Одного разу я побував у «церкві», яка, не будучи причетною до жодної деномінації і не маючи оплачуваних співробітників, примудряється щотижня притягувати на свої зібрання мільйони посвячених людей. Назва цієї організації – Анонімні алкоголіки. Я прийшов туди на запрошення одного з моїх друзів, який незадовго до цього зізнався, що в нього – проблеми з алкоголем. «Заглянь на наші зібрання, – сказав він. – Мені здається, що перша Церква виглядала саме так. Гадаю, тобі буде цікаво на це поглянути».
Опівночі з неділі на понеділок я переступив поріг старого будинку, який того дня вже встиг прийняти шість зібрань. У повітрі, подібно до сльозоточивого газу, висіли їдкі клуби роз’їдаючого очі сигаретного диму. Проте, я швидко зрозумів, що саме мав на увазі мій друг, порівнюючи ці зібрання з першою Церквою.
Так званий «час спілкування» немов зійшов із сторінок підручника з проведення малих груп. Люди співчутливо вислуховували один одного, давали сердечні поради, дружньо обіймалися. Кожен з учасників зібрання розповів про свої особисті успіхи в боротьбі із залежністю. Ми то сміялися, то плакали. Більшості присутніх явно подобалося, що вони оточені людьми, які крізь зовнішній фасад можуть прямо дивитися їм у душу. Там не було причин для нещирості – усі перебували в одному човні.
У груп анонімних алкоголіків немає у володінні нерухомості, жодних офісів, прес-центрів, штатних консультантів на зарплаті і радників з інвестицій з особистими літаками. Засновники цього руху спочатку вжили заходи для того, щоб відсікати усе, що веде до бюрократизації. Вони вірили, що їх програма буде дієва тільки в тому випадку, якщо залишиться на базовому рівні особистого спілкування, коли один алкоголік присвячує своє життя задля допомоги іншим алкоголікам. Ці групи виявилися настільки ефективними, що у світі з’явилося ще 250 інших співтовариств – від «Анонімних шоколадоголиків» до груп ракових хворих, – що свідомо копіюють їх методику.
Для мого друга вступ у ряди анонімних алкоголіків виявився порятунком у буквальному розумінні цього слова. Він знає, що єдиний зрив може… ні, не може, а неодмінно відправить його завчасно в могилу. Його партнер по групі анонімних алкоголіків не раз відповідав на його дзвінки о четвертій ранку і знаходив його серед зловісних вогнів нічного ресторану згорбленим над блокнотом, сторінки якого він судорожно, подібно до покараного школяра, обписував єдиною фразою: «Боже, допоможи мені протриматися ще п’ять хвилин».
З книги «Багато галасу через Церкву»
