У результаті аналізу твору можливо зробити такі висновки:
1) Автор презентує христологічну доктрину в трьох стадіях:
По-перше, він підсумовує традиційну христологію, що виражена в порівнянні статусу Христа й ангелів. Син Божий (1:5-14) і брат усіх людей (2:5-18), прославлений Христос має ім’я, «від Анголів… славніше» (1:4). Його прославлення (1:5-14) – це плід Його страждань (2:5-18). На основі традиційної христології автор переходить до христології священства (2:17), головні характерні риси якої він змальовує спершу у фрагменті 3:1-5:10. Христос має два повноваження священика для того, щоб виконувати функцію посередника. З одного боку, як прославлений Син, Він «вірний» (а саме – Він «достойний віри») у служінні (чи в стосунках) з Господом (2:17; 3:1-6; 4:14-15); з іншого боку, Його «випробуваного в усьому, подібно до нас» (4:15), і тому Він – «милосердний» (2:17) та здатний «співчувати слабостям нашим» (4:15).
У другій експозиції христології священства (7:1-10:18) автор торкається особливих аспектів Христового священства: встановлення іншого священицького порядку, що не ґрунтується на принципі спадкоємства статусу священика від батька до сина, але заснованого із «сили незнищального життя» (7:16), що є новим типом жертвоприношення, який відкриває доступ до святині небесної (8:1-9:28); досконала дія для прощення гріхів і нашого освячення (10:1-18). Ця друга презентація чітко підкреслює відмінності між священством Христа та священством минулого. Наш останній аналіз показує, що лише Христос є повноцінним священиком.
2) Автор дуже виважено додає повчання до цих доктринальних експозицій, що в переважній більшості випадків ґрунтуються на доктрині.
Перше повчання – «більше вважати на почуте» (2:1) – ґрунтується на згадці про прославлення Христа (1:5-14). Детальне застереження проти «злого серця» (3:12,19) та «непослуху» (4:6,11), що позбавить нас права «входу до Його відпочинку» слідами Христа (пор. 4:1) ґрунтується на функції Христа, «вірного Первосвященика» (а саме – Первосвященика, «достойного віри»). Короткий заклик довіряти Христові (4:16) ґрунтується на ролі Христа як «милосердного Первосвященика» (2:17; 4:15), завдяки тому, що Він терпів страсті. На відміну від інших повчань, це детальне повчання у фрагменті 5:11-6:20 не ґрунтується на доктрині, викладеній раніше. Натомість автор вважає за потрібне зробити певні кроки, щоб підготувати нас до розуміння експозиції, яка слідує далі: він заохочує слухачів бути уважними, але також говорить про навернення, що допоможе їм сприйняти фундаментальні принципи доктрини, які він має намір викласти.
Найважливіше повчання (10:19-39) ґрунтується на фундаментальних принципах доктрини (7:1-10:18). Воно запрошує слухачів із радістю сприйняти динаміку жертвоприношення Христа Первосвященика в реаліях їхнього життя, наблизившись до Бога з вірою, надією та любов’ю. Автор будує своє повчання про витривалість (12:1-13) на основі постійного заохочення віри (11:1-40) з очевидними намірами персвазії, навіть якщо воно не містить якихось очевидних елементів повчання. Остання частина проповіді (12:14-13:18) повністю присвячена повчанню. Вона не спирається на весь дискурс доктрини, а дає лише короткі посилання на попередні дискурси. «Ісус посередник Нового Заповіту» (12:24; пор. 7:22; 8:6; 9:15), Який «страждав», для того «щоб кров’ю Своєю людей освятити» (13:12; пор. 2:17-18; 5:8-9; 9:26; 10:10,14). Висновок (13:20-21) також демонструє єдність доктрини (13:20) та християнського життя (13:21).
Ми можемо запропонувати такий план цієї складної і водночас гармонійної структури:
Вступ: Господь звернувся до нас через Свого Сина (1:1-4)
1) Короткий виклад традиційної христології (1:5-2:18)
- а. Син Божий, прославлений Христос, вищий за ангелів (1:5-14)
- б. Коротка проповідь про визнання Його авторитету (2:1-4)
- в. Христос – наш брат, Який постраждав, будучи одним із нас (2:5-18)
2) Перша експозиція священицької христології та її основні аспекти (3:1-5:10)
- а. Подібно до Мойсея, але навіть більше, ніж Мойсей, Христос Первосвященик, достойний віри (3:1-6)
- б. Детальне застереження про брак віри (3:7-4:14)
- в. Христос – це Первосвященик, Який має співчуття; короткий заклик довіряти Христу (4:15-16)
- г. Опис аспекту священства та його застосування до особистости Христа (5:1-10)
3) Друга експозиція священицької христології та її особливі аспекти (5:11-10:39)
- а. Підготовчий етап проповіді: заклик до уваги та великодушности (5:11-6:20)
- б. Мелхиседек послужив прообразом до зміни порядку священства (7:1-28)
- в. Жертва Христа належить до нового порядку. Вона започаткувала Новий Заповіт і відкрила шлях до небесної святині (8:1-9:28)
- г. Жертва Христа діє беззаперечно проти гріха й абсолютно освячує вірних (10:1-18)
- ґ. Повчання долучитися до духа Христової жертви з вірою, надією та любов’ю (10:19-39)
4) Приклади віри й повчання про необхідність витривалости (11:1-12:13)
- а. Зразкова віра на прикладах життя предків із СЗ (11:1-40)
- б. Повчання про витривалість, оскільки Ісус витримав хресні муки (12:1-13)
5) Повчання жити у святости та мирі з усіма (12:14-13:18)
- а. Застереження про те, щоб не втратити віру в Божу благодать: (12:14-29)
- б. Короткі повчання про взаємну любов, подружню вірність та вбогість духа (13:1-6)
- в. Повчання берегти християнську ідентичність: відданість наставникам та Ісусові, жертва хвали й добродійство (13:7-18).
Висновок: Нехай Господь провадить вас через Ісуса Христа! (13:20-21)
Ми можемо зробити висновок, що автор проявив надзвичайну старанність, створюючи цю проповідь, уважно вивчивши Боже Слово, щоб його поширити, та демонструючи щиру повагу до слухачів. Щоб створити працю, «складену добре» (2Мк. 15:38), автор Послання до євреїв наслідував біблійну літературну традицію й структурував свій твір відповідно до принципів концентричної симетрії. Фактично п’ять частин, кожна з яких розпочинається оголошенням propositio, можна зіставити таким чином: перша (І) та остання (V) мають однакову довжину та трирівневе упорядкування; друга (II) й передостання (IV) докладніше розкривають зміст; вони поділені на дві частини, об’єднані двома взаємопов’язаними темами: у другій частині в них розвинуто тему про «вірного Первосвященика», Який «вже пройшов небо» (3:1-4:14), усе це супроводжується застереженням про брак віри, що відповідає четвертій частині дискурсу з подальшим розвитком теми про віру предків (11:1-40). Далі розвиток теми про милосердного «Первосвященика», створеного досконалим через страждання (4:15-5:10), знову перегукується в четвертій частині з повчанням терпляче переживати картання, якими нас виховує Господь (12:1-13). У цих трьох секціях, де автор розкриває суть доктрини, (7:1-10:18), на початку і наприкінці якої слідує повчання (5:11-6:20 та 10:19-39), третя частина (5:11-10:39) становить ядро цілого твору. Власне, третя частина зосереджена навколо другої секції, що слугує експозицією (8:1-9:28), яку автор вважає «ключовою тезою» (8:1) всієї частини. У центрі цієї центральної секції (9:11), а отже, у центрі всієї проповіді автор розташував ім’я Христос і Його титул «Первосвященик». Він застосовує всі можливі засоби виразности мовлення для того, щоб утвердити віру.
