Мій пастор у Чикаго, Біл Леслі, використовував як ілюстрацію старий ручний насос. За його словами, він іноді почував себе саме таким насосом. До Біла міг кожен зайти і енергійно натиснути кілька разів; при цьому в нього завжди було почуття, неначе усередині в нього відбувається витік чогось. Врешті-решт він досягав точки «спустошення», коли йому вже нічого було віддавати. Біл почував себе пересохлим, порожнім.
Посеред одного з таких періодів він поїхав, щоб тиждень побути в спокої і поділитися своїми думками з давньою духовною наставницею – дуже мудрою черницею. Біл чекав, що вона почне утішати його, кажучи, який він дивний і жертовний, але замість цього наставниця сказала: «Біле, якщо твій колодязь пересохнув, то тобі залишається лише одне: поглибити його». У тій поїздці Біл зрозумів: для того, щоб продовжити свій зовнішній шлях, він повинен приділяти більше уваги своєму шляху внутрішньому.
В описі земного служіння Ісуса я бачу тільки один випадок, коли Він наблизився до стану, що частково нагадує «спустошення». У саду Гефсиманському Ісус припав ниць на землю та й молився. «І піт Його став, немов каплі крови, що спливали на землю…» Його молитви набули нехарактерний для Нього відтінок благання. «Він за днів тіла Свого з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти», – сказано в Посланні до Євреїв 5:7, але, звичайно ж, Ісус знав, що не буде врятований від смерті. У міру того, як усередині Нього росло усвідомлення цього факту, Ісус все більше впадав у відчай.
Так або інакше, Він здолав цей переломний момент у Гефсиманії, передавши Свій тягар Отцю. Врешті-решт, Ісус прийшов виконати Божу волю, і Його молитва завершилася словами: «Та проте, не як Я хочу, а як Ти…» (Матвія 26:39).
Я молюся про це почуття усунунення, почуття сподівання. Я молюся про те, щоб щодня бачити, що моя праця і моє життя – це приношення Богові. Тільки Бог здатен допомогти мені здолати цей слизький шлях між любов’ю до інших і любов’ю до самого себе.
З книги «Багато галасу через Церкву»
