Хоч це послання не містить імені Павла, з давніх часів його пов’язували з ім’ям апостола за традицією східних Церков. Вони спираються на кілька гіпотез, за допомогою яких визначають особливості його стилю. Наприклад, Климент Олександрійський припускав, що цей твір є грецькою адаптацією послання, яке Павло раніше написав єврейською мовою, а Лука здійснив його редакцію. Інші вчені-богослови вважають, що автором твору міг бути Климент Римський (пор. Фил. 4:3). Тертуліян уважав автором цього послання Варнаву.
Послання до євреїв належить до збірки Павлових послань D46, що є найдавнішою відомою нам колекцією послань Павла. Особливо заслуговує на увагу той факт, що це послання уміщене не в кінці збірки, як у сучасних виданнях, а зовсім в іншому місці – якраз після Послання Павла до римлян. Починаючи із II ст. в Єгипті саме Павла вважали автором Послання до євреїв, як про це свідчить даний манускрипт. У різних манускриптах воно розміщене в різних місцях (після 2 Послання до коринтян, чи Послання до галатів, чи 2 Послання до солунян, чи Послання до Филимона).
У західних Церквах відсутність імені Павла на початку тексту спричинила тривале непорозуміння, що посилювалося суперечками з єретиками. Однак, врешті-решт, сила традиції східних Церков витіснила сумніви. Наприкінці IV ст., коли був офіційно прийнятий канон Святого Письма, Послання до євреїв опинилося в кінці переліку Павлових листів. Через це більше не виникало інтересу до відмінностей між «Павловим походженням» та «автентичними творами Павла». Отже, Павла стали вважати автором даного послання.
Коментар, написаний Іваном Золотоустим, вважається найзначущішим з-поміж усіх патристичних коментарів; це плід його пастирського служіння, що ґрунтується на серії тридцяти чотирьох проповідей, які він проголосив в Антіохії. В епоху Середньовіччя Тома Аквінський написав коментар, який вважався «шедевром середньовічної екзегези», оскільки був рясно пересипаний цитатами з патристичних творів і містив детальний богословський аналіз тексту. В епоху Реформації Лютер і Кальвін також створили досить детальні коментарі до Послання до євреїв.
Окремі фрагменти привертали особливу увагу. Твердження у Євр. 3:2, що Ісус був «вірний Тому, Хто настановив Його», відігравало важливу роль у подоланні суперечок, які виникли в IV та V ст, тому що прихильники аріянства використовували це посилання для доведення тези про те, що Син Божий був лише творінням Бога Отця. Тлумачення фрагментів Євр. 6:4-6 та 10:27 дуже буквально призвело до подальших суперечок, які відновилися в епоху Реформації. Усе це підштовхнуло Лютера до думки розглядати Послання до юдеїв як колективний твір, який, хоч і складається з прекрасних текстів, усе-таки містить «зайві» тези. Упродовж перших століть зміст гл. 7 спричинив виникнення дивних домислів про Мелхиседека. Тома Аквінський та інші богослови зацікавились формулою віри, викладеною у Євр. 11:1 («то підстава сподіваного, доказ небаченого»).
Значення Послання до євреїв у колі канонічних текстів НЗ полягає в тому, що його автор робить особливий наголос на розумінні жертовної смерти Христа, про що свідчать слова Ісуса, які Він проголосив під час Таємної Вечері («це кров Моя Нового Заповіту» у Мт. 26:28 // Мр. 14:24 // Лк. 22:20 // 1Кор. 11:25) та про що йдеться в кількох посланнях Павла (1Кор. 5:7; Еф. 5:2). З одного боку, нове розуміння поняття жертвоприношення, конкретизоване в Посланні до євреїв, спонукало певних дослідників до визнання жертовного змісту у висловлюваннях, які, власне, по своїй суті не мали нічого спільного з жертвоприношеннями в старі часи («душу Свою дати на викуп за багатьох», Мт. 20:28 // Мр. 10:45; «кладе життя власне» Ів. 10:11,15; «дав Самого Себе» Гал. 1:4; 2:20). З іншого боку, часом поверхове прочитання Послання до євреїв могло спричинити відступ до старого (попереднього) розуміння поняття про жертвоприношення, що не показують правдиво динаміки жертви Христа.
Послання до євреїв, розглядаючи священицький вимір особи та дій Христа, відкрило нам перспективне бачення, принесло плоди і в усі часи сприяло зростанню християнської думки та духовних цінностей. Климент Римський про священство Христа згадує кілька разів у своєму Першому посланні. (1Clem. 36, 1; 61, 3; 64), в якому він називає Ісуса Христа «Первосвящеником усіх жертвоприношень, захисником і помічником в усіх наших немочах» (36, 1), далі посилаючись на текст Євр. 1:3-13. Учителі Церкви часто звертаються до Послання до євреїв, щоб присвятити час роздумам та проповіді таїну Христових страстей. Мало того, оскільки Послання до євреїв особливо наголошує на священстві Христа, бо «Він Посередник Нового Заповіту» (9:15), традиція Церкви визнає, що слуги Христа, «здатні служителі Нового Заповіту» (2Кор. 3:6), також є співучасниками Його священства. Розвиток доктрини ми можемо спостерігати в молитві єпископських свячень, із якою в Римі благословляли призначення єпископів за часів Іполита (приблизно 215 р. після Р. X.). Ця молитва була схвалена впродовж подальших століть. Послання до євреїв у широкому сенсі мало надзвичайно важливий вплив на зростання віри та життя Церкви.
