Мир тобі. Існують два способи ранішнього пробудження. Перший, коли ми кажемо: “Доброго ранку, Боже!”, другий, коли кажемо: “О Боже, вже ранок!” Отож розглянемо другий спосіб.
Люди, які прокидаються саме так, тривожаться за своє життя. Воно видається їм доволі абсурдним. У сучасній літературі тема абсурдності життя дуже поширена. Одним з найкращих зразків зображення такої абсурдності став роман про дві фабрики, що стояли по обидва береги річки. На одній фабриці величезні кам’яні брили подрібнювали і перетирали на порошок. Тоді кораблем переправляли цей порошок на інший берег, де друга фабрика виготовляла з нього величезні валуни. Потім валуни відправлялися на першу фабрику, і так цей процес тривав безконечно. Це літературне вираження способу, в який люди сприймають своє життя сьогодні.
Дехто побачить цю абсурдність у творах екзистенціоналіста, який зобразив трьох людей у пеклі. Кожен з них хотів говорити про себе, про свої власні біди і страждання. Кожен був сконцентрований лише на своїх муках. Насамкінець, під завісу, звучить остання фраза цієї п’єси: “Мій сусід – це пекло!” Саме так живуть деякі люди.
Поряд з людьми, що відчувають абсурдність життя, є й такі, що пасивно пливуть за течією. Чимало умів сповідують філософію Річки Старця; вони пливуть за течією без визначеної мети, як стріла, що не спрямована до певної мішені, як паломники без наміру знайти Плащаницю, як морські подорожі без конкретного порту. Яке ж думання мають люди, що, прокинувшись зранку, вигукують: “О Боже, вже ранок!”? Для них життя втратило сенс, воно не має мети і призначення.
Пам’ятаю, коли я, будучи молодим священиком, уперше поїхав до Європи на навчання. Влітку я навчався в Сорбонському університеті в Парижі, головним чином вивчаючи французьку мову. Замешкав у пансіонаті, що належав мадам Сітроен. Я жив там уже приблизно тиждень, аж одного дня мадам зайшла до мене і щось почала розповідати, але я не зрозумів ні слова, оскільки вона говорила французькою мовою. Іноземець у Парижі дуже сердиться на себе, адже навіть місцеві собаки і коні розуміють французьку, а він ні! У цьому ж пансіонаті мешкало троє американських учителів, отож я попросив їх перекласти мені слова жінки. Ось історія, про яку я дізнався.
Мадам Сітроен розповідала, що її покинув чоловік, а їхня донька стала повією на вулицях Парижа. Насамкінець жінка дістала з кишені маленьку пляшечку з отрутою і мовила:
– Я не вірю в Бога, і навіть якщо Він є, я проклинаю Його. Оскільки моє життя втратило сенс і є цілковито абсурдним, то я вирішила випити сьогодні ввечері цю отруту. Чи можете щось для мене зробити?
– Можу, якщо ви збираєтеся випити це! – відповів я їй через перекладача.
Я попросив жінку відкласти це заплановане самогубство на дев’ять днів. Гадаю, це єдиний задокументований випадок про те, як жінка відкладає самогубство на дев’ять днів. Я ще ніколи не молився так гаряче, як молився за цю жінку. На дев’ятий день добрий Господь подарував їй велику ласку.
Декілька років потому, по дорозі до Люрду, я зупинився в містечку Да. Там я з приємністю провів час у товаристві монсеньйора, мадам і мадемуазель Сітроен.
– Чи добрими католиками є Сітроени? – запитав я в місцевого священика.
– О так, це чудово, коли люди впродовж усього життя зберігають віру, – мовив він.
Очевидно, він не знав історії цієї родини. Отож вихід з цієї абсурдності все-таки можна знайти.
А тепер спробуймо зрозуміти запитання, яке турбує не лише психіатрів, а й усіх нас: “У чому полягає відмінність між нормальною і ненормальною людиною?” Нормальна людина завжди рухається в напрямку до своєї мети чи наміру, а ненормальна людина шукає механізми втечі, виправдання чи раціоналізації, щоб уникнути пошуку мети свого життя. Нормальна людина завжди визначає для себе якусь мету. Наприклад, в юнака може виникнути бажання здобути професію юриста чи лікаря, але, крім цього бажання, існує ще щось. Приміром, ви запитаєте його:
– Що ти хочеш робити після того, як здобудеш професію лікаря?
– Ну, хочу одружитися і виховувати дітей.
– А потім?
– Бути щасливим і заробляти гроші.
– А потім?
– Віддавати гроші своїм дітям.
– А потім?
І ось тепер настала черга останнього “а потім?” Нормальна людина знає, що означає оце останнє “а потім?” Ненормальна людина зачинена за ґратами власного егоїзму. Така людина схожа на завмерле яйце. Вона відмовляється довірити себе божественній інкубації, щоб прийти до іншого життя.
Як виглядають ці механізми втечі ненормальної людини? Якщо така людина вирішила поїхати з Нью-Йорка до Вашингтона, то зовсім не тому, що її цікавить Вашингтон, її більше непокоять виправдання, чому ж вона не їде до Вашингтона. Звичним механізмом втечі для ненормальної людини є любов до швидкості. Я переконаний, що надмірна любов до швидкості чи радше любов до надмірної швидкості є наслідком відсутності цілі в житті. Тож такі люди не знають куди вони їдуть, але вони, без сумніву, у дорозі! У них інколи може виникати несвідоме чи напівсвідоме бажання піти з життя через те, що воно немає сенсу. Іншим місцем для такої втечі може бути секс або ж надмірне занурення в роботу аби здобути інтенсивність досвіду, який компенсує відсутність мети в житті.
Широковідомий психіатр д-р Карл Юнг після двадцятип’ятирічної психіатричної практики дійшов до висновку, що принаймні третина його пацієнтів не мала видимих клінічних неврозів. Усі вони страждали від браку цілі в житті, і доки вони не знайдуть сенсу життя, доти не будуть щасливими. Сьогодні чимало людей страждає на так званий екзистенційний невроз, що полягає в занепокоєнні власним життям. Їх хвилюють питання: “Що це все означає?”, “Куди мені звідси йти?”, “Як мені це знайти?”
Тепер ви, мабуть, думаєте, що зараз я скажу вам стати навколішки і молитися Богові. Ні, я можу сказати це трохи згодом, але не зараз, тому що особи з екзистенційним неврозом ще надто віддалені від цього. Я ж пропоную два розв’язання. Отже, перше: вийдіть на вулицю і допоможіть ближньому. Ті люди, які страждають від занепокоєння життям, живуть лише для себе. Їхній мозок і серце перебувають у полоні (вони постійно стримують свій мозок і серце). Усі нечистоти, які викидає на берег ріка життя, перетворюють наше серце і мозок на смітник. І найпростішим виходом з цього непривабливого місця є вміння любити людей, яких ми бачимо навколо себе. Якщо ми не любимо тих, кого бачимо навколо, то як ми можемо любити Бога, якого не бачимо? Відвідуйте недужих. Робіть добро бідним. Допоможіть зцілити прокаженого. Знайдіть свого ближнього, а він є саме тим, хто потребує допомоги. Як тільки ви зробите це, тоді розіб’єте власний панцир. Ви побачите, що ваш ближній не є пеклом, як каже Сартр. Він є частиною вас самого і творінням Бога.
Якось батько привів до мене свого сина, пихатого молодика, що мав проблеми з законом, що зрікся своєї віри і озлобився на самого себе та на весь світ. Невдовзі після цього візиту хлопець на цілий рік утік з дому. Повернувся в такому ж підупалому моральному дусі, і батько знову привів його до мене, запитуючи: “Що маю з ним робити?” Я порадив відправити сина в школу подалі від США. Приблизно через рік цей хлопчина приїхав додому і захотів побачитися зі мною. Він звернувся до мене з таким проханням:
– Я хотів би від Вас моральної підтримки та благословення на одну справу, яку я розпочав у Мексиці. У коледжі, де я навчаюся, є група хлопців, які збудували невеличку школу. З усієї округи ми зібрали дітей і навчаємо їх катехизму. Також один раз на рік з Америки приїжджає лікар, щоб лікувати протягом місяця хворих з тієї околиці.
– А як ти зацікавився цією справою? – запитав я його.
– Хлопці з коледжу ходили туди протягом літа і я вирішив приєднатися до них, – пояснив юнак.
Він відновив свою віру, моральність і все решту завдяки своєму ближньому. Саме вбогі, потребуючі, нужденні, хворі є побратимами Бога, саме вони дають нам могутню силу.
Кілька років тому один індієць вирушив до Тибету. Він подався туди в супроводі тибетського провідника, щоб проповідувати Євангеліє в цій нехристиянській країні. Під час подорожі, а саме в передгір’ї Гімалаїв, вони, потерпаючи від пронизливого холоду, виснажені далекою дорогою, сіли трохи перепочити. Цей індієць на ім’я Сінх раптом каже:
– Здається, там внизу в проваллі стогне людина!
– Ти сам ледь живий, ти не можеш йому допомогти! – відповів на це провідник.
– Але я мушу допомогти йому!
Сінх спустився в прірву, витягнув звідти чоловіка, відніс його до найближчого села і, сповнений життєвими силами після вчиненого милосердя, повернувся назад. Він знайшов свого товариша, який відмовився допомогти ближньому, замерзлого на смерть. Отож перший спосіб, з допомогою якого можна уникнути тривоги життя – це знайти свого ближнього.
Другий спосіб – іти з відкритими обіймами назустріч несподіваним пригодам і зустрічам з божественним, які очікують тебе ззовні. Кажу тобі, залишайся відкритим. Твоє око не має світла. Вухо твоє не має звуку чи гармонії, їжа, що у твоєму шлунку, приходить ззовні. Твій розум, як радіо, що вбирає невидимі хвилі, приймає знання ззовні. Дозволь собі отримати певні імпульси, що приходять ззовні, і вони вдосконалять тебе. Неважливо, як далеко ти перебуваєш від того, про що я говорю, ці імпульси однаково прийдуть.
Пригадую, як одного разу я розмовляв з жінкою, яка щойно втратила свою вісімнадцятирічну доньку[1]. Вона була в шаленому відчаї і зовсім зневірилася.
– Я хочу поговорити про Бога, – мовила вона.
– Добре, п’ять хвилин я говоритиму про Нього, потім сорок п’ять хвилин ви поговорите про Нього чи проти Нього, а вже потім ми з вами подискутуємо.
Я говорив не більше двох хвилин, коли жінка перебила мене. Вона приставила свій вказівний палець до мого носа і сказала:
– Послухайте, якщо Бог такий добрий, то чому Він забрав мою доньку?
– Тому, щоб ви були зараз тут і збагнули мету і сенс життя.
Саме це вона невдовзі зрозуміла.
Я хочу, щоб ви не лише переконали себе в необхідності віднайти сенс і мету життя, а й щоб увійшли в цей сенс і мету, розбивши панцир егоїзму, і, вимивши вікна морального життя, пустили туди сонячне проміння. Ви не шукатимете Бога, якщо досі не знайшли Його. Ви – король у вигнанні, король без королівства. Але ми ще повернемось до цього згодом.
[1] Навернення Клер Бут Люс
