2:1-4 – Коротке повчання
Проаналізувавши близькі стосунки Христа з Богом Отцем, автор негайно робить висновок про наслідки цих стосунків для християнського життя: нагальна потреба отримати спасення, проголошене воскреслим Господом, «ствердилося нам через тих, хто почув» (2:3). Порівняння прославленого Христа з ангелами продовжується: роль, яку відіграють ангели на горі Сінай (пор. Втор. 33:2-3 Септуагінта; Дії 7:38,53; Гал. 3:19), дає підстави для повчання з аргументами a fortiori, що приводить нас до вражаючого риторичного запитання: «То як утечемо ми?». Господь засвідчує велике спасення різними дивами й дарами Духа Святого (2:4; пор. Мр. 16:17-20; Дії 5:12), що особливо підкреслює їх дієвість.
2:5-18 – Стосунки Сина з нами
Автор переходить до другого аспекту «імені» Христа. На відміну від невиваженої думки багатьох екзегетів, цей аспект неможливо осягнути вповні, навіть якщо застосувати всі Божі титули, бо воскреслий Христос є не лише Сином Божим. Він так само є людиною, яка отримала славу через Свої страждання й смерть у людській подобі. У такому аспекті Його ім’я «славніше» (diaphoróteron, 1:4) за імена ангелів.
Автор наводить цитату і коментує Псалом 8 (Євр. 2:6-9), розвиваючи цю тезу за допомогою богословських роздумів (2:10-18). Псалом 8:4-6 описує долю людини, як її визначив Господь. Автор робить висновок про те, що пророцтво, викладене у в. 6, сповнив Син Божий, перебуваючи в людській подобі. Лише про Нього одного ми можемо сказати, що Він став «мало чим уменшеним», бо Його слава як Сина Божого була з самого початку вищою за їхню (пор. 1:3). Як учасник «тіла та крови» (2:14), перетерпівши страждання й смерть (2:9), Він вчинив себе нижчим за ангелів, але це приниження мало на меті пасхальне прославлення, що стверджує Його прославлення в людській подобі, а не ангелів, бо підкорив Він світ майбутній (2:5,8). У цій інтерпретації автор не обмежує значення Псалма 8 до особистості Ісуса Христа, але навпаки, підкреслює, що в Ісусі Христі покликання кожної людини виконане «за всіх» (2:9).
Автор продовжує богословські роздуми (2:10-18) у тих самих рядках, наполягаючи на необхідному єднанні між «Провідником їхнього спасіння», та «багатьма синами», яких Господь «до слави привів» (2:10). Він проголошує, що той, «Хто освячує», й «ті, хто освячується», мають одне походження (2:11). Якби це було не так, освячення не було б проголошене. Наприкінці автор особливо підкреслює, що прославлений Христос не соромиться називати нас братами й сестрами (2:11-12), і це показує нам, яких стосунків прагне Господь (2:13), адже вони започатковані Божим втіленням (2:14), щоб виконати місію звільнення, за допомогою якої смерть смертю знищена (2:14-15). Першим висновком (2:16; пор. 2:5) автор звертає нашу увагу на запитання про стосунки Христа з ангелами, щоб встановити дистанцію між ними ще раз. Христос не прийшов, щоб допомогти ангелам; Він став частиною людської сім’ї. Він названий людським іменем «Ісус» (2:9), і має відповідні визначення «смертний», «людина» (2:6), «Провідник їхнього спасіння» (2:10): люди – це Його «брати й сестри» (2:11-12).
У другому висновку автор розкриває новий аспект, а саме – аспект христології священства (2:17-18). Христос повинен був стати «Первосвящеником». Умови, за яких це мало статися, були дивовижними. Для того щоб людина удостоїлася чести отримати статус «Первосвященика», СЗ приписував їй відокремитися від інших (Вих. 28; Лев. 8-9) і забороняв будь-який контакт із мерцями (Лев. 21:11). На відміну від старозавітної моделі Первосвященика, Христос-Первосвященик мусив пройти таким самим шляхом, що і Його брати й сестри, – шляхом страждань та смертних мук (Євр. 2:14,17-18). Автор дискретно дає нам зрозуміти, що унікальні стосунки Сина з Богом Отцем у славі (1:3) не роблять Його Первосвящеником. Разом із тим тісний взаємозв’язок із Божим народом був обов’язковим, тому що Первосвященство являло собою посередницьку функцію, яка вимагала гармонійних стосунків між двома сторонами. Син, що існував до початку всіх часів, перебував у стосунках лише з Богом Отцем. Прославлений Христос отримав два необхідні виміри стосунків у всій повноті: Син Божий (1:5-14) і брат усіх людей (2:5-16) – Він і є нашим досконалим посередником.
