Є така народна традиція – ходити до священиків, ставити різні питання. Ніби як апріорі священикам належить знати усе. Священикам ця справа, часто лестить, відповіді вони роздають охоче (буває, і тоді, коли їх вже і не запитують: з амвонів, у ЗМІ і в Інтернеті). Навіть і книжки такі видають: «2308 відповідей священика на здивовані питання». Книжки ці розкуповуються жваво, наклади в них чималі.
Самі священики – теж люди, вони так само ходять за відповідями: до інших священиків, у духовні книги, у Священне Писання, у Типікон і в требник Петра Могили. Словом, усі шукають пояснень, які по можливості легко зрозуміти та виконати.
Між тим, давно помічено, що життя ставить перед людиною значно більше питань, ніж дає на них відповідей.
Куди ні кинь, скрізь нерозв’язні завдання.
Наприклад, поширена історія: подавати милостиню жебракам або не подавати?
З одного боку, ніби як треба, Бог же велів тому, хто просить у тебе – дати? У нас неподалік від Спаського собору, у свій час був магазинчик (зараз немає, знесли) зі всякою дрібницею: жуйка там, снікерси-цигарки. Це був кіоск «подавальний»: йшли парафіянки на службу в собор з автобусної зупинки – і розмінювали там спеціально дрібну купюру на дрібницю, а потім благочестиво роздавали по копієчці низці тих, хто сидів на паперті, за виразом служителів храму, «інкасаторів». Щоб усім вистачило.
З боку – дуже фотогенічне: легкий вітерець розвіває хусточки, милосердні руки кладуть копієчки в покірливо протягнуті долоні, «Спаси Господи, матушко! – На славу Божу!», ну, а що до неминучого в цій ситуації легкого присмаку марнославства, от як я красиво і продумано милостиню творю, так на те зараз і сповідь буде, покаємося.
З іншого боку, гріха не оберешся з цією милостинею. По-перше, засудження. Одна тітонька отак подавала, а в одного з жебраків мобільник задзвонив. Скільки спокуси, скільки прямо горя було в тітоньки: у нього мобільник кращий, ніж у мене, а копійки канючить, лицемір! Наруга над почуттями віруючого!..
Інша тітонька була ображена видом іншого такого «інкасатора», який п’яно хропів біля паперті в калюжі сечі: що за неподобство тут у вас! На що їй настоятель резонно відповів: «А хто винен? Ти і винна. Навіщо йому гроші подавала? Він і напився».
Дійсно, адже, по-друге, виходить, що, подаючи, ризикуєш потурати гріхам пияцтва і дармоїдства, от написане, що подумай двічі, і нехай милостиня запітніє в руці твоїй?..
(Це я про милостиню, повторюю, тільки для прикладу, подібних питань – безліч).
Ну, от і запитують люди: що робити, отче, навчіть чітко і ясно, як бути?
Священики в цьому питанні більш-менш рівно діляться на два табори: одні за подавати, другі за не подавати, свої аргументи є в тих і в других.
А є ще і треті священики. Вони кажуть: а я звідки знаю, подавати чи ні. До свободи покликані ви, браття, от і дійте. Але головний акцент робіть не на всіх цих життєвих резонах, а на тому, що у вас усередині, не лише і не стільки на того, хто просить, дивіться, скільки всередину себе. Багато є закликів в Євангелії, а серед них – такий: «Підіть і побачите» (Ін. 1:39). Відповіді на твоє питання – словами на слова – ні. Відповідь зрозумієш тільки в живій дії. Причому відповідь може бути зовсім не про те, про що ти запитуєш, але значно більше і вище, у Бога так завжди буває, згадайте, наприклад, як Він Іову відповідав на питання.
Після таких слів дев’ять з десяти тих, хто питає, відходять збентеженими і найчастіше вирушають шукати іншого священика, простішого і конкретнішого, щоб «керував», а не загадками говорив.
Але один з десяти – залишається і мовчки замислюється. І такий один – дорожче, як мовиться, за золото. Ні, звичайно, Бог усіх любить, і тих дев’ять любить, і цього одного. Просто немає в Нього зрівнялівки, Він не комунізм будує для Своїх чад, а хоче поселити їх у Царстві. І наскільки різниться прояв Його любові стосовно різних людей, про те різноманіття навіть помислити неможливо. Живий Він, Бог, і люди – живі. Бог – велика таємниця, і людина – велика таємниця, як ні намагайся звести їх до простих схем. Став Бог людиною, став як ніколи до нас близьким – але не став Він від того ні примітивнішим, ні зрозумілішим для нашої чорно-білої логіки.
І ми, віруючі, усе про Нього знаємо, тільки Його Самого погано знаємо, в очі не бачили і руками не чіпали. Хоча – перебуваємо біля Нього. Співаємо гімни, читаємо душекорисну літературу, засуджуємо єретиків, творимо «справи милосердя», говоримо про «духовність», чекаємо результатів своїх духовних «вправ» і «подвигів».
А який Він взагалі, Бог – можна дізнатися тільки, якщо усією душею, усіма силами, усіма помислами своїми шукатимемо Його у своєму житті.
Бо християнство не зводиться до теорії, до умогляду, до вчення, навіть до Євангелія самого по собі – не зводиться. Це не вчення, а життя. З Богом потрібно жити.
Тоді і відповіді на нерозв’язні питання з’являться, а потім – нові питання і нові на них відповіді, і услід ще неймовірніші питання. І кінця цьому не буде ніколи. Бо життя, як відкрив нам Бог – вічне. Воно не закінчується.
* * *
Е, куди пішов, смикає мене читач. Усе ти вірно кажеш, але все ж – з милостинею як бути? Докажи хоч якось, раз заїкнувся, зроби милість, адже питання для мене важливе!
Та кажу ж, не знаю, відповідаю я. Це ти сам маєш відповісти, виходячи з досвіду свого життя в Христі, з досвіду ризику, проб, падінь, помилок. Ну, от можу, наприклад, відповідь іншого священика переказати. Він так казав: даєш милостиню – за собою спостерігай. Якщо даєш, а тебе жаба давить, останнє від серця відриваю – це добра ознака того, що справа до Христа близька. Не єдина, але десь у вірному напрямі.
Автор: священик Сергій Круглов
