4:1-6 – Невірність у спільноті
Цей вступний фрагмент описує жахливу ситуацію, яка існує в спільноті. Ми могли б легко і спокійно ставитись до такої людської деградації, яку тут змалював Яків, якби не дещо гіперболізоване та справедливе обурення автора. Культурне суспільство впродовж століть завжди переживало труднощі, уявляючи (визнаючи), що так звані християнські спільноти можуть деградувати до такого низького рівня. Культурне суспільство заперечує багато речей. Сумна подібність полягає в тому, що Яків розглядає реальні проблеми, що відбувалися в дуже важкий період становлення первісного юдейського християнства. Біблія зберігає авторитет та віковічне значення не лише завдяки духовному змістові, але також і завдяки реалізму; це більше, ніж «розміщена в історичному контексті фантастика», як це пропонують багато вчених, що належать до західної цивілізації.
Фрагмент Як. 4:1-6 утворює вступну частину цієї глави навіть у формі критичного аналізу Мартіна Дібеліуса (хоч він вважає, що вв. 1-12 утворюють першу частину). Суворі картання, висловлені в цих віршах, націлені на те, щоб встановити гармонійні соціяльні зв’язки в юдейському християнстві, які були дощенту зруйновані. Різкий тон Якова не повинен затіняти мету й роль миротворців (3:18), що пояснює, чому Яків вирішує застосувати військову термінологію в 4:1, адже він має справу з «конфліктами та дискусіями», які відбувалися в середовищі його читачів. Метафоричне вживання символів, пов’язаних із військовими реаліями, поширене в посланнях НЗ (2Кор. 7:5; Еф. 6:11,13; 2Тим. 2:23; Тит. 3:9). Однак Яків застосовує такі метафори, щоб описати бунтівне життя окремих осіб, їхню боротьбу та імпульсивні пошуки задоволення «на війні».
Вірш 2 продовжує риторику насильства, і автор робить припущення про те, що екстремальні соціяльно-економічні невідповідності спонукали християн відкласти їхні релігійні цінності й вплутатися у відчайдушну боротьбу між «тими, хто мають, та тими, хто не мають». Видається, що слово «пожадливості» у в. 4:1 нагадує нам про звинувачення щодо бажання в 4:2а, але Яків не розвиває цієї теми. Натомість він висуває низку звинувачень, що стосуються вбивства, заздрості, боротьби та втягування в інші конфліктні ситуації, очевидно, тому, що значні частини спільнот були матеріяльно незабезпеченими. Несмілива (делікатна) логічна послідовність не пояснюється тут лише за допомогою мимовільної словесної асоціяції (асоціятивних зв’язків). Радше згадка про «пристрасть» передує змалюванню смерти, про що вже йшлося в 1:15 (пристрасть – гріх – смерть).
Ми можемо помітити, що раніше (3:14-16) Яків засуджував незгоди в спільноті; це дозволяє нам зараз краще оцінити специфічні аспекти, які він прагне долучити до теми. Якщо розглядати буквально в тих розмірах, як це описує Яків, то ситуація видається досить тривожною. Звинувачення в 4:2 свідчать про відсутність єдности, що було спричинено звичайною заздрістю, яку автор описав такими яскравими фарбами в попередньому дискурсі про «мудрість земну» (3:15). Варто зазначити, що корінь соціяльного збурення захований у захопленні матеріяльними речами та самозадоволенні. Знову ми спостерігаємо взаємодію між особистими та соціяльними прагненнями, які розхитали віру й релігію, що мають зміцнюватися в особистому та соціяльному вимірах.
Найвидатнішою рисою фрагмента 4:5-6 є звертання до Святого Письма, адже ми впізнаємо в кожному вірші істинні опорні тексти для повчань, які вже виклав автор. Та все-таки і далі немає певности щодо біблійного походження цитати 4:5 і, як наслідок, з’явилися досить екзотичні неканонічні пояснення. Можливо, автор тут наводить варіянт сапієнціяльного тексту з Септуагінти, що не зберігся. Це могло відбуватися також і тому, що Яків застосовує формулу «Писання говорить», а в таких випадках Яків та інші автори текстів НЗ мають на увазі те, про що вони говорять. Ревність Бога посідає важливе місце в першій частині Декалогу, але, крім цього, Яків згадує про «так зване» Писання (англ. версія), бо він прагне цілеспрямовано протиставити боязливу людську заздрість, яка процвітає всередині самої спільноти, ревності Бога, Який прагне спасення їхніх душ. Варто пригадати вислів «всіяне слово», на який автор посилається в 1:21; тут він знову звертається до цього виразу, але вже в зміненому вигляді, бо «дух [Господній], що живе в нас», насадив Євангеліє. Фрагмент Як. 4:6-10 послідовністю викладу перегукується з 1Пет. 5:5-9, включно із посиланням на Пр. 3:34. Обидва автори, можливо, завдячують традиційним творам повчальної літератури, поширеної в той час, або автор 1 Послання апостола Петра запозичив цей дискурс в Якова (пор. Як. 1:1 та 1Пет. 1:1).
