Історичний контекст

На основі змісту Книги Об’явлення можемо припустити, що її створено в епоху, коли до християнства ставилися вороже. Це були часи правителя, наділеного абсолютною владою: римського імператора, який на думку Івана заслуговував епітета «звірина» (глава 13 і 17), оскільки саме він був відповідальним за жорстоке переслідування християн за їхню віру в Ісуса Христа. Без потреби заглиблюватися в історичні дискусії щодо ідентифікації як звіра імператора Нерона чи одного з його наступників, можливо, Доміція. Разом із більшістю біблістів можемо стверджувати, що Книга Об’явлення (у такому вигляді, як ми її маємо) написана за часів правління імператора Доміція (81-96 по Р. Хр.), а точніше, на початку другої половини терміна його правління. Географічний контекст драматичних подій книги розгортався в Римській провінції Азії (відомої як Мала Азія, що нині є західною частиною Туреччини), де існували сім Церков, про які йдеться в главі 2 і 3, й де розташований острів Патмос. Місто Ефес уважається її ключовим пунктом.

Якщо розглядати обставини детальніше, то головна проблема полягала в тому, що імператор уважався володарем світу й історії; ба більше, його возвеличення перетворилося на релігійний культ поклоніння його особі. Наприклад, у Малій Азії упродовж довгого періоду існував релігійний культ поклоніння царям. Існували навіть храми, побудовані на честь імператорів, яких возвеличували разом із богинею «Риму». Тут варто згадати факт, що в Ефесі, на честь імператора Доміція збудовано храм, в якому за жертовником розміщувалася його гігантська статуя. Кожен громадянин був зобов’язаний брати участь в офіційних культових дійствах. Оскільки такі ритуали проводили на честь імператора, котрий уважався божеством, участь у таких обрядових діях була вираженням відданости; не брати участі вважалося злочином проти імператорської величности. Імператор був верховним правителем і вищими за нього були тільки боги, тому його вважали найближчим до богів. Поклонятися імператору було не лише справою релігійного чи культового характеру; це було визнанням ідеологічної (імперія) та політико-економічної (особа імператора) основи буття. Саме ці аргументи знаходимо в Об. 13 і 18, які містять символічні описи розпусти, розкішного життя і пишноти. Варто зазначити, що в Римській імперії І ст. по Р. Хр. уся релігія була підпорядкована політичній сфері; ті, хто не брали участі в релігійних подіях («знамено звірини»), були виключені з політичного життя (пор. 13:17; 18:3). Християни тієї епохи мали зробити дуже складний вибір – кому служити. Який «господар» був для них пріоритетом – Агнець чи імператор? Ось чому для опису Бога й Агнця разом із лексичними засобами, що описують царську особу (прикметники вживаються в найвищому ступені порівняння), автор дає численні посилання на літургійні тексти, особливо гимни, котрі прославляють верховенство Бога (4:11; 5:12; 7:12; 11:15-18 тощо), що має зрозумілий полемічний підтекст.

Християни не брали участи в культі поклоніння імператору й унаслідок цього представники влади ставилися до них вороже. Саме тому в Книзі Об’явлення знаходимо численні згадки про «переслідування». Досі відбуваються дискусії щодо того, чи дійсно події, які ми називаємо «переслідуваннями» християн того часу, відбувалися, і якщо так, то чи почали вони виконувати закони імператора? Як би не було, а християни (зокрема Іван, «брат і спільник у біді» [1:9], адже він перебував у засланні за християнську віру), вважали все, що з ними відбувалося, переслідуваннями. Незважаючи на те, що ні Нерон, ні Доміцій не проголосили себе на законодавчому рівні богами, котрим необхідно поклонятися, і не підбурювали переслідування, та факт, що все це відбувалося (на місцевому чи регіональному рівнях) і те, що імператор не робив нічого, щоби припинити їх, означало, що місцеві можновладці «вклонилися першій звірині» (13:12), а отже, у підсумку саме імператор був відповідальним за все, що відбувалося.

Узявши до уваги весь контекст, в якому відбуваються події, читач неодмінно побачить два аспекти, котрі віртуально переважають у Книзі Об’явлення: політичний і соціяльний виміри. З одного боку, у книзі знаходимо постійні згадки про царів, престоли, владу, ознаки поклоніння, пишноту тощо. Автор робить радикальне протиставлення Агнця, що був принесений у жертву, і звірини; жінки (в Об. 12) і блудниці. Іван протиставляє верховенство Бога й Агнця владі імператора. З іншого, маємо численні згадки про війни, вороже оточення, кров, смерть і перемогу, що безпосередньо стосується християн, для яких і була написана Книга Об’явлення.

У цих двох аспектах саме Книга Об’явлення демонструє вражаючу подібність тих обставин до подій, які відбуваються в сучасному світі. Це частина вічного поклику: ми не можемо служити двом «панам» одночасно. Пани, що загрузли в розкошах, марнославстві, гедонізмі, самовозвеличенні та збагаченні, прагнуть влади над усім світом і вимагають абсолютної покори насиллю. Така ситуація дуже подібна, й навіть більш загрозлива, ніж у минулі часи. Читаючи Книгу Об’явлення, ми й сьогодні розуміємо, що й через віки її послання не втратило своєї актуальности.

Мета Книги Об’явлення

Розглянувши історичні обставини, котрі посприяли створенню Книги Об’явлення, і за яких ця книга була написана, можемо зрозуміти її мету і головну ідею. Передусім вона наставляє християн залишатися вірними своєму Господу, незважаючи на вороже ставлення до них і страждання. Ось чому вона дає надію тим, хто майже втратив її, перебуваючи у ворожому оточенні. Бог – це Цар над царями, і Господь над панами. Агнець, «первісток із мертвих», адже Він вірний Богу і саме Він контролює історичний процес. Іван змальовує Його тріюмфальний образ, звертаючись до духовних гимнів, чим запевнює тих, хто залишається вірними Йому, адже разом із 144000 та міріядами вірних, які уже пішли на небеса, вони також будуть причетними до слави («весільного бенкету») Агнця і Небесного Єрусалима.

Проголошуючи Божий Суд і остаточну перемогу, Іван застерігає тих християн, які піддалися спокусам синкретизму чи єресі, що неможливо служити двом панам: звірині та Агнцю, імператору з його інституціями та Господу. Змальовуючи драматичні події, Іван категорично стверджує, що на всіх, хто відвернувся від Бога, чекає катастрофічний кінець. Його послання доступне для розуміння християн: вони впевнені, що Бог управляє світом і Він – справедливий Бог, а тому залишаються вірними Господу! Ніхто й ніщо не уникне Божого Суду! Лише вірні святкуватимуть на весільному бенкеті Агнця в Небесному Єрусалимі.

Увага тут сфокусована не на катастрофічних подіях, а на тріюмфальному завершенні історії світу; це тріюмф Ісуса Христа, а не імператора чи Римської імперії. Загальна перспектива зорієнтована від подій сучасних до майбутніх (а не на майбутніх подіях, звернених у сьогодення): це означає, що ми маємо жити з вірою сьогодні й посвятити себе Христу до кінця. Іван переживає за долю християн, а не римлян. Так можемо зробити висновок, що мета написання Книги Об’явлення закарбована між її рядками, в яких ідеться про звільнення й перемогу правосуддя. Вірність Господу означає не лише поклоніння Йому як своєму Володареві, а й передбачає відданість Йому в повсякденному житті, котру доводимо своїми «ділами». Одне слово, Книга Об’явлення Івана – це книга надії та есхатологічного оптимізму. Вона проголошує надію винятково зрозумілими засобами мови та стверджує абсолютний суверенітет Господа й Агнця.

Попередній запис

Загальна структура

Щоби допомогти читачеві зрозуміти й зіставити контекст Книги Об’явлення з історичним процесом, поданий схематичний план пропонує йому поглянути на книгу ... Читати далі

Наступний запис

Канонічний контекст

Той факт, що Апокаліпсис Івана доданий до християнського канону (чого не відбулося з апокаліптичними писаннями Петра й Хоми), а отже, ... Читати далі