Ми аналізували пророцтва Старого Заповіту, які засвідчили, що Ісус Христос був єдиним, про прихід якого людство було попереджено заздалегідь. Тепер нам треба дослідити тексти Нового Заповіту, що стосуються Його життя з історичного погляду.
Припустимо, ми ще не знаємо про те, що Святе Письмо є священне. У нас може виникнути запитання: “Якщо в Старому Заповіті було стільки пророків, чому євреї не сприймали їхніх пророцтв? Чому вони не розпізнали в Христі Сина Божого і Месію?” По-перше, вони не заперечували проти здійснення окремих пророцтв у нашому Господі. Загальна концепція, яку тодішні рабини сформували щодо Месії, відрізнялася від того, як Він себе об’явив. Пам’ятаєте, що вавилоняни, халдейці, греки і римляни впродовж століть поневолювали євреїв різними формами політичного рабства. Хіба не було для них природно, що вони почали втрачати духовні аспекти обіцянок, і очікували Спасителя, який би врятував їх саме від політичного рабства, а не від духовного рабства гріха? Римляни ходили їхніми вулицями, римські судді засідали в їхніх судових залах. Євреї гадали, що спаситель означає політичний визволитель. Чому ми маємо звинувачувати їх? Не забуваймо, що сьогодні в Старому Заповіті ми можемо прочитати абсолютно ті самі пророцтва, і вони мають для нас таку ж цінність, як і для тодішніх євреїв. Чому ж сьогодні в ці пророцтва не вірить більшість людей?
Як відбувається еволюція в матеріальному Всесвіті, так само іде поступове розкриття божественного плану в духовному Всесвіті. Людина у Всесвіті займає унікальне місце. Уся еволюція скерована до людини! Усе, що підпорядковане людині, служить її цілям. Хімічні речовини, рослини і тварини ніколи б не з’явилися на землі, якби не було вищого створіння, якому вони призначені служити. І цим створінням є людина. Еволюційні процеси спричиняє Бог, а людина створена для досягнення мети цієї еволюції. Як матеріальний Всесвіт є передпокоєм для людини, так і уся історія людства є передпокоєм для Христа. Як у Всесвіті без нашої організації панував би хаос, так само історія не мала б сенсу, якби вона не була тим шляхом, який веде людей до усвідомлення своєї спроможності сприймати любов і правду в Христі. Таке центральне місце Христа в історії відкривається в Новому Заповіті. Але тут нам треба уточнити деякі поняття.
Хоча на цьому етапі нам ще зарано говорити про Церкву, ми все ж мусимо трохи випередити події і сказати, що Церква не розпочалася із Біблії. Церква не розпочалася як релігія книги. Спершу її проповідували як живий голос, який виходив не з-під пера, а з уст Учителя. Спочатку доктрина Церкви не була зібранням писань. Вона називалася Словом Божим, словом спасіння, а перших апостолів і перших священиків називали священиками Слова.
Наш Господь нічого не писав, як і не були написані відразу після Його смерті Євангелії. Тільки тоді як Церква, вийшовши зі своєї колиски, перенесла своє завзяття через Малу Азію, Грецію аж до Цезарського Риму, були написані Євангелії. Лише один-єдиний раз Господь писав, і писав Він пальцем по землі тоді, коли жінку звинувачували в перелюбі[1]. І не наказував наш Господь Своїм апостолам писати. Наш Господь не писав, бо був не автором, а авторитетом. Коли людина залишає після себе літературний твір, то існує тенденція забувати про цю людину, а зосереджуватися на її писаннях. Сократ також ніколи не писав. Його вчення знали через його учнів; тому його особистість залишається для нас живою. На відміну від Сократа Платон писав і тому він відомий здебільшого через свої твори, і лише в другу чергу його знають як особистість. Ми не маємо на меті порівнювати Сократа і Христа, але цілком очевидно, що Христос не хотів давати підстав для спокуси розглядати слова, написані Ним. Він хотів, щоб ми зрозуміли Його як особистість! А Він уже пошле Свою доктрину через апостолів у Своїй новій угоді з людством, тобто в Новому Заповіті. Найпершим завданням апостолів після смерті Божественного Учителя, згідно з Його волею, було проповідування.
У нашого Господа було багато безпосередніх свідків Його Воскресіння. Апостоли почали проповідувати Євангеліє усно. Найперші новонавернені збиралися навколо апостолів, щоб почути одкровення безпосередньо з їхніх уст. Адже їх навчали люди, котрі особисто бачили, чули і торкалися Христа. Вони дізнавалися про Христа і Його Євангеліє під тих, хто впродовж трьох років жив разом з Ним, і як записано в Діях: «І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах»[2].
Приблизно через тридцять років після Його смерті були відтворені на письмі перші канонічні Євангелія, і ці написані тексти зовсім не мали на меті замінити усне вчення, вони були корисним доповненням, а не перешкодою для очільників Церкви. Церква існувала ще до Євангелій. Саме Церква уклала Євангелії. Саме в Церкві було написано Новий Заповіт. Впродовж перших тридцяти років Церква знала послання Христа в основному через проповідування апостолів та інших людей. Саме в цьому і полягає значення слова “Євангеліє” або “блага вість”, тобто не добра книга, а добрі вісті спасіння, принесені служителями Слова.
Слід пам’ятати про те, що вчення Христа не записувалося доти, доки не почали зникати перші свідки. Фактично, це раптове і непередбачуване прийняття християнства язичниками спонукало до появи християнських писань. Багато писань було написано для того, щоб дати відповідь на дуже специфічні потреби того часу. Наприклад, апостолу Павлу треба було підтримувати масштабну переписку, пов’язану з місіями, які він започаткував. Він не мав на меті творити літературні твори в тому сенсі, як це розуміли греки. Ще більш від того, швидке зростання Церкви принесло нові проблеми. До п’ятдесятого року виникла нагальна потреба подати усний спосіб проповідування апостолів у письмовому вигляді, щоб зберігся зміст автентичного усного вчення. На початку свого Євангелія св. Лука розповідає про те, що багато хто брався писати, і що все, написане ним, точно відповідає свідченням безпосередніх очевидців[3]. Тексти Нового Заповіту засвідчують, що Біблія складається з двох актів, як це буває в театральних п’єсах. Ці акти перебувають у життєво важливому зв’язку один з одним. Другий акт є продовженням першого, в якому сюжет розвивається аж до повної його розв’язки. Обидва акти є завітами або заповітами. Вони складалися і в старі, і в нові часи. Один з основних завітів Старого Заповіту було укладено на горі Сінай, а Новий Заповіт великою мірою пов’язаний з Голгофою. У Старому Заповіті Бог укладав угоду з одним народом, з іншими – ця угода була укладена опосередковано. У Новому Заповіті Бог звертається до всіх народів. У Старому Заповіті оправдання відбувалося згідно з законом, у Новому – оправдання приходить з ласки прощення. У Старому Заповіті наголошується на виконанні того, що наказав Бог, у Новому – на діях людини, як особистості. Старий Заповіт зроджує сподівання, Новий – здійснення цих сподівань. Старий Заповіт збурює в серці прагнення, Новий – радість. У Старому Заповіті людина шукає Бога, у Новому – Бог шукає людину. У Старому Заповіті людину засуджують як грішника, у Новому – звільняють від гріха. Якби в нас був тільки Старий Заповіт, ми мали б лише замок без ключа, оповідання без змісту, обіцянку без виконання, зерно без плоду. Якби ж у нас був тільки Новий Заповіт, то це був би кінець без початку, виконання обіцянки без самої обіцянки, велична споруда без фундаменту. Як казали в давнину:
- Нове в Старому приховане,
- Старе в Новому відкрите,
- Нове в Старому збережене,
- Старе в Новому пояснене.
Ми вже говорили про те, що Старий Заповіт складається із зібрання книг. Цих книг є сорок п’ять. Протестантські церкви говорять про тридцять вісім книг, отож у Старому Заповіті католицької Біблії існує сім книг, яких ми не знайдемо в протестантській Біблії. Які саме це книги, можна дізнатися, читаючи літературу на цю тему. Новий Заповіт складається з двадцяти семи книг, чотири з яких є історичними оповідями про життя нашого Господа і називаються ці книги Євангеліями. Оповіді про перші роки Церкви вміщені в Біблію під назвою Дії Апостолів. Існують чотирнадцять послань св. Павла. Крім того, є сім інших послань: два від апостола Петра, одне від апостола Якова, одне від апостола Юди і три від апостола Івана. Вкінці є книга, яка називається Апокаліпсис, написана апостолом Іваном, котрий також є автором четвертого Євангелія.
Тепер проаналізуймо кожен з чотирьох документів, відомих як Євангелії. Ви можете запитати: чому їх чотири, чому мусять існувати чотири різні оповіді про нашого благословенного Господа? Відповідь на це запитання така: ці оповіді були адресовані для різних авдиторій, і про це нам слід завжди пам’ятати, читаючи кожну з цих чотирьох Євангелій.
Про навернення св. Павла тричі розповідається в Діях Апостолів. Кожного разу, коли розповідали цей епізод, оповідач мав інший намір. Першого разу нам пояснюють, як св. Павло став апостолом; другого разу – про захист св. Павла від євреїв у храмі, третього разу – про захист св. Павла від римлян, а саме від Агріппи і Феста. Отже, ці оповіді стосувалися життя нашого Господа. Кожен з євангелістів – Матвій, Марко, Лука та Іван – писали для різного кола читачів. Кожен з них хотів висвітлити інший період життя Христа. Світло за своєю природою незмінне, ним керують чіткі природні закони. Але зверніть увагу на те, як безконечно змінюється відбиток цього світла, стаючи ліловим, синім чи золотавим, залежно від предмета, на який спрямоване світло. Світло грає на різних струнах, так само як і кожне з чотирьох Євангелій, адресоване іншій авдиторії, щоб виявити якийсь період у житті многогранної особистості Христа. Матвій писав принципово для євреїв, Марко – для римлян, Лука – для греків, а Павло чотирнадцять разів для християнського світу.
Почнемо з Євангелія від Матвія, котрий писав для євреїв, аби показати їм, що Ісус з Назарету і є тим обіцяним Месією. Його аудиторією була обмежена група людей, погляди якої не виходили за межі Юдеї. Це Євангеліє має цілковито палестинський характер. У Євангелії від Матвія ми завжди занурюємося в Старий Заповіт. Очевидно, що найкращим способом переконати євреїв у тому, що наш Господь був обіцяним у Старому Заповіті Месією, про якого задовго до Його появи говорили пророки, було цитування Старого Заповіту. Тому Матвій скеровує своє Євангеліє до євреїв і дуже обережно намагається поєднати Старий і Новий Заповіти. Він часто цитує такі слова Христа: «Я прийшов не руйнувати (закон), а доповнити»[4].
Євангеліє від Матвія складається з однієї тисячі шістдесяти восьми віршів, і приблизно три п’ятих з них стосуються слів нашого Господа. Саме тут треба наголосити на зверненні Матвія до євреїв: «Ви повинні повірити, що Христос є Сином Божим, бо так написано пророком»[5]. У Євангелії від Матвія є сто двадцять дев’ять посилань на Старий Заповіт. Тридцять три з них є цитатами, а сімдесят шість – згадками. Ці посилання було взято із двадцяти п’яти книг Старого Заповіту, з основних частин Книги Пророків та з Псалмів.
Ми говорили про те, що Христос був очікуваним Месією, і що Матвій використав це, як свій основний аргумент. Десять разів після або перед цитатою із Старого Заповіту Матвій використовує вислів “це збудеться”. Наприклад, “І збудеться те, про що говорив пророк Міхей” або “І збудеться те, про що говорив пророк Ісая”. Він також чотирнадцять разів вживає вислів “як говорив”, посилаючись на Єремію, Давида та інших пророків. Закон Старого Заповіту вимагав священика, пророка і царя, і тому в першій частині Євангелія від Матвія ми бачимо, що Христа представлено як Царя, потім як Учителя, і, нарешті, як Священика.
Євангеліст Матвій був збирачем податків, негідною і зрадливою людиною, що продалася римлянам. Його знали як митника, який торгувався з римлянами – завойовниками і господарями країни – за збір податків. Він міг їм пообіцяти зібрати, мовлячи сучасною мовою, скажімо, 200 доларів за певну земельну ділянку в Капернаумі, але збирав 400 доларів і 200 з них клав собі в кишеню. Тому земляки дуже зневажали його. Та коли Господь сказав йому: «Іди за Мною!»[6], то Матвій залишає все – і гроші, і стіл для підрахунку грошей, але бере з собою перо, щоб писати Євангеліє, і, зрештою, стає найвідданішим євангелістом.
Ніхто інший так палко не любить Ізраїлю як Матвій. Він любить Старий Заповіт, бо пересвідчився, що написане в ньому збувається. Рід занять Матвія відображається в тому, що він пише. Говорячи про гроші, він вживає три слова, які ніде більше не зустрічаються: податки[7], статир[8], і талант[9], а також слова золото[10] і срібняки[11], які не зустрічаються в інших Євангеліях. Дві притчі про талани були записані лише Матвієм. Він єдиний євангеліст, який оперував такими термінами. Один талант був у триста разів дорожчий проти сучасного долара і у вісім тисяч разів дорожчим проти пенні, про яке згадував Марко. Матвій, збирач податків, вживає також слово “грошоміни”[12], яке не зустрічається більше ніде, та слово “борг”, до вживання якого міг вдаватися лише Матвій, котрий був митником. Ось такий короткий аналіз Євангелія від Матвія.
Євангеліст Марко писав саме для не євреїв і римлян. Те, що його Євангеліє призначалося для іновірців, є досить очевидним, бо в ньому є лише кілька цитат зі Старого Заповіту. Більш від того, там є низка латинських слів, які не можна побачити більше ні в кого з євангелістів. З цього бачимо, що Марко звертається до світогляду римлян. Він не вдається до притч, які були значущими для євреїв, як от притча про робітників у винограднику[13], притча про двох синів[14] і притча про одруження царського сина[15]. Писання і пророцтва Старого Заповіту, які так багато значили для євреїв, для римлян насправді не мали такого значення.
Ще одним цікавим фактом з життя євангеліста Марка і те, що він був послідовником апостола Петра. Їхні імена часто зустрічаються разом. Петро традиційно називає Марка своїм духовним сином і дає зрозуміти, що одного разу Марко був разом з ним у Римі. Євангеліє від Марка також свідчить про те, що Марко був досить близькою людиною для Петра. Там часто згадується про Галілею, і саме про Капернаум, місто, де мешкав апостол Петро. Це Євангеліє вказує на безпосереднього очевидця, який нібито і був його автором, і це, очевидно, апостол Петро. Нам також розповідають про дім Петра і його тещу[16]. Марко каже, що саме Петро привернув увагу нашого Господа до зсохлої смоковниці[17]. Слід також зауважити, що деталі, які характеризували Петра з кращого боку, у цьому Євангелії опущені, а те, що було не надто приємним для Петра, записано. Рука, що писала, належала Маркові, але голос, що диктував, без сумніву, був голосом присутнього там Петра.
Вчинки і діяння Божого Сина, як Господа світу і Володаря людських сердець, Марко зображає особливо жваво і яскраво. Це якраз було тим, що римський розум міг збагнути. Тому Марко зобразив Христа, як такого, що започаткував зростаюче домінування над злом і над природою, долаючи сили, які протистояли Йому, аж поки Він нарешті не воскрес із мертвих.
Апостол Лука писав своє Євангеліє приблизно до 67 року, коли Маркове Євангеліє уже було написане. Лука народився в Антіохії і, відповідно до своєї освіти і походження, належав до грецького світу. Його Євангеліє адресоване виключно грекам, укладене в грецькому середовищі, хоча це не заважає припускати, що завершено його в Римі. Можливо, Лука, пишучи своє Євангеліє, перебував поруч з Марком або ж читав його Євангеліє, і це не могло не вплинути на його власне писання.
Євангеліст Лука був лікарем, що є очевидним, судячи з медичних термінів, які він вживає. Павло називає Луку “улюбленим лікарем”. Манера оповіді Луки вказує на схильність автора до написання історій хвороб. Його мова насичена спеціальними медичними термінами та медичною фразеологією, з’являються деякі формулювання діагнозу. Ми можемо довести, що Лука був лікарем, аналізуючи певні слова, вжиті ним. Коли євангелісти Марко чи Матвій мають потребу вжити слово “голка”, вони інколи вживають грецький термін, що означає “голка для шиття”, а Лука в таких випадках вживає не це грецьке слово, а інший грецький синонім, який означає “хірургічна голка”. Саме це слово вживає грецький лікар, який жив лише якихось сімдесят чи вісімдесят років після Луки. Лука записав, що наш Господь вислав Своїх місіонерів, щоб вони навчали і зцілювали. Він також цитує слова Господа «Лікарю, уздоров самого себе!»[18]. І, що найважливіше, Лука розповідає про Непорочне Зачаття[19].
Євангеліст Іван писав своє Євангеліє в кінці першого століття і призначалося воно для християнського світу. Досі вже минулося покоління, яке бачило живого Бога. Полум’яні слова Вчителя передавалися від хати до хати, від міста до міста. Люди їли Хліб Життя. Писання Павла з величезною швидкістю поширювалися по Римській імперії. Матвій писав для євреїв, Марко – виключно для римлян, а Лука – для греків, бо це були три представницькі народи світу. Та Іван вирішив записати ті духовні аспекти пастирства нашого Господа, які не були записані згаданими євангелістами, і до яких євреї, римляни і греки не були готові.
Євангеліст Іван адресує своє Євангеліє християнам. Четверте Євангеліє, перш ніж його записали, св. Іван розповідав безпосередньо в колі своїх учнів. Автор припускає, що читач вже знайомий із життям Христа, тому св. Іван пропонує удосконалити ці знання, проникнути в глибину особистості Учителя і спробувати зрозуміти Його найглибші думки. Також наприкінці свого Євангелія Іван пише, що світ виявився б замалим, якби він записав усі чуда, які творив наш Господь[20].
Під час діяльності св. Івана в Римській імперії нарешті утвердилася Церква. Надивившись на переслідування християн за часів Нерона, настраждавшись під час власного вигнання за часів Домітіана і наслухавшись про судові процеси над апостолом Павлом, св. Іван вирішив написати своє Євангеліє.
Євангеліє від св. Івана відлунювало звуки арфи, по схвильованих струнах якої били зранені, закривавлені руки, і, будучи діткнутим ураганом натхнення Святого Духа, воно стало найкращим Євангелієм у світі.
[1] Ів. 8:6
[2] Дії 2:42
[3] Лк. 1:1-4
[4] Мт. 5:17
[5] Мт. 2:1-6
[6] Мт. 9:9
[7] Мт. 17:25
[8] Мт, 17:27
[9] Мт. 25:15
[10] Мт. 23:16
[11] Мт. 26:15
[12] Мт. 21:12
[13] Мт. 20:1-16
[14] Мт. 21:28-32
[15] Мт. 22:1-14
[16] Мт. 8:14
[17] Мр. 11:21
[18] Лк. 4:23
[19] Лк. 2:1-20
[20] Ів. 21:25
