Нам відомі три випадки, коли Ісус плакав через душевні хвилювання. Так, Він розплакався, коли помер Його друг Лазар. Я згадую один жахливий рік, коли за короткий час один за другим померли троє моїх друзів. Тоді я зрозумів, що до горя звикнути неможливо. Мій досвід переживань, пов’язаний з першими двома смертями, ніяк не підготував мене до третьої. Горе обрушується, немов товарний потяг, повністю розчавлюючи тебе. Від нього перехоплює дихання, і ти не в силах стримати сліз. Чомусь мене утішає, що Ісус відчував щось подібне, коли помер Його друг Лазар.
Удруге Ісус плакав, коли, дивлячись на Єрусалим, усвідомлював долю, що очікує це прославлене місто. У цьому спазмі емоційного болю я бачу щось схоже на почуття батьків, коли їх дитина збивається зі шляху, наполягаючи на своїй свободі і відкидаючи усе, у що виховання навчило її вірити. Другий подібний приклад – біль, який відчуває покинутий подружній партнер. Навіть Бог з усією Його могутністю не може змусити людину любити.
Нарешті, у Посланні до Євреїв сказано, що Ісус «з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти». Втім, Він все ж не був позбавлений від смерті. Чи буде занадто сміливим сказати, що Сам Ісус ставив питання, яке час від часу не дає спокою не лише мені, але і більшості з нас: «Чи є Богові до мене діло?» Як ще можна зрозуміти сенс Його слів, узятих з похмурого псалму: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?»
І знову-таки, мене чомусь утішає, що Ісус, стикаючись з болем, реагував на нього багато в чому так само, як я. Він відчував скорботу, страх, відкидання і навіть почуття, близькі до відчаю, проте все переніс, бо знав, що в центрі всесвіту живе Його Отець, Бог любові, Якому Він може довіряти, якими б не були наявні обставини.
Ставлення Ісуса до людей, що страждають, дозволяє нам заглянути в Боже серце. Бог – не бездушний Абсолют, а Той, Хто любить і завжди готовий прийти на допомогу.
З книги «Ісус, Якого я не знав»
