіння в Ньому.

Наш Господь покладав на людство великі сподівання. Він завжди бачив людей такими, якими сотворив їх. Він дивився через зовнішню оболонку, вкриту сажею, брудом, і бачив ту реальну людину, що була під нею прихована. Він ніколи не ототожнював людину з гріхом. Він сприймав гріх як щось чужорідне, не притаманне людині. Гріх міг опанувати людину, але вона могла звільнитися від нього для того, щоб бути самим собою. Так як мати бачить у своїй дитині власне відображення, так і Бог завжди бачить у нас, у глибині нашої душі, свій божественний образ.

Бог дивиться на нас так само ніжно, як дивляться одне на одного закохані наречені в день весілля. Тоді їхня душа перебуває в найвищому розквіті. Пізніше, з плином життя, вони можуть відійти від цього ідеалу або просто забудуть про нього. Пригадую, якось прийшла до мене одна жінка і сказала, що більше ніколи не зможе любити свого чоловіка. Я порадив їй пригадати, як палко вона любила його в день весілля, коли вони стояли пліч-о-пліч перед вівтарем. Цій жінці треба було побачити реальну людину, якій вона присвятила своє життя і яка була прихована за спотвореним образом. Саме так робить Господь, приходячи на землю. Навіть тоді, коли розгнівані люди шаленіли біля підніжжя хреста, Він бачив у них бездомних і нещасних дітей Небесного Батька. Це заради них Він страждав і помер. Саме так наш Господь бачить людство.

Ми хотіли б пояснити це більш особистісно, і тому, використавши термін «перехід», спробуємо з’ясувати, який саме вплив мало людське походження нашого Господа на наші гріхи і страждання. У житті Христа було три «переходи»: фізичний, психічний і моральний. Якби наш Господь не прийшов на цю землю, і не пройшов через агонію, тортури і болі, які супроводжують наше життя, ми могли б засумніватися: «Хіба знає Бог, що таке страждання? Чи Він колись голодував? Чи зраджували Його коли-небудь? Чи знає Він, що таке бути сліпим?» У цьому контексті хочу сказати, що найкраще може пояснити людське походження Христа те, що Він сам спожив власні ліки. Він звільнив людину. Людина зловживала свободою і перейняла усі пороки, на які тільки була спроможна. Бог зійшов на землю, прийняв людську подобу, щоб могти відчути усі муки людської душі і усі пронизливі болі людського тіла. Саме це я розумію під поняттям «перехід».

Поговорімо спершу про фізичний перехід. Ми можемо прочитати про це у Євангелії, де написано, що наш Господь «узяв наші немочі, і недуги поніс»[3]. Мене завжди якось особливо непокоїли ці слова, адже, фактично, не існує записів про якусь хворобу Христа. Він мав би мати досконалу людську сутність, адже Він був зачатий від Святого Духа Любові. Здавалося, Його фізичний організм був досконалим взірцем людини. Гадаю, кожна жінка хотіла б бути матір’ю досконалого сина. Одного дня, коли Христос проповідував, якась жінка вигукнула з натовпу: «Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що Ти ссав їх»[4]. Ця жінка теж хотіла б бути матір’ю такого Чоловіка.

Коли воїни і вороги одягали на голову Христа тернового вінка, били і бичували Його, плювали Йому в обличчя, насміхалися з Нього, то чи не означало це спроби принизити чудову людську особистість, понизити її до свого власного рівня? Вони ніяк не могли змиритися з Його величчю. Вони вважали, що коли глумитимуться над Ним, то позбавлять Його внутрішнього благородства.

У нашого Господа була досконала людська сутність. Що можуть означати ці рядки зі Святого Письма: «Він узяв наші немочі, і недуги поніс?» Впродовж двох років я роздумував над цими словами, а відповідь прийшла під час читання праці знаменитого швейцарського психіатра. У його праці розповідається про двох лікарів, які могли зцілювати людей біоенергетикою, торкаючись їх руками. Один з цих лікарів стверджував, що під час зцілення людей якась частина їхніх хворіб переходить до нього. Другий лікар розповідав, що йому вдалося вилікувати багатьох людей від ангіни, але він змушений був припинити таку практику, оскільки сам почав страждати на сильні ангіни. Чи це і є ключем до нашої відповіді?

Пропоную розглянути деякі приклади зцілення нашим Господом хворих. У Євангеліях ми часто читаємо про те, що Христос зітхав, коли зцілював глухих, німих і сліпих. Коли, наприклад, Христос воскрешав з мертвих Лазаря, то й тоді стогнав[5]. Я переконаний, що в ці моменти наш Господь забирав недуги і поніс хвороби інших. Гадаю, що коли Він зцілював сліпого[6], то відчував на Собі сліпоту не однієї людини, а усіх сліпих людей, які коли-небудь жили на землі. Немає у світі такої сліпої людини, яка могла б сказати: «Чи знав Христос, що таке бути сліпим?» Так, Він знав. А німі, чи відчував Він їхню німоту? Так, Він відчував німоту не лише однієї людини, а усіх німих людей. Коли воскрешав мертвих і повертав їх назад до нового життя, тоді, гадаю, Він відчував агонію смерті. Він пережив глибокий страх у Гефсиманському саду[7].

Христос помер за всіх людей. Він знає, що таке смерть, знає, що таке страх перед смертю. Це той Христос, що приходить до нас. Ми кажемо, що Він єдиний, хто розуміє нашу хворобу, але чому? Тому що Він несе нашу недугу в Собі. Він витерпів цю хворобу заради нас і разом з нами для того, щоб ми були сильні і терплячі, як Він.

Христос відчув на Собі не лише фізичний, а й психічний вимір переходу. Під психічним переходом я маю на увазі самотність людей, їхні ментальні розлади, трагічні наслідки їхніх психозів і неврозів. Він відчував усю духовну темряву атеїстів. Він знав, що означає бути скептиком і недовірком. Він знав, що відбувається в серці кожної людини, яка від гніву стискає кулаки, що переживають ті, у кого від ненависті перекошується обличчя, а з уст вулканом вириваються прокльони. Зрештою, якщо нашому Господу судилося спасти атеїстів і комуністів, то Він мусив був знати, що відчувають ці люди, мав відчувати їхнє відкинення Бога своєю власною душею. Коли Він висів на хресті, у Його душу закралася темрява. Про це Він зізнається Отцеві, і Своєю людською сутністю, з відчуттям цілковитої самотності, Він промовляє: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?»[8]

Тут, на землі, разом з усіма людьми Він перетинає найтемніші долини і пустелі невідомого. Можна навіть сказати, що тоді Бог був майже атеїстом! Це був той момент, коли Він мало не увійшов до пекла, однак у час цієї жахливої самоти Він з криком звертається до Бога. Коли хтось каже, що Бог забув Його, чи коли хтось заперечує існування Бога, він мусить усвідомлювати, що в нього є брат, який пережив усю гіркоту відчуження аж до останньої хвилини на Голгофі. Якщо Христос показав нам шлях, то ми можемо знайти його.

Пекельна самотність огорнула Христа в Гефсиманському саду і на хресті. Мовчання нашого Господа, як губка, увібрало в себе все зло, і це зло втратило всю свою силу. Коли атеїст скаржиться на потворність і озлобленість світу, хіба в глибині своєї душі він не знає, що цей світ був задуманий зовсім іншим? Вже самими цими постійними скаргами атеїст підтверджує існування Бога. Якби не було Бога, не було б кому скаржитися, а у своїх скаргах цей атеїст підсвідомо звертається до Христа, до якого він може прийти.

І, нарешті, про моральний перехід. У Святому Письмі сказано, що наш Господь узяв на Себе гріхи[9]. Він узяв на Себе гріхи всього світу, наче вони були Його власні. Кожне богохульне слово впало на Його уста, наче це Він сам його вимовив. Кожна крадіжка торкнулася Його руки, наче Він сам це вкрав. Пасма Його плоті звисали, як символ бунту усієї плоті на землі. Він знав, що таке гріх.

Можливо, слід пояснити це зрозуміліше, тому розповім вам таку історію. Кілька років тому з одного великого міста до мене написала дівчина. Коли їй виповнилося вісімнадцять років, вона пішла на свою першу вечірку разом зі своїм двоюрідним братом. Того вечора після вечірки брат провів дівчину додому і біля хвіртки вони попрощалися. Їхній будинок стояв на деякій відстані від хвіртки.

І саме на тому відтинку шляху, між хвірткою і вхідними дверима, на дівчину напав незнайомець і збезчестив її. У визначений термін ця дівчина народила дитину. Єдиними людьми, що повірили дівчині, були її мама і місцевий пастор. Їхня сусідка любила повторювати: «Яка біда, коли в чесної жінки така розпусна дочка!» Подруги, з якими ця дівчина співала в церковному хорі, не дозволяли їй більше співати, бо в їхніх очах вона була грішницею. Дівчина розповіла мені про ті страшні душевні муки, яких вона зазнала.

«Чому так?» – запитувала дівчина в листі. Відповідаючи, я їй написав: «Люба дитино, усе це страждання випало тобі тому, що ти народила грішний плід одного чоловіка. Гадаю, якщо б ти народила грішний плід десяти чоловіків, ти страждала б вдесятеро більше. Якби ти взяла на себе гріхи сотні чоловіків, твої страждання були б у сотню разів важчими. Якщо б ти взяла на себе гріхи усього світу, з тебе, напевно, йшов би кривавий піт. І твій гріх, і мій був у кривавому поті Христа на Голгофі»[10].


[1] Іс. 53:12

[2] Євр. 7:26

[3] Мт. 8:17

[4] Лк. 11:27

[5] Ів. 11:38

[6] Мр. 8:22-26

[7] Мт. 26:36-46

[8] Мт. 27:46

[9] Іс. 53:12

[10] Лк. 22:44

Попередній запис

Божественність Христа

Наш Господь називав Себе Сином Божим і Сином Людським. Він був і Богом, і людиною. Це насправді величезне таїнство, яке ... Читати далі

Наступний запис

Свята Трійця

На цьому етапі нам варто поговорити про Святу Трійцю. Під час підготовки цієї частини мені спали на думку два ймовірні ... Читати далі