Третє послання апостола Івана

Третє послання апостола Івана – це привіт і похвала Гаєві. Як і в будь-якій ситуації особистої комунікації між друзями є багато того, що не потрібно обговорювати детально. І хоч нам хотілося б дізнатися обставини створення тексту, проте автор цього короткого послання дає нам достатньо інформації, щоби вважати цей письмовий документ цінним як з історичної, так і з богословської точки зору. Він вміщує імена чотирьох відомих особистостей: Старця, Гая, Діотрефа та Димитрія. Автор надав досить обмежену інформацію про першого з них і досить мало говорить про інших трьох. Однак, неможна з упевненістю стверджувати, що Старець є автором і двох попередніх послань апостола Івана, хоч нам невідомо, в якому порядку всі три послання написані. Докладено багато зусиль, щоби зрозуміти, які події посприяли написанню 3Ів., але гіпотетичний характер відтворення подій і той факт, що вони не узгоджуються між собою, чітко вказують, що алюзії в тексті зрозумілі для Івана Старця та Гая, і дають нам лише схематичне уявлення про конфліктну ситуацію, яку описують. Тим не менш, це послання – це погляд на життя первісних християнських спільнот із мандрівними проповідниками, з їхніми намаганнями зберігати чистоту істинного вчення, яке вони отримали, та зростання непорозумінь між ними.

Після вступного вітання (вв. 1-2) Іван переходить до основної частини свого послання (вв. 3-12), в якій він розгортає три тези в такій послідовності: (1) похвала Гаєві, особливо за його піклування про мандрівних проповідників, які повідомили Іванову спільноту, як Гай гостинно поставився до них (вв. 3-8); (2) переказ про протистояння Діотрефа (вв. 9-10); (3) свідоцтво на користь Димитрія (вв. 11-12). У кінці послання автор робить підсумок (вв. 13-15).

3Ів. 1-2 – Вітання

Вступне вітання Івана визначне із двох причин: по-перше, це найкоротший твір НЗ, а по-друге, це вітання сильно нагадує таке, що було поширеним у світському листуванні того часу: з побажаннями Гаєві процвітання та доброго здоров’я (хоч цей вислів можна розглядати як згадку про процвітання його душі). Особливо християнською і безперечно характерною рисою стилю Івана є спрямування вітання, вміщене у фразі, що Іван любить Гая «у правді», що вже обговорено в контексті 2Ів.

3Ів. 3-12 – Основна часина послання

У першому параграфі основної частини послання Іван схвально говорить про Гая, бо «брати», які прийшли до Івана від Гая, засвідчили «про правду», і про що автор надає детальну інформацію, описуючи Гая як людину, що «живе в правді», а саме – живе життям, керованим силою Божого одкровення, яке виходить від Бога Отця, у правді, яка здійснена через Ісуса Христа, і виражається в актах любови (1Ів. 3:16-18; 2Ів. 4-6). Іван висловлює похвалу Гаєві за те, що той гостинно поставився до мандрівних місіонерів, і незважаючи на те, що вони були незнайомими, забезпечив їхні потреби, показуючи, що він «співробітник правди». Дії Гая доводять дві важливі тези. По-перше, він був спроможним розпізнати автентичність послання мандрівних проповідників, а це свідчить, що вони поширювали істинне вчення. Ці брати не були схожими на інших місіонерів, яких Іван описує, використавши терміни «спокусник» і «антихрист» (2Ів. 1:7). По-друге, Гай допоміг їм, продемонструвавши так свою любов «ділом і правдою [що побудовано на одкровенні Бога Отця]» (див. 1Ів. 3:18).

Іван спонукає Гая вирядити мандрівних місіонерів, «як достойно для Бога» (в. 6). У наш час, коли місіонери відвідують християнську спільноту, вони заслуговують на такий самий гостинний прийом і підтримку, яку мандрівні проповідники отримували за часів Нового Заповіту, що передбачало забезпечення їхніх потреб, необхідних для підтримання життя, та наші щирі молитви. Так ми також стаємо «співробітниками правди».

Особливість цього фрагмента 3Ів. у тому, що він має певну кількість термінів, непритаманних стилю Івана, які знаходимо в інших текстах НЗ, особливо в посланнях апостола Павла, але не знаходимо їх у жодному іншому місці писань Івана. Прикладами таких лексичних одиниць є терміни: «Церква», «випровадити», «співробітник», «вірно чиниш», «ради Ймення Його» (див. Дії 5:41). Розмаїття подібної термінології в посланні, яке за розміром можна порівняти з листівкою, є нагадуванням про те, що ті тези, котрі ґрунтуються на наявності чи відсутності певних лексичних засобів, що можна розглядати як спробу змалювати християнські Іванові спільноти, як частини якоїсь ізольованої секти, що було б надзвичайно ризикованим. За певних обставин Іван охоче використовує термінологію, характерну для НЗ текстів загалом.

Іван згадує людину на ім’я Діотреф у другому параграфі (вв. 9-10). Це людина, чиє ім’я відоме Гаю та Івану, та він, як здається, не належить до групи прихильників Гая: автор говорить про Діотрефа як про людину, «що любить бути першим у них» (в. 9). Проблема Діотрефа полягає у двох аспектах. По-перше, він не «приймає» Івана – цей термін передбачає прийняття особистости Івана та його авторитету в розвитку доктрини. По-друге, він не приймає «братів», які найвірогідніше були мандрівними проповідниками, можливо, саме тими, про яких уже йшлося, чиє вчення є істинним. Авторитет Діотрефа в його спільноті є настільки значним, що той може відговорити будь-кого, хто був схильний прийняти тих братів [і сестер], і навіть має владу, щоб «вигнати із Церкви» (в. 10). Іван уважає, що його авторитетних повноважень буде достатньо, щоби власною присутністю вплинути на спільноту і зберегти традицію, що зародилася (в. 10).

В останньому параграфі (вв. 11-12), Іван висвітлює «злочинну» діяльність Діотрефа, про яку автор попереджає Гая разом із Димитрієм, аби вони не наслідували її. Іван пропонує принцип: «Улюблений, не робися подібним до лихого, а до доброго: доброчинець від Бога, а злочинець Бога не бачив» (в. 11). Він застосовує термінологію, яку ми вже бачили в тексті 1Ів. Бути «від Бога» означає отримати життя від Бога і належати Богу. Автор пропонує кілька прикладів, які ілюструють цю тезу: всі, що діють справедливо, що проявляють любов і сповідують віру, «народжені від Бога» (1Ів. 2:29; 4:7; 5:1); народжені від Бога не грішать, і перемогли світ (1Ів. 3:9; 5:4); ті, що сповідують істинне вчення, «від Бога» (1Ів. 4:3-4,6). З іншого боку, ті що продовжують грішити – як людина, про яку автор говорить «грішить» – «не бачив Бога» (1Ів. 3:6), а саме, «не пізнав Бога» (1Ів. 3:6).

Димитрій, зі свого боку, випробуваний кожним членом спільноти й істинним ученням: його життя є підтвердженням того, що він «живе в правді» (вв. 3-4). Власне Іван приписує свідчення Димитрію, стверджуючи, що він той, хто знає, «що свідчення наше правдиве». Цей вислів дивовижно нагадує Ів. 21:24 («І знаємо ми, що правдиве свідоцтво його») і досить близьке до твердження в Ів. 19:35 («і правдиве свідоцтво його»). Схоже, що ця фраза є складовою частиною лексичних засобів, які використовували члени Іванової спільноти і може бути характеристикою будь-кого, хто проповідує істинне вчення. Однак, неможливо позбутися враження, що автор застосовує цей вираз до себе і водночас опирається на факт, що Гай обізнаний із його правдивим свідченням. Іван натякає на свою роль як свідка подій створення Євангелія.

3Ів. 3-15 – Підсумок

Перший вислів заключної частини дуже нагадує 2Ів. 12 і може свідчити, що це притаманна Івану манера завершення послань (але тут він звертається до Гая, бо сподівається побачити його «незабаром» (в. 14), що залежатиме від певних обставин). Наприкінці Іван бажає миру Гаєві та його близьким, адже мир – це плід смерти і воскресення Ісуса Христа (Ів. 20:19,21,26). Тут він використовує ще один термін, який бачимо в Четвертому Євангелії, називаючи членів своєї спільноти та спільноти, до якої належав Гай «друзями» (Ів. 15:13-15).

Цей короткий лист до Гая доданий до канону частково завдяки головній ідеї та лексичним засобам, які використовує автор, і які допомагають нам розпізнати стиль Івана. Однак на глибиннішому рівні ці кілька рядків можуть бути основою для детальніших роздумів про саму природу християнського істинного вчення. Усе сказане допомагає нам усвідомити роль істинного вчення, що засноване на авторитеті пророків, на основі якого Церква продовжує жити, щоби зберегти тісний зв’язок між одкровенням Отця, що, з одного боку, є джерелом та енергією любови в спільноті, а з іншого – здатністю розпізнати автентичне послання, котре Ісус Христос довірив Церкві. Цей висновок є для нас уроком, який маємо засвоїти сьогодні.

Попередній запис

Друге послання апостола Івана

Обидва короткі послання Старця під назвою 2 та 3Ів. були додані до канону не одразу, а після тривалого періоду часу. ... Читати далі

Наступний запис

Вступ

Послання апостола Юди (25 віршів) – це безперечно полемічний твір. Передусім автор висуває звинувачення проти деяких опонентів, про яких говорить ... Читати далі