Часом люди, втомлені війною і ніби прийдешніми жахіттями, задаються питанням, а може краще забути про це, вдати ніби нічого не сталося? Дехто ж йде далі, починаючи шукати пом’якшення діям північного агресора, дехто навіть доходить до того, що починає вважати їх ледь не своїми (якщо цікаво, див. попередній допис). Але якщо міркувати так, тоді цілком логічно треба визнати, що не існує десятків тисяч загиблих українських громадян, десятків тисяч сиріт, сотень тисяч, того більше, мільйонів зламаних людських доль. От просто цікаво, куди такі «розумники» намагаються подіти всіх цих людей? Але навряд чи вони задаються такими питаннями, адже якби задавались, то не намагалися втекти від правди.
А правда полягає в тому, що Україна зазнала з боку північного сусіда агресії і потерпає від неї вже восьмий рік. І питається, чому багатьом українським громадянам так важко визнати цей факт? Що, бракує доказів присутності російських військ? Ясна річ, що ні. Тоді що заважає визнати свою країну жертвою цієї агресії? Причин для цього може бути багато, але доволі поширена полягає в тому, що люди не хочуть визнавати правди. Адже в багатьох з них є рідня по той бік кордону і вони не хочуть визнавати, що милі їх серцю люди є громадянами країни, яка хоче знищити твою державність, твій дім. Що ці люди своїми податками спонсорують державу-агресора, а багато хто з них прямо підтримує злочинну зовнішню політику їхньої країни.
Як таке взагалі може бути? Вони ж хочуть нас знищити! Як з цим жити? – з подібними питаннями свого часу довелося зіткнутися багатьом українським громадянам, а у світлі останніх подій, і громадянам Казахстану.
Як таке може бути? – Життя довело, що люди під впливом пропаганди і жаги імперської величі чи просто наживи здатні коїти мерзенні речі, вже не кажучи, щоб просто схвалювати їх. А як з цим жити? – Визнати для себе правду в тому, що дорогі, милі серцю люди страшенно заблукали (втім, подібної думки вони дотримуються стосовно українців), і давно вже переплутали правду з брехнею. І щоб вийти з цієї пастки, їм знадобиться чимало часу, страждань, втрат і докладених зусиль у пошуку правди. Звісно, якщо вони дійсно захочуть дізнатися її.
Нам, у свою чергу, у жодному разі не можна забувати про страшну правду, про те горе, що спіткало нашу країну, нашу Батьківщину. Про всі жертви російської агресії, про всі зламані людські долі. Жити з правдою важко, так само, як і жити з вірою в Бога. Навіть деколи здається, що простіше все забути, вдати, що нічого не було і немає, як і немає Бога. І тоді, здається, роби, що хочеш… щоб згодом отримати реальне пекло на землі, що і підтвердив крах СРСР. Проте багатьох це нічому не навчило… Це, між іншим, очікує тих, хто не хоче визнавати російської агресії і намагається за будь-яку ціну приховати правду про неї.
Але всі ці зусилля будуть даремними, адже Господь прямо попереджає: «Нема нічого таємного, що не стало б явним, і нічого не буває захованого, що не виявилося б» (Мк. 4:22). Настане час і для Божого суду, коли Він виведе всю правду на світло і тоді, висловлюючись образною мовою Книги Одкровення, багато людей почнуть казати «горам і каменям: упадіть на нас і закрийте нас від лиця Того, Хто сидить на престолі, й від гніву Агнця; бо прийшов великий день гніву Його, і хто може встояти?» (6:16,17), тобто люди марно шукатимуть можливості втекти від правди, Божої правди, яка нестерпно мучитимете їх.
Автор: Михайло Лукін
