Пол Турн’є сказав: «Є дві речі, які ми не можемо зробити самостійно: одружитися і бути християнином». Зі своїх взаємин з Церквою я засвоїв, що вона украй важлива і навіть – життєво потрібна. Ми – Боже «нове товариство» на землі.
Звичайно, я усвідомлюю, і усвідомлюю з болем, що досконала церква – це міраж. Багато церков пропонують більше розваг, ніж поклоніння; більше одноманітності, ніж свободи; більше самодостатності, ніж бажання впливати на цей світ; більше закону, ніж благодаті. Ніщо не тривожить мою віру більше, ніж розчарування тією Церквою, яку я бачу.
Та все ж, я повинен нагадувати собі слова Ісуса, звернені до Його учнів: «Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас» (Ів. 15:16). Церква була Божим ризикованим кроком – Його, так би мовити, «авантюрою». В її неповноцінному лиці я навіть побачив парадоксальну ознаку надії. Вирішивши жити в нас, глиняних сосудах, Бог зробив людству найвищий комплімент.
Я кілька разів прочитав Біблію повністю, «від Буття до Об’явлення», і щоразу не переставав дивуватися з того, що Церква є кульмінацією, реалізацією первинних Божих задумів. Тіло Христове стає новим, усеосяжним явищем, яке руйнує бар’єри між расами, національностями і статями та робить можливим співтовариство, яке ніде більше у світі не існує. Достатньо прочитати перші абзаци кожного з послань Павла до громад, розкиданих по всій Римській імперії. Усі вони – «в Христі», і це набагато важливіше за їх расовий або економічний статус, або будь-які інші категорії, які може вигадати людство.
Моя суть у Христі важливіша за мою суть американця або жителя Колорадо, або білошкірого чоловіка, або протестанта. Церква – це місце, де я торжествую у своїй новій суті і реалізую її потенціал в оточенні тих, у кого багато відмінностей, але є і найважливіше спільне. Наш обов’язок – своїм життям продемонструвати перед очима світу, який спостерігає, і все більше занурюється у взаємну ворожнечу та розподіли, про існування альтернативного суспільства.
З книги «Багато галасу через Церкву»
