«І ось жінка з того міста, яка була грішницею, довідавшись, що Він перебуває в домі фарисея, принесла алавастрову посудину з миром і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обмивати ноги Його слізьми і обтирати волоссям голови своєї, цілувала ноги Його і мастила миром» (Лк. 7:37,38).
Слід було б лише на секунду уявити собі те, що відчувала жінка, яка каялася, для того, щоб витягнути новий і єдино потрібний досвід спілкування з Богом – любов. Через враження цього вчинку можна було б відчути в собі не лише захват божественної любові, але грандіозну силу благодаті, що преображає. Тобто дізнатися, як працює любов.
Хто ця блудниця, яка прийшла до Христа, і що її відрізняє від інших людей?
По-перше вона виявилася сміливою. «Той, хто боїться, не довершений у любові» (1Ін. 4:18), як написав апостол. Вона якраз любила і тому була сміливою.
На Сході і зараз жінок не пускають за стіл. Та що там Схід, на Кавказі вони за столом з чоловіками і зараз велика рідкість. А тут прийшла одна, без супроводжуючих чоловіків, туди, куди її ніхто не кликав, і увійшла до кімнати, де їли абсолютно незнайомі люди.
Не просто в будинок, а в будинок прокаженого. Можна уявити, як незатишно почували себе гості. І можна уявити, на що зважилася блудниця, входячи в будинок, в якому можна було заразитися жахливою хворобою і перетворитися на хвору потвору.
Більше того, за таку зухвалість могли сильно покарати. Але сила благодаті здалася їй більша за силу покарання.
Звичайно, вона не лягла з ними до столу. Адже тоді їли лежачи. Вона не посміла вступити в бесіду. Не посміла протягнути руку до їжі, хоча як блудниця, мала досвід і вправність поводження з чоловіками. Вона залишилася за їх спинами.
Та і що їй було розповісти Господу? Вона проста сільська жінка. І із сказаного їй нічого не було б зрозуміле. Хто вона така, щоб міркувати про долі світу і явлення Месії. Для цього потрібний високий розум і чисте серце. Ми в цьому плані зухваліші за блудницю. Ні маючи розуму, очищеного праведністю, ліземо не лише в долі світу, але в тонкості богослов’я і в життя Церкви. Як не дивно, але вона була скромніша за багатьох з нас.
Та їй це і не було треба.
Є дві категорії божевільних: божевільні і душевнохворі. Божевільні мають добре серце, не кероване розумом. Душевнохворі можуть мати сильний і ясний розум, але унаслідок безсердечності коять жахливі злочини.
Розпусники – вони божевільні. У них добре серце, повне любові, але немає розуму. І їх чуттєвість і любов, не керовані розумом і Богом, приносять пекельні плоди. Як сказано, «сон розуму породжує чудовиськ».
Проте при покаянні ці люди зручніше рятуються своїм даром любові. Господь торкається їх розуму, і серце, не втрачаючи сили, просвічується і очищається благодаттю. Воно розумнішає і потім творить великі справи.
Їй серце підказало: «Поруч Бог!» У неї не було досвіду духовної любові. У цьому блудниця нічого не розуміла. Вона прийшла до Нього, просто як до Любимого.
Зупинимося на мить – це велика справа бачити в Богові Того, Кого любить серце наше. І, навпаки, якщо в стосунках з Богом немає любові, то це дуже дивно і свідчить про глибоке пошкодження і хворобу серця, для якого любов до Бога є щось не обов’язкове.
Навряд чи вона читала Пісню Пісень, але вона поступила в дусі цієї великої Пісні.
Як люблять у небесному захваті? Як шанують найдорожчу людину?
Цілують руки і ноги. Жінка обтирає ноги Христові волоссям так, як немов поруч нікого немає, бо, і справді, вони духом були лише вдвох. Інші, які возлежали, тілесно були поруч, а духом в іншому просторі. Тому вона і поводилася так, як ніби поруч нікого немає. Лише вона і Христос.
Тим, хто був поряд з Месією і лежав з Ним на трапезі, безумовно, було незручно від таких вчинків, пристойних лише двом, тоді, коли їх ніхто не бачить. Вони мовчали і чекали розв’язки «непристойної події». Претензію озвучив обурений фарисей, що лежав з ними.
Христос же навмисно вдавав, що нічого особливого не відбувається.
Знову звернемося до жінки, яка кається. Жінка є жінка. Вона принесла Йому найдорожче, що могла придумати – духи! Безглузде, миле серце не могло вигадати нічого іншого. Адже для неї вони були найкращим скарбом на світі.
За підрахунками істориків, літр цього мира коштував приблизно стільки, скільки коштував невеликий будинок. Вона своїми трудами скопила грошей на будинок, на майбутнє краще життя, і тут серце їй наказало все це покласти до Божих ніг. І хвилювання про майбутнє, і тривогу про старість, і приниження минулої праці, що дала їй ці важкі гроші, – усе було покладене до Божих ніг.
І цим миром, страшенно дорогим, вона натерла ноги Любимому, омила їх сльозами радості, покаяння і болю. Ця велика хвилина коштувала для неї всього життя.
Чому вона так зробила? Тому, що її чуйне серце підказало, що таких людей, як Христос, не буває. Він занадто красивий. Він божественно владний. Він творить дива. І, головне, від Його серця до її серця струмував потік любові. Потік божественної любові, спрямований у твоє серце, ніколи ні з чим не сплутаєш. Тим більше, коли серце і життя серця – головне в житті людини.
А Господь лежить і наче не звертає уваги ні на запах мира, ні на цілування ніг, ні на те, що їх з ніжністю обтирають волоссям. Він наче байдужий і робить це спеціально.
Розв’язка назрівала. І сам Христос не міг закінчити цей вечір, не прояснивши ситуації. Він відтягував розв’язку для того, щоб Його слова прозвучали голосніше, так, щоб їх почув весь світ. Фарисей прискорив фінал.
«Фарисей же, що запросив Його, побачивши це, сказав сам собі: якби Він був пророком, то знав би, хто і яка жінка доторкається до Нього, бо вона грішниця» (Лк. 7:39).
Ми безглуздо гадаємо, що наші думки не чутні. Блудниця, яка каялася, так не думала. Вона чула Бога і без сумніву каялася Йому і розмовляла з Ним серцем. Фарисей не мав ні доброго серця, ні розуму, бо і те, і друге відкриває реальність духовного світу, в якому думки звучать голосніше сказаних слів.
Можна припустити, що блудниця, почувши дебати чоловіків про себе, зщулилася в очікуванні удару. Але все пішло не так, як очікувалося:
«І, обернувшись до жінки, сказав Симонові: чи бачиш цю жінку? Я прийшов у дім твій, і ти не дав Мені води на ноги, вона ж слізьми обливала ноги Мої і волоссям голови своєї обтерла. Ти цілування не дав Мені, а вона, відколи Я прийшов, не перестає цілувати ноги Мої. Ти оливою не помастив голови Моєї, вона ж миром намастила ноги Мої» (Лк. 7:44-46).
Виявилось, що Христова бездушність до рук і сліз жінки була удаваною. Йому були угодні і її покаяння, і її любов.
Але, крім того, Христу потрібна була демонстрація того, що Його місія, на відміну від місій пророків – явити світу любов, яка вище за піст і молитву. Йому важливо було показати, що Бог є Любов, і ми подібні до Бога тільки тоді, коли любимо.
«Через те кажу тобі: прощаються гріхи її численні за те, що вона полюбила багато, а кому мало прощається, той мало любить» (Лк. 7:47).
І далі Господь відкриває приголомшливу істину. У старозавітній свідомості гріх є беззаконня, тобто порушення закону. У цьому тлумаченні гріха фарисей правий. Але Господь дає нове визначення гріха. Гріх є все те, що зроблено без любові.
«Їй же сказав: прощаються тобі гріхи. Ті, що були з Ним, почали говорити про себе: хто Він, що й гріхи прощає?» (Лк. 7:48,49)
У свідомості древніх юдеїв це не укладалося ніяк. Для того, щоб блудницю можна було вважати, що вона очистилася, треба було чи змінити Закон, даний Богом, чи пропустити жінку через відому процедуру очищення. А тут прийшла якась гуляща панянка, стала непристойно цілувати ноги в чоловічий компанії, і раптом їй відпускаються гріхи. Як так? Що Він собі дозволяє? Хто Він?
Усе правильно. Жінка дозволила увійти до свого серця цій божественній любові і в ту ж секунду вона стала безгрішною.
Це стало новиною для всього світу. Такого не було ніде і ніколи. У жодному народі, у жодній релігії – любов Божа як основа світу.
Не відомо, що утямили ті, хто вечеряв з Христом. Але сказане слово проросло як зерно в посланнях апостола Павла до Коринф’ян: «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я – мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить» (1 Кор. 13:1).
Урок, що перевернув свідомість людства, закінчився, і Бог благословив преображену жінку словами:
– Віра твоя спасла тебе; йди з миром. (Лк. 7:50)
У цих словах додатково розкрилося визначення віри. Вона є такий настрій серця, при якому людина бачить Бога. Колишня блудниця побачила духом Господа. Це її і спасло.
Блудниця вийшла з будинку без грошей, наплакавшись і не підкріпившись. Вона вийшла як би в порожнечу і ні з чим. Але для її віруючого серця, що побачило Бога, було очевидно, що вона вийшла в абсолютно інший світ, наповнений багатством божественної благодаті.
На всіх нас однаково світить сонце, ллє однаково дощ і однаково проливається любов Божа. Але всі ми по-різному цінуємо її і по-різному бажаємо прийняти. Багато приймаємо любові, багато що нам прощається, і багато дається так, що ми, не дивлячись на убогість або хворобу, щасливі. А якщо наше серце сухе і нікого не любить, то йому і не прощається, і живемо ми нещасливо, навіть серед достатку і будучи абсолютно здоровими.
Якщо ми нещасливі, то потрібно замислитися про те, що причина нещастя лежить у нашій нелюбові до Бога і Його миру. Можливо, ми, як древні юдеї, закон ставимо найвище. Можливо, наш розум безсердечний. А може бути, наше серце велике, але безглузде.
Синтез розуму і любові дає мудрість. Мудрість відкриває очі серця. Серце бачить Бога. А це і є віра, яка нас рятує і робить ближче до люблячого Бога.
І якщо причащаємося, постимо і тримаємося правил християнського життя, а серце наше холодне, то це серйозний симптом хвороби серця. Такий його стан повинен сказати, що душа з таким серцем зовсім не християнка.
Це означає не лише те, що ми ніколи не відчували захоплення душі, яка любить Бога, але і те, що, можливо, ми ніколи не відчували дії благодаті, пов’язаної з цією любов’ю, ні в цьому віці, ні в майбутньому.
А тоді навіщо ми живемо, якщо не любимо Бога, не шукаємо Його любові і навіть не бажаємо її?
«Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я – мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить.
Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я ніщо.
І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи».
А якщо немає любові, то немає і життя. Без любові людина має не життя, а видимість існування. Як можна бути поряд з Богом і не розуміти того, що Він є любов, і все суще – у тій мірі суще, в якій воно наближене до існування Бога?
«Після цього проходив Він по містах і селах, проповідуючи і благовістячи Царство Боже, і з Ним дванадцять. І деякі жінки, яких Він зцілив від злих духів і недуг: Марія, звана Магдалиною, з якої вийшло сім бісів, та Іоанна, жінка Хузи, домоправителя Іродового, і Сусанна, і багато інших, які служили Йому з майна свого» (Лк. 8:1-3).
З цілування ніг Спасителю, з мира і сліз покаяння людини, яка навернулася до Бога, почалася Христова проповідь Царства Небесного. З цієї хвилини воно було не лише проповідане, але і прийняте учнями і жінками, які служили Йому.
А що ми?
Що не хочу роблю. Що хочу не роблю. Господи, погано вірую, допоможи моєму невірству!
Автор: священик Костянтин Камишанов
