Розділ 1

1:1-2 – Вітання

Вірш 1: У найкращих рукописах записано ім’я «Симеон» замість Симона – форма, що трапляється лише в Діях апостолів у промові Якова (Дії 15:14). Здається, що тут свідомо вжито архаїчну форму для підкреслення юдейського походження Петра.

З одного боку «Симон Петро» – це типове звертання, типове для Івана. Поєднання слів «раб» та «апостол» бачимо не лише в посланнях апостола Павла (Рим. 1:1) й у девтеро-Павловому звертанні до Тита (Тит. 1:1), а й воно трапляється в єдиному вірші в Євангелія від Івана, де автор використовує термін «апостол»: «Раб не більший за пана свого, посланець же (= апостол у грецькому тексті) не більший від того, хто вислав його» (Ів. 13:16).

Цільова авдиторія послання – це люди, котрі отримали «рівноцінну нашій віру», або віру, що має таку ж цінність. Цей термін не лише відображає високий стиль, а й застерігає проти нещирої віри деяких людях, до яких автор послання не звертається. Автор говорить про віру, що народжується із Господньої «правди» й «праведности», і про яку він говоритиме в 3:13, де йдеться про милість Господа, що є темою, до якої у своїх посланнях звертається апостол Павло (3:14-15). Усі наведені аргументи свідчать, що 2Пет. ґрунтується на Посланні до римлян, що зрозуміло вже з перших рядків тексту.

Фраза «Бога нашого й Спасителя Ісуса Христа» нагадує нам Тит. 1:3, текст, який говорить про parousia друге пришестя Ісуса Христа, належить до єдиної особистості – Христа, а не до Бога Отця і Бога Сина. Так «правда Христа» в цьому тексті означає милість Спасителя, котрий робить людей праведниками, що проявлять праведність із Його приходом.

Вірш 2: Вітання «благодать вам та мир» з’являється в усіх посланнях апостола Павла. Однак автор додає фразу «нехай примножиться», що є копією 1Пет. 1:2. Збільшення таких дарів є результатом «пізнання Бога й Ісуса, Господа нашого», що має близькі паралелі з Кол. (1:10; 2:2), та очевидно, найближче ця фраза стоїть до Тит. 1:1. Знання, про яке тут ідеться, не обов’язково пов’язане з інтелектуальним аспектом, але зрозуміло, що послання, зорієнтоване на вивчення доктрини, вважається результатом Божої благодаті.

1:3-4 – Дари й обітниці

Вірш 3: Вираз «Божа сила», про яку тут ідеться, наділила нас різноманітними духовними дарами, бо ми були покликані досягти Його «слави та чесноти», а саме – щоб піднятися за межі виміру звичайного людського життя.

Вірш 4: Кожен, хто увірував, відмежовується від світу, охопленого «тлінням», котра процвітає через «пожадливість». Ці поняття, що беруть початок із еліністичної філософії, були досить поширеними в II ст., завдяки популярним у той час ідеям стоїцизму. Використання грецького слова для позначення слова пожадливість (epithumia) у Рим. 7:7-8, можна вважати одним із прикладів, за допомогою якого автор описує природню схильність людини до гріха. Подібно, апостол Павло, використовуючи слово «тління» (див. особливо Рим. 8:21), демонструє, що цей термін не абсолютно новий.

Тим не менше, вислів «учасники Божої Істоти» – також завдяки філософському забарвленню – не має аналогів в інших текстах НЗ. Як наслідок, постає загрозлива дуалістична картина світу: весь світ перебуває під впливом пристрастей і поринає в корупцію, проте вірою християнин виходить за межі її впливу і стає співучасником Божої «Істоти». Лексичні засоби, які тут використовує автор, тотожні з Павловим концептуальним баченням «слави та чесноти», що розкривається в попередньому вірші. Плід благодаті зростає завдяки виконанню «великих обітниць», і вони проявляються в динаміці християнського життя, що знаменує перехід від схильного до зіпсуття земного світу в незмінний вимір Божої природи.

«Втеча від цього світу» є в основі всіх цих понять. Концепт цієї втечі (fuga mundi), у пізніші часи, реалізували багато представників чернечого руху. Мета цієї втечі полягає в тому, щоби стати учасниками Божої Істоти; пізніша патристична богословська доктрина і містична традиція називає таку втечу «обожествленням». Цей вірш відігравав надзвичайно важливу роль у розвитку обох течій традиції.

1:5-8 – Шлях сходження

Чесноти, про які йдеться в цьому фрагменті, – це послідовні кроки, що ведуть від «віри» до «любови» і приводять до «пізнання». Цей схематичний виклад моральних принципів уміщує поняття та лексичні засоби, запозичені з філософської школи стоїцизму, але в перспективі християнського бачення: моральна поведінка спонукає людину рухатися на основі віри, за допомогою самодисципліни до братерської любови (agapě). Ці чесноти є плодами пізнання (epignosis) Ісуса Христа, що означає внутрішнє прийняття й ототожнення із саморозкриттям Бога (через Христа).

1:9-11 – Поразка або успіх у досягненні мети, яку ставить перед нами віра

У разі відмови рухатися описаним шляхом настає сліпота, тож людина «забуває» про очищення від своїх минулих гріхів. Наполегливість на цьому шляху «утверджує ваше покликання і вибрання». Ці вірші розглядають християнське життя як таке, котре сповнене ризиків, що врешті-решт призведе до спотикання, або «відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа». Описане царство вже розгортається в славі, проте християни ще не стали його учасниками повністю і остаточно. Подібно до викладеного, «покликання та вибрання» – це лише перший крок до мети, що потребує зусиль і підтвердження християнським життям.

1:12-15 – Попередження про неминучий відхід апостола

Цей фрагмент є вирішальним щодо визначення літературного плану послання, що передає авторський задум, відповідно до його розуміння становища Петра та його поглядів напередодні смерти апостола. Термін «пригадувати» (hypomimněskein) свідчить про намір автора розкрити вчення, яке на той час уже було поширене в християнських спільнотах. Петро передчував свою близьку смерть, завдяки одкровенню, отриманому від Христа, що описана як необхідність «покинути оселю свою» і має невдовзі відбутися, тому важливо берегти вчення після його смерти. Мовні засоби, за допомогою яких автор описує передчуття смерти апостола, нагадує читачам 2Кор. 5:1-4. Однак, тези про широке використання письмових документів, які розкривають його вчення, свідчать, що постапостольська Церква вже усвідомила свою місію берегти пам’ять про Петра.

1:16-21 – Петро – безпосередній свідок подій

Апостольське вчення про «силу та прихід Господа нашого Ісуса Христа» (dynamis каі parousia) ґрунтується не на «байках» (що означало би вигаданий твір), а на тому факті, що Петро був безпосереднім свідком події Переображення Господнього. Саме під час тієї події Петро зі своїми співтоваришами отримав від Бога об’явлення про Боже синівство Ісуса Христа. Заява Петра нагадує аргументи Павла, котрі він наводить у Гал. 1:12-16. Згадка про «святу гору» і подвійне використання терміна «слава» (doxa) свідчать про надприродній досвід. Той факт, що голос лунав із небес, нагадує читачам фрагменти Мт. 17:5 та Мт. 12:18 (= Іс. 42:1), але має відмінності, порівняно з уривками Мр. 9:7 (= Лк. 9:35), що свідчить про те, що апостол Петро спирався, передусім, на текст Євангелія від Матвія.

«Слово пророче», про яке йшлося у в. 19, можливо сприймати як аналогічне повідомлення про Переображення Господнє, або, ймовірно, як християнські пророчі висловлювання, що проголошують друге пришестя Ісуса Христа. Це світло, що розганяє темряву, і допомагає не заснути. Символічний образ світової зірниці, що засяє в серцях, влучно описує очікування parousia в обставинах, подібних до Переображення. Вірш 20 розвиває тему пророцтва, що включає «[будь-яке] пророцтво в Писанні». Вірші 20-21 проголошують, що тлумачення пророцтв вимагає присутности того ж Духа, яким були ведені святі люди, щоби проголосити пророцтво. У підсумку отримуємо розуміння біблійного натхнення та герменевтики, знань, які були поширеними в первісній Церкві й отримали свій розвиток у патристичні часи та в епоху Середньовіччя. Подібне розуміння ґрунтується на трьох принципах: (а) усе Письмо розглядається в перспективі пророцтва, не тому, що тут ідеться про майбутнє, а тому, що воно богонатхненне; (б) богонатхненні слова зі СЗ (тут називаються «Письмо»), як і слова, проголошені в період становлення християнства (тут використано термін «пророцтво»), що паралельно до опису Переображення Господнього як очікування майбутнього другого пришестя, можна тлумачити лише за допомогою Святого Духа; (в) важливість тлумачення через Святого Духа вказує на два напрямки, що вимагає провідної ролі апостольської Церкви – щоби той, хто пише від імені Петра і здійснює тлумачення, був ведений Духом, а також, щоби застосувати вплив Святого Духа на духовний досвід тлумача – акт знання, що охоплює всі ментальні можливості та свободу волевиявлення Слова у вірі.

Попередній запис

Ужиток і тлумачення

Позиція, яку займає автор 2Пет. щодо есхатологічних уявлень про співпрацю Петра і Павла як співавторів, є частиною структури доктринального синтезу, ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 2

2:1-3 – Лжепророки та їхні засудження Ці вірші лаконічно характеризують «лжепророків» і «лжевчителів», які з’явилися в християнських спільнотах. Автор посилається ... Читати далі