Розділ 2

2:1-3 – Лжепророки та їхні засудження

Ці вірші лаконічно характеризують «лжепророків» і «лжевчителів», які з’явилися в християнських спільнотах. Автор посилається на Втор. 13:1-5, в. 1, повторюючи дискурс Павла, котрий порівнює Церкву та народ Ізраїля, що блукав у пустині. Однак у цьому фрагменті лжепророки діють «таємно», порушують моральні принципи життя, керовані жадібністю та схильні вводити в оману. Їхній головний гріх полягає в тому, що вони «відреклися від Владики» (в. 1); ця теза найкраще зрозуміла в контексті ситуації про переслідування, коли віра випробувана екстремальними утисками, щоби людина зреклася своїх переконань. Подібні соціяльні обставини описані твердженням, що лжепророки руйнують репутацію християн: адже «через них дорога правдива зневажиться» (в. 2).

Христос описаний як «Владика, що викупив їх» (в. 1), це стисле окреслення з якого виникає образ християнина, як невільника (пор. doulos у в. 1:1), бо Ісус викупив нас власною кров’ю. Слово «Владика» описує Його не як учителя, а як Господа та пана (despotěs). Жахлива доля лжепророків підтверджена двома шляхами. Їхні дії призводять до саморуйнації, проте вони також підпадають під дію Божого правосуддя (в. 3). Саме на цьому етапі автор переходить від теми parousia до теми есхатологічного суду, бо «Суд на них віддавна не бариться» і фактично відбувається постійно, бо їхня «загибіль не дрімає» (в. 3).

2:4-10а – Приклади дії Божого суду, що діє із давніх-давен

Вірш 4: Гріх ангелів: Автор посилається на Бут. 6:1-4, і ця тема знаходить подальший розвиток у 1 Енох. Друге послання апостола Петра не має опису цього гріха, та, очевидно, описує архетипну ситуацію, коли благодать була відкинута. Патристична екзегеза, що бере початок із праць Оригена, вже розглядає гріх ангелів як основний, який призводить до заснування пекла. Незважаючи на те, що цей епізод описаний за допомогою мітологічних мовних засобів у Бут. 6:1-4, де йдеться про гріх пожадливости і хтивости, найперші християнські тлумачення вбачали в цій ситуації гріх гордині та відмови від споглядання Господа, коли перевага надається твориву замість Творця. Для автора 2Пет. – це приклад гріхопадіння, за яким слідує покарання пеклом, не кажучи вже, що грішні ангели утримуються в пеклі як в ув’язненні й очікують Страшного Суду, що відбудеться в кінці часів.

Вірш 5: Великий потоп: Бут. 7:21 також доводить, що терпіння Бога щодо гріхів людства не безмежне. Обставини, в яких перебуває християнин, подібні до обставин, в яких був Ной: він проповідник правди (у значенні спасительної милости та караючого правосуддя) і йому вдається врятуватися разом із сімома іншими людьми. Отже, кількість урятованих людей становить вісім. Ілюстрація про грішних ангелів, і далі опис всесвітнього потопу, також знаходимо в 1Пет. 3:18-20, де число «вісім» набуває особливого значення, бо символізує хрещення. Християнський символізм числа вісім, відомий у патристичній літературі, тут належить до нового творива: восьмий день – це день воскресення, наступний день після Суботи, що позначав завершення першого творення.

Вірші 6-10а: Содом і Гоморра: Цей епізод є ілюстрацією невідворотного Божого суду. Ба більше, автор порівнює Лота із християнами, котрі переживали конфлікт між власною совістю і обставинами, створеними культурним середовищем, яке виступало проти Бога, і в якому вони змушені були перебувати (вв. 6-8). Автор розвиває таке порівняння далі у вв. 9-10а, бо подібно до Лота, християни, до яких він звертається у своєму посланні, захищені від суду, на якому Господь судитиме розбещене, хтиве суспільство, що повстало проти Бога.

2:10б-22 – Бунтівна поведінка та лжевчителі

Із самого початку 2:1 автор запозичив елементи про засудження лжевчителів, які знаходимо в Посланні апостола Юди. У 2:10б-20 автор більш близький до риторики апостола Юди 1:8-16. «Зухвалі свавільці», про яких ідеться у в. 10б – це грішні ангели: їхнє засудження вірні ангели й архангел Михаїл залишили самому Богові (Юда. 1:8-10), саме тоді, як лжевчителі нахабно їх засуджують. Очевидно, автор 2Пет. переслідує певну мету, коли постійно робить короткі і неконкретні посилання на цю тему, та водночас розвиває дискурс про аморальну поведінку лжевчителів. Їм властива нерозумна тваринна поведінка (в. 12), брак розуміння, намагання отримати насолоду у своїх облудах і бенкетуванні (в. 13), подружня невірність, нестійкі душі та жадібність (в. 14), і все це шокує. Якщо проводити паралелі з Посланням апостола Юди (Каїн, Валаам, Корей), то в 2Пет. згадано лише ім’я Валаама, чиє оманливе пророцтво виправлене ослицею, твариною, що отримала здатність говорити людською мовою (пор. Чис. 22:28-29). Паралельно із текстом Послання апостола Юди автор 2Пет. обирає подібний приклад, який свідчить про спокусу грішми та про те, яка доля чекає на кожного лжепророка. Однак автор вважає, що він мусить не просто зробити посилання, а розвинути тему, пояснивши, як ситуація Валаама стосується теми послання. Усе викладене очевидно вказує, що грошова винагорода за діяльність лжевчителів – це не просто літературне кліше: люди, що порушують спокій християн – це або підбурювачі, котрі отримали гроші, або самозвані харизматики, що діють заради власного матеріяльного збагачення.

Вірш 17 – це скорочена версія Юда. 1:12б-13,16, що розвиває думку про особливе занепокоєння долею християн, які підпадають під вплив лжевчителів. Адже вони «зваблюють пожадливістю тіла й розпустою тих, хто ледве втік від тих, хто живе в розпусті» (в. 18). Тема рабства, котру розвиває Павло, на противагу темі свободи (в. 19), виростає із Рим. 8:21 і, очевидно, також стосується Ів. 8:34. Ті люди, котрі вбачають у лжевчителях пропагандистів, провокують соціяльну нестабільність у середовищі рабів і ремісників у Малій Азії. Щоби тлумачити ці вірші, варто взяти до уваги політичну ситуацію. Однак, головна тема, яку прагне розкрити автор – це звільнення «від нечистости світу» (в. 20), «через пізнання Господа й Спасителя Ісуса Христа». Автор розглядає ці обставини в аспекті Іванового ставлення до більшости суспільства язичників і концепту «пізнання Христа», що узгоджується з першою секцією послання (1:2-3,5-6,8).

Автор використовує стилістичні засоби, щоби змалювати відхід від віри, яку людина прийняла раніше. Найвірогідніше, що автор наводить цитату з Євангелія від Матвія (Мт. 12:45) у певному сенсі у в. 20. Далі він пояснює, що коли вони відвертаються від віри, то з ними відбувається ще гірша ситуація, ніж з тими, які ніколи не знали Господа (в. 21). У в. 22 посилання на Пр. 26:1, щоби проілюструвати ту ж істину, свідчить про використання одного з найраніших методів екзегези, щоби показати гармонійні зв’язки між текстами Нового та Старого Заповітів.

Попередній запис

Розділ 1

1:1-2 – Вітання Вірш 1: У найкращих рукописах записано ім’я «Симеон» замість Симона – форма, що трапляється лише в Діях ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 3

3:1-2 – Визначення традиції У цьому фрагменті автор оцінює роль апостольських послань. Цей текст, очевидно, є другим посланням, але він ... Читати далі