5:1-5 – Особливий заклик до старших та юнаків, щоб увійти в славу Господа
Автор цього послання заявляє, що є пресвітером спільноти і свідком мук (5:1), щоби закликати до християнської покори, звертаючись до старших (5:2-4), юнаків (5:5а) і всіх людей (5:5б). Ключове особисте ототожнення, на яке посилається автор, коли говорить про відповідальність у християнській спільноті, не пов’язане з авторитетною роллю, яку він отримав; це радше є досвідом віри, бо власне він був свідком мук Христа. Якби це послання було написане, як здається можливим, невдовзі після смерти апостола Петра, воно містило би перше свідчення про мученицьку смерть Петра, у письмовій формі, й було би записане кимсь зі старійшин, який міг бути учнем Петра. У цьому псевдографічному творі реальний автор послання залишається вірним традиції мучеництва Петра через досвід страждань і завдяки цьому спільному досвіду надає своєму письмовому твору апостольського авторитету, якого він не мав би, якби не містив ім’я апостола Петра (1:1). Коли автор послання говорить про себе, він не має на увазі, що він кращий за інших; він із повною покорою говорить про себе як старшого, що є таким самим, як інші, опираючись на суттєвий досвід християнської ідентичности він свідчить про муки Господа.
Місія старшого полягає в тому, щоб пасти стадо Боже, але автор не пояснює в чому полягає пастирство; більше уваги він приділяє опису способу і ставленню, які вимагаються для виконання цієї місії. Потрійне протиставлення способу поведінки, що відображене за допомогою дієприкметників і прислівників у 5:2-3, очевидно, пояснює це значення. На противагу до думки про старшого як про офіційну особу, який/яка обмежує себе до того, щоби лише виконувати свої обов’язки, це послання запрошує всіх відповідальних людей бути добровільними зразковими учасниками цього стада, зразками для посвячення, служіння та великодушного ставлення до інших, не бажаючи наживи, деспотичної влади чи використання свого службового становища щодо інших членів стада. Автор також звертається із проханням до юнаків, з їхнього боку, прийняти авторитет (5:5а) і говорить про те, що всі християни мають вдягнутися в покірливість один супроти одного (5:5б), це заклик, який передає тезу із Пр. 3:34.
5:6-9 – Загальний заклик до покори, віри та співчуття до тих, хто страждає
Майже наприкінці тексту послання цей підсумковий дискурс нагадує нам про найважливіші центральні теми, котрі розвиває автор. Послух і віра в Бога (пор. Пс. 54:23), стриманість і пильність із твердою вірою – це та зброя, котра протистоятиме злу гріха, що виступає в образі лева, котрий роздирає і ричить (Пс. 21:14; Ез. 22:25). Це образ ворога, що загрожує всім християнам. Співпереживання в стражданнях братів і сестер християнської спільноти – сильний мотиваційний чинник, щоб укріплятися у вірі (5:9) у часи випробувань в обставинах ворожого оточення, котрі переживає спільнота вибраних. Чи не є це співпереживання разом зі страждаючими братами й сестрами однією із конкретних можливостей, щоби стати співучасником мук Христових? Чи не є співучасть у стражданнях брата/сестри мотивом для витривалости у вірі (5:9), чи не означає це, що саме такий досвід – це реалізація спасення? Чи автор тут не говорить переродження «страждань» у «страсті», завдяки животворному руху Святого Духа та винятковій любові Христа? У цій співучасті в любові бачимо очевидний знак остаточної перемоги любови над гріхом, життя над смертю, і добра над злом. Отже, усі спільні страждання, як їх співпереживають вірні, – це знак єднання із муками Христа і Його споконвічна Божа благодать, яка виливається на наш світ.
5:10-11 – Епілог і доксологія
Текст послання завершується врочистою формулою з благословенням та заключною доксологією. Господь Ісус Христос, Який закликає нас до вічної слави (5:10), додасть сили християнам, щоб вони змогли витримати свої страждання, ставши співучасниками мук Христа і страждань своїх братів та сестер. Це єдиний шлях, щоби досягти вічної радости. У Христі ми вже маємо повне здійснення обітниць, і християни покликані крок за кроком наближатися до цієї реальности. У цьому полягає справжня благодать Божа (5:12), для якої 1Пет. є цінним свідченням.
5:12-14 – Заключні вітання: благодать і мир усім вибраним
Заключні слова вітання в 1Пет. свідчать про епістолярний стиль цього літературного твору. Вони поєднують посилання та імена окремих особистостей та обставини написання разом із підсумковими тезами змісту. Автором послання була дуже освічена людина у своїй спільноті, котра, щоби засвідчити авторитет цього тексту, використала ім’я апостола Петра (1:1). Цією людиною міг бути Силуян, тобто той, хто фактично записав текст цього послання. Згадка імени Марка та назви Вавилон дають нам змогу вважати місцем написання християнську спільноту, що існувала в Римі. Однак, такі конкретні посилання не є остаточними аргументами на користь цієї гіпотези. Дотичність постаті Марка до постаті Петра та присутність Силуяна, який фактично записав текст послання дає нам змогу говорити про гармонійні зв’язки в межах християнської спільноти після першого періоду напружених стосунків між двома тенденціями, що існували тоді в християнському середовищі – юдео-християнською та погансько-Павловою. Ці напружені стосунки проявилися під час Єрусалимського Собору (Дії 15), саме тоді, як Марко відділився від Павла (Дії 13:13; 15:37-38; Кол. 4:10) і Силуян став його співпрацівником. Поява їх обох разом із апостолом Петром, про що свідчить текст цього послання – це заклик до об’єднання і визнання авторитету Церкви.
Тим, що може пояснити псевдоепіграфічний характер послання, є значення традиції про мучеництво Петра, ключового моменту для римського примату. Мучеництво Петро єднає спільноти, до яких було адресовано послання зі спільнотою апостола Петра в Римі, через співучасть у Христових муках.
Мета написання послання залишається очевидною і розкривається наприкінці. Вона полягає в тому, щоби свідчити про справжню благодать Божу і принести цю благодать у життя згідно з новою ментальністю, що зародилася в муках Христа люблячого і прославленого, в якій усі члени спільноти відчуваються членами однієї спільноти і співучасниками одного вибору. Це послання розіслане в різні спільноти, воно прочитане під час загальних зібрань, під час яких братерський поцілунок узаємної любови був звичайним вітанням.
