Взаємозв’язок послань апостола Івана та Євангелія від Івана

Навіть поверхневе читання Євангелія від Івана та його послань дає нам певне уявлення про те, наскільки ці твори близькі. Головна мета Євангелія (і певною мірою послань) полягає в тому, щоби передати, пояснити і захистити євангельське вчення. Більшість прикладів щодо відмінностей у вживанні лексичних засобів в обох творах має пояснення, тому послання і Євангеліє належать до різних літературних жанрів. Однак існують певні непорозуміння, такі як відсутність у цих посланнях слова «слава», що дуже важливе в богословській євангельській традиції. Жодна із цих відмінностей не дає підстав стверджувати, що ці праці належать різним авторам, адже спільні риси, безперечно, вказують на те, що їх написав той самий автор. Ні Євангеліє від Івана, ні послання Івана прямо не вказують на ім’я автора, однак у 1 та 2Ів. автор говорить про себе як про «старшого» (ho presbyteros). А от автор Книги Об’явлення, праці, що стосується чотирьох названих текстів, називає ім’я «Іван» (Об. 1:1,4,9; 22:8). Жодне інше ім’я не асоціювалося з цими документами. Однак ні стародавні, ні сучасні богослови не дійшли узгодженої думки про те, ким насправді був «Іван». Святий Іриней Ліонський у своїй праці «Проти єресей», бл. 180 р. по Р. Хр., майже тридцять п’ять разів згадує про «Івана учня Господнього», як про автора Євангелія та Книги Об’явлення. Ба більше, він вважає ту ж людину автором першого послання (що передбачає й авторство другого послання). Діонісій Олександрійський (прибл. 264 р.) пропонує порівняльну характеристику стилістичних особливостей Євангелія від Івана та послань Івана з одного боку та Книги Об’явлення з іншого. Він приписує авторство Євангелія та послань Івану синові Зеведея, а Книгу Об’явлення – Івану, названому «Старшим». Усі сумніви щодо авторства цих книг висловлювали ранні християнські автори й, очевидно, вагання були вичерпані до кінця III ст., бо всі автори дійшли спільної думки, що Євангеліє та послання написав апостол Іван, син Зеведея. Дискусії про авторство Книги Об’явлення тривали ще протягом певного часу. У цьому коментарі автор(и) Євангелія та послань уважатиметься тією самою особою, а отже, ми називаємо його «Іваном».

Оригінальний історичний контекст

Розмірковуючи про автора цього твору, можемо уявити його старим чоловіком. Він має авторитет пророка й учителя. У своєму посланні він звертається до тих, про кого піклується як пастир. Його вівці розкидані по невеликих домашніх церквах, які, ймовірно, були на території Ефесу. Деякі з них полишили свої спільноти і приєдналися до інших за межами тієї території. В якомусь сенсі вони не визнавали історичної та фізичної реальности Богоявлення Сина Божого в Ісусі Христі. Вони не вбачали зв’язку між смертю Ісуса та Його життям як Сина Божого. Вони заявляли, що мають спільність із Богом, але не виконували Божих заповідей, зокрема тому, що не вірили в Ісуса і не перебували у взаємній любові (1Ів. 3:23).

Іван демонструє велику любов до своїх спільнот, за які несе відповідальність. Він прагне захистити своїх «діточок» і «любих друзів», показуючи їм істину одкровення Бога Отця в Ісусі Христі. Ми відчуваємо його щиру любов і турботу, бо це плоди його братерської любови до Ісуса Христа. Він прагне показати їм усі тонкощі духовного життя і навчити їх мудрости розуміння, щоби протистояти ворогам їхніх душ (світу, антихристу, дияволу). Тому Іван є прикладом людини, котра надихає на служіння в сучасній Церкві.

Пастирське та богословське звертання послання

Іван знає, що внутрішня дія, що спонукає кожну людину прагнути цієї істини, відбувається через свідоцтво Святого Духа, і не лише завдяки розумовій діяльності формування думок, а й завдяки духовній діяльности, що пов’язана із боговгодним життям. Ця Божа присутність у житті кожного християнина через віру в Ісуса Христа для є Івана джерелом сили, мудрости та влади, що веде до перемоги, впевнености. Він протиставляє це вчення теоріям і заявам лжевчителів і подає перелік деяких критеріїв, за допомогою яких можливо розпізнати цих лжевчителів та їхні ідеї.

Щоб розтлумачити як відбувається така духовна діяльність, Іван описує об’явлення та його вплив на кожну людську особистість. Упродовж усього тексту послання читач відчуває постійне переключання уваги між зовнішньою діяльністю (дотримання заповідей, сповідувати Ісуса і т. д.) і внутрішнім виміром життя (повсякденними життєвими потребами). Насправді Іван описує два різних виміри внутрішнього розвитку людини. Перший – позначає свідому віру та внутрішню схильність і бажання християнина дотримуватися істини і зробити вибір, як застосовувати віру в повсякденних життєвих ситуаціях. Ключове слово, котре використовує Іван, щоб описати цю діяльність – це слово «знати». Також він говорить про «слово», «правду», «помазання» чи «насіння». Ці терміни, особливо два останні, свідчать про дію Господа та саморозкриття через Церкву, що живе в серці кожного християнина. За допомогою дії Святого Духа це стає динамічним джерелом енергії, що дає змогу кожному християнину в скрутних обставинах повірити і визнати Ісуса Христа Сином Божим і передати Божу любов, яка перемагає гріх і дає силу покласти життя за інших.

Другий, більш глибокий вимір внутрішнього світу людини, перебуває в глибинах людської особистости, що свідчить про зміни, які відбуваються з людиною, коли та вперше приймає Ісуса Христа як Господа і народжується від Духа. Всі ці події змінюють джерело людської особистости. Терміни, котрі тут використовує Іван, такі: «мати» Бога, Сина, або життя; мати спільність із Богом; «народитися від Бога»; «бути Божою дитиною» чи просто бути Божим; і нарешті взаємна «покірливість», адже Господь перебуває в кожному християнині, як і кожен християнин перебуває в Господі. Усі ці вирази є синонімами боговгодного життя. Для Івана зовнішні (видимі) дії людини є доказами внутрішніх реальних процесів. Коли ми стверджуємо, що живемо боговгодним життям, але наші вчинки свідчать про геть протилежне, то ми неправдомовимо. А це означає, що людина не пережила таких внутрішніх змін, завдяки могутній силі Божого одкровення, щоби «поводитись так, як поводився Він» (1Ів. 2:6). Автор стверджує, що боговгодне життя та його одкровення в серці християнина будуть проявлені в житті людини, котра дійсно стала християнином. Моральне вчення Івана є визначним для того, щоб ми могли збагнути як діє благодать на особистість людини.

Сприйняття послання в історичному контексті

Докази існування 1Ів. та важливі обставини, за яких воно було створене, можемо збагнути, якщо візьмемо до уваги, наскільки часто його використовували автори первісної Церкви. Такі твори як Перше послання Климента (прибл. 90 р.), Послання св. Ігнатія Антіохійського (прибл. 115 р.) та Дідахе (прибл. 100 р.) вміщують мовні засоби, які бачимо в посланнях Івана. Цей факт, очевидно, свідчить, що мова, яку використовували в спільнотах Івана, не була особливою, чи «сектантською», як уважали деякі богослови. Інші тексти, такі як Послання Варнави (прибл. 130 p.), Апології та Діялоги св. Юстина Мученика (прибл. 150 р.) і Послання до Діогнета (прибл. 150?), очевидно, подають цитати й алюзії до 1Ів. До кін. II ст. послання поширилося і вислови з нього були у вжитку на сході та заході. Усе сказане доводить, що свідоцтво св. Іринея, який наводить конкретні цитати із тексту послання і стверджує, що Іван, учень Господній, прийшов у Малу Азію, створив ці послання за життя Траяна (98-117 pp.). Дата й місце написання стосуються Малої Азії, що узгоджується із загальноприйнятою думкою богословів про те, що послання Івана Богослова і принаймні остання редакція Євангелія від Івана створені в місті Ефес, чи поблизу Ефеса, бл. 100 p. по Р. Хр.

Автор звертається зі своїм посланням із самого серця християнської традиції. Хоч він має власних учнів, однак не є сектантом, котрий намагається просувати якісь власні євангелійні ідеї. Читаючи це послання, можемо відчувати його могутній вплив, який дає нам змогу доторкнутися до життєдайної сили хреста, як про це завжди говорила Церква. Це відбувалося завдяки тому, що Церква визнавала це послання, як автентичне вираження «правила віри», котре вважалося канонічним, а саме – надійним вираженням істини Євангелія. Це відбувається також і тому, що принаймні з IV ст. 1Ів. називається «вселенським» посланням, назва, що, можливо, поширилася на інші п’ять послань канону, які зараз мають таку назву.

Попередній запис

Розділ 3

3:1-2 – Визначення традиції У цьому фрагменті автор оцінює роль апостольських послань. Цей текст, очевидно, є другим посланням, але він ... Читати далі

Наступний запис

Загальна структура послання

Богослови досить довго не могли дійти єдиної думки щодо визначення структури 1Ів. Деякі дослідники вважають його літературним шедевром, саме тоді, ... Читати далі