Головним внеском цього послання вважається христологія Ісуса Христа як Первосвященика. Для того щоб відновити життєдайну динаміку християнських спільнот, які переживали жорстоке переслідування й перебували під загрозою послаблення віри, автор не лише висловлює свої повчання з цього приводу, нагадуючи їм «початки науки Христа» (6:1), але також пропонує їм поглиблене вивчення доктрини, що може укріпити їх у вірі і посилити їхню впевненість.
Автор обирає нову тему – священство, яка вимагала глибоких роздумів про взаємозв’язок віри в Христа та богонатхненними текстами СЗ. Християнське проповідування проголошувало, що пасхальне таїнство Христа стало виконанням Писання. Незважаючи на те, що на певному етапі це було зрозуміло, демонстрація цього «виконання» видавалась неможливою, якщо говорити про один фундаментальний аспект завіту з Богом, а саме – про богослуження і священство. На перший погляд, християни не мали священиків і не приносили жертвоприношень. Відповідно до Закону Мойсея, Ісус не міг бути священиком, тому що не належав до коліна Левія. Його служіння не мало священицького характеру, Його смерть була смертю проклятого (пор. Гал. 3:13; 2Кор. 5:21), абсолютною протилежністю жертви в розумінні тих часів. Отже, як можна було зробити висновок, що пророцтва Писань виповнились, якщо бракувало основного елементу?
Ця проблема була ще делікатнішою, оскільки сподівання на прихід Месії-Первосвященика були присутні впродовж усієї юдейської традиційної історичної думки. Зокрема, Кумранські сувої, висловлюють ці сподівання (пор. 1 QS IX, 10-11, 1 QSA II, 11-12; CD XII, 23; XIX, 10; XX, 1); зазначені тези ми також зустрічаємо в «Заповіті дванадцяти патріярхів».
Читаючи Псалом 110, визнаний месіанським, автор знайшов рішення. У першому вірші цього псалма апостольське проповідування розкриває пророчу афірмацію прославлення Христа, що «сів праворуч Господа» (пор. Дії 2:34; Рим. 8:34 та ін.). Вірш 4 псалма містить друге Боже пророцтво, що проголошує священство Месії, Який достойно посів на троні. Писання свідчить, що Месія (Христос) є первосвящеником. Аби довести цю тезу, автор переходить від 1 до в. 4 і назад (Євр. 1:3,13; 5:6,10; 6:20; 7:11-28; 8:1; 10:12). Автор виконує навіть складніше завдання: здійснює скрупульозний аналіз священства та богослуження Ізраїля і розкриває його фундаментальний аспект, що є дійсним, але спосіб досягнення – недосконалим. Далі автор доводить, що завдяки особистій та екзистенційній жертві Христа, проект посередництва священства отримав успішне завершення. Його жертва – це унікальне досконале жертвоприношення. Він сам є єдиним священиком, якого схвалює сам Бог. Водночас автор суттєво змінює шлях до розуміння інституту священства та жертвоприношення. Ця сфера уже не потребує виконання ритуалів, відокремлених від життя. Жертва на Голгофі ґрунтується на абсолютному послуху Христа Божій волі впродовж усього Його земного життя та завдяки великодушній солідарности з нами, навіть у смертну годину, що таким чином перетворилося на жертвоприношення любови й започаткування Нового Заповіту. Ми не маємо достатньо аргументів, щоб стверджувати, що автор Послання до євреїв створив новий концепт жертвоприношення, який ґрунтується на пасхальному таїнстві Христа. Більше не потрібно жодних жертвоприношень тварин, які теоретично з вогнем із жертовника потрапляють до Бога; натомість людина жертвує собою, віддавши себе на служіння Божій любові заради спасення інших (Євр. 2:17-18; 9:14; 10:8-9).
Як результат, доктрина, яку пропонує автор, має трирівневу будову: пасхальне таїнство Христа, богонатхненні тексти СЗ та християнський досвід єдности з Богом завдяки прославленому Христу.
Автор не обмежується цитатою з Писання, посилаючись лише на Пс. 110, але звертається до багатьох текстів СЗ. Вони досить добре підібрані; автор повністю визнає їхню цінність у контексті Божого одкровення. Він також добре обізнаний із новим вченням, яке дав Христос, і це нове вчення скасовує старі інституції, як наприклад, інститут священства, жертвоприношення та систему юдейського Закону. Однак автор піклується про те, щоб визначити, що ця новизна була проголошена в Писаннях: у пророчому аспекті СЗ передбачив заміну своїх власних інституцій (7:18-19; 8:13; 9:8; 10:8-9).
За стилем викладу думки та засобами виразности мовлення автор залежний від юдео-еліністичної формації, однак текст не містить жодного тлумачення в алегоричному філософському сенсі, які так полюбляв Філон Олександрійський. Автор залишається вірним перспективі історії спасення. Зв’язок цієї праці з кумранськими текстами не вважається безпосереднім; цю залежність можливо простежити в такій тенденції, що всі твори мають спільне коріння в юдейських традиціях І ст.
З християнської точки зору, з огляду на вже вказані зв’язки та певні аспекти доктрини Павла, особливого значення набуває тісний зв’язок між Посланням до євреїв та еліністичною тенденцією, яку у своєму дискурсі розгорнув Степан у Дії 7.
