Якось прийшов до мене чоловік, що працював у театрі, і розповів ось цю історію. Одного вечора після вистави він розговорився за кулісами з кількома колегами і вони запитали його, чи він католик. Чоловік відповів, що колись він був католиком, але після того як прочитав багато літератури з порівняльної релігії, психології, психіатрії та метафізики, то зрікся цієї віри. Адже ніде він не міг знайти відповідей на свої запитання. Хтось з колег запропонував йому: “Чому б тобі не піти до єпископа Шіна? Нехай він відповість на твої запитання”.
– І ось я тут, перед Вами, і в мене є низка запитань, які б я хотів Вам поставити, – сказав він мені.
– Перш ніж хоч щось запитати, піди до свого готельного номера і вижени ту хористку, з якою живеш. Тоді повертайся і запитуй, – відповів я йому.
Він сплеснув руками, засміявся і мовив:
– О так, звісно! Я намагаюся обдурити Вас, так як я дурив самого себе.
Невдовзі після цього я знову зустрів його і запитав:
– Ви все ще не вийшли на правильну дорогу, чи не так?
– Так, але я зберігаю потрібну карту.
Ось досконалий приклад людини, яка приглушує голос свого сумління. Наше сумління неминуче веде з нами нестерпну боротьбу. Ми дуже відрізняємося від інших створінь, незважаючи на те, що палко наполягаємо на подібності. Ми відрізняємося тим, що можемо розмірковувати про самих себе. Жоден камінь не може перетворити частину себе на іншу частину. Жодна сторінка в книжці не може повністю заглибитися в іншу сторінку цієї книжки, щоб зрозуміти її. Але ми, люди, маємо владу бачити себе в якомусь образі. Ми можемо бути задоволені собою, можемо сердитися на себе. Для нас можливі такі переживання, які ніколи не трапляються з тваринами. Ви ніколи не зустрінете півня чи свиню з Едіповим комплексом. Вчені стимулювали психічні розлади у тварин, але без втручання людини вони не виникли б. Тварина, залишена на самоті, ніколи не матиме відчуття самотності. Ми відчуваємо певний конфлікт між тим, якими ми є, і тим, якими мали б бути, тобто існує конфлікт між ідеалом і реальністю. Ми чимось подібні на скелелаза. Далеко вгорі ми бачимо вершину, до якої піднімаємося, а глибоко внизу – провалля, в яке в будь-яку хвилину можемо зірватися.
Чому сумління турбує саме нас, тоді як воно не турбує решту створінь? Подумайте лишень, скільки існує ненормальних способів втечі від свідомості. Вживання снодійних таблеток і алкоголізм – це лише два способи уникнути болісного діалогу з власною совістю. Чи помічали ви коли-небудь, якими песимістичними стають деякі люди? В їхньому сприйнятті усе видається катастрофою. Чому вони так ставляться до життя? Усім своїм серцем і душею вони відчувають, що те, як вони живуть, всупереч своєму сумлінню, заслуговує на осуд. Тому вони це покарання накладають самі на себе, живучи в очікуванні електричного стільця. Їхні судження про самих себе формуються під впливом їхнього песимістичного ставлення до життя.
Ще одним психологічним виявом втечі від докорів сумління є надмірна критика інших. Сусід завжди неправий! Чи звертали ви коли-небудь увагу на листи, які надсилають до газети читачі? Вони починаються з критики ближнього. “Проблеми з моїм чоловіком у тому, що…”, “Я не можу миритися з тим, як моя дружина…”, “Мій син дуже впертий…” Звісно, бідному ближньому ніколи не вдається зробити щось путнє у звичайному буденному житті.
Чому з’являється таке надмірно критичне ставлення до інших? Авраам Лінкольн якось дав цілком слушну відповідь на це запитання. Одного дня в часи Громадянської війни він ішов до лікарні в Александрії. Тоді президентів не знали в обличчя. Його прес-секретар не розповсюджував фотографій президента. Коли Лінкольн заходив у лікарняні двері, його мало не збив з ніг молодик, який кудись страшенно поспішав. Він закричав на Лінкольна:
– Ану геть з дороги, ти, довгов’язий засушений чолов’яго!
Президент глянув на нього і запитав:
– Юначе, що так тривожить вашу душу?
Саме в цьому закорінена суть надмірної критики. Ми усвідомлюємо справжню суть справедливості, однак чомусь постійно виправляємо інших. Наприклад, ми не можемо спокійно перебувати в кімнаті, в якій на стінах розвішані картини і одна з них висить трохи перекошено. Ми обов’язково вирівняємо цю картину. Ми хочемо, щоб усе було до ладу. Усе, крім нас самих…
Існують набагато небезпечніші способи втечі від таких “шпильок” сумління. Це завжди було властиво людській природі. Пропоную повернутися до епохи Шекспіра. У своїй знаменитій трагедії “Макбет”, ще задовго до того, як відкрилися глибокі знання в царині психіатрії, Шекспір описав яскраві приклади психозу і неврозу. Саме в Макбета був психоз. Леді Макбет, його дружина, хворіла на невроз. Чи пам’ятаєте цю історію? Вони убили короля Банко, щоб заволодіти троном. Докори сумління так мучили Макбета, що в нього розвинувся психоз. Привид Банко почав переслідувати його. Макбет бачив його, наче той сидів за столом. Кинджал, яким убили короля, також постійно ввижався Макбету. “Чи не кинджал перед собою бачу?”[1] Його внутрішнє відчуття провини проектувало в уяві такі картини. Зауважте глибоку мудрість Шекспіра: якщо існує спротив проти свідомості, тоді неминуче з’являється скептицизм, сумнів, втрата віри і повне заперечення філософії життя. Макбет дійшов до тієї межі, коли життя стає лиш недогарком і втрачає всякий сенс:
- Все завтра, та все завтра, та все завтра –
- Дрібненькою ходою день у день,
- І так закінчується наш літопис.
- Всі “вчора” путь освітлювали дурням
- До праху смерті. Вгасни, недогарку![2]
Скепсис, агностицизм, втрата віри не мають під собою раціональної основи. Їхня основа, у моральному розумінні, міститься у відчутті протесту проти сумління.
Погляньте на леді Макбет, її провина вилилася в невроз. Служниця розповідала, що її пані, леді Макбет, миє руки щоп’ятнадцять хвилин[3]. Її терзало почуття провини, і замість того, щоб очистити душу, вона спроектувала це на руки. Леді Макбет говорила: “Всіх пахощів Аравії не вистачить для цієї маленької ручки”[4].
Якось я навчав одну молоду жінку. Перед тим вона прослухала п’ятнадцять годин аудіозаписів моїх проповідей. Після першої науки про таїнство сповіді вона сказала моєму секретареві: “З мене досить. Більше не хочу жодних уроків. Не хочу чути про Католицьку Церкву”.
Через свого секретаря я порадив їй прослухати ще три аудіозаписи про сповідь, а тоді я зможу зустрітися з нею. Під кінець прослуховування третього запису жінка перебувала в стані справжньої кризи, вона тряслася усім тілом і кричала:
– Випустіть мене звідси! Я більше ніколи не хочу чути про Церкву!
Впродовж п’яти хвилин ми намагалися заспокоїти її. Я сказав їй:
– Послухайте, те, що ви почули, і те, як ви поводитесь, зовсім не є співмірним, отже тут мусить бути ще щось. Знаєте в чому, на мою думку, проблема? Гадаю, ви зробили аборт.
– Так! – вигукнула жінка.
Вона була така щаслива, що нарешті з неї вийшов цей біль. Її хворе сумління виявлялося в нападах на таїнство сповіді, проте істини віри не становили для неї проблеми. Часто ми спостерігаємо, як напад на релігію приносить тимчасове полегшення неспокійному сумлінню.
Сумління чимось нагадує владу в США, що поділена на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Законодавча, тобто Конгрес, створює закони, виконавча, тобто Президент, стежить за належним дотримання закону в дії, судова, тобто Верховних Суд, виносить рішення щодо відповідності дії до закону. Усі ці три системи є в серці кожної людини. Перш за все, існує Конгрес. Він створює закони, які нам диктують: “Ти мусиш, ти не мусиш”. Якщо ми вчинили за законом, наше сумління залишається спокійним, і навпаки, нас мучать докори сумління, якщо наші дії були хибні. Звідки походить цей закон? Від мене самого? Ні. Якби я написав цей закон, я міг би відмінити його. Можливо, він походить від суспільства? Ні, бо інколи, коли суспільство засуджує мої дії, моє сумління виправдовує і хвалить мене, а інколи, навпаки, сумління мучить і осуджує мене тоді, коли суспільство хвалить. Звідки походить виконавча складова сумління, та, котра розсуджує, чи вчинив я згідно з законом, чи ні? Наше сумління каже: “Ти був там. Я бачив тебе!” Водночас інші радять: “Не звертай уваги!” Насправді ти дуже добре знаєш, що тобі слід робити! Ти також знаєш про мотиви свого вчинку.
Врешті-решт, сумління судить і хвалить нас за конкретні вчинки. Тоді ми відчуваємо таку ж радість і щастя, якби нас похвалили батько чи мати. Так само відчуваємо сум і розпач після негідного вчинку, ніби нас осудили рідні батьки. Мусить бути хтось поза нашим сумлінням, якесь божественне Ти, яке визначає стандарти нашого життя. Більшість ментальних проблем, від яких сьогодні потерпають люди, є наслідком розумового спротиву цьому закону, написаному в наших серцях. Коли люди повертаються до свого сумління, до їхніх душ повертається мир і спокій. Мир нашої душі – це те, ким ми є.
Сумління підказує нам, коли ми робимо щось не так, адже тоді виникає відчуття, ніби всередині в нас щось зламалося. Зламана кістка болить, бо вона змістилася і перебуває не там, де їй слід бути. Наше сумління турбує нас, бо воно не там, де йому належить бути. Завдяки самоаналізу ми можемо бачити самих себе, особливо вночі. Як сказав поет: “Кожен атеїст боїться темряви”. А ніжний голос мовить нам: “Ти нещасливий, ти робиш щось не так”. Вашої свободи ніколи ніхто не руйнує. Ви відчуваєте, як хтось солодким голосом кличе вас до суду, і запитуєте: “Чому цей голос не звучить голосніше?” Та він звучить достатньо голосно, якщо, звісно, ми хочемо його почути.
Бог поважає свободу, якою Він наділив нас. Ви, напевно, бачили картину Холмена Ханта, де зображений Господь, що стукає в обвиті плющем двері, тримаючи в руці ліхтаря. Холмана Ханта розкритикували за це полотно. Критики казали, що на цих дверях нема замка. І це справді так. Ці двері – совість. І відчиняються вони зсередини!
[1] В. Шекспір. Макбет
[2] Там же
[3] Там же
[4] Там же
