Пастирські послання (ПП) – це добірка творів епістолярного жанру, що тематично об’єднують останні настанови апостола Павла до Тита і Тимофія. Вони названі «Пастирські послання», бо мають практичне спрямування: містять настанови про дисципліну в Церкві, про призначення служителів, протистояння лжевчителям і зорієнтовані на те, щоб допомагати очільникам церкви опікуватися християнськими громадами. Вони написані в часи, коли Церкви, створені Павлом, переживали внутрішню кризу через вплив лжевчителів, які загрожували апостольській доктрині та вносили сум’яття в життя спільноти. ПП демонструють здатність апостольської Церкви протистояти руйнівним силам у часи нової внутрішньої кризи, зберігати апостольську традицію і розвивати нові соціяльні структури, які захищатимуть і зміцнюватимуть єдність Церкви.
Характерні риси Пастирських послань
Пастирські послання особливо вирізняються тим, що несуть ідеї про Церкву та Євангеліє в часи есхатологічних очікувань і дають характеристику особам, які протиставляються справжньому вченню. Автор послань розглядає Церкву як основу правди (1Тим. 3:15) та місце, де перебувають вірні (2Тим. 2:20), а не лише як інституцію, народжену, завдяки проповіді Євангелія (1Кор. 3:11; 4:14-15) та ототожнену з вірними послідовниками Христа (1Кор. 12:12,27). Пастирські послання свідчать про потрійну душпастирську структуру священства, котру творять призначені служителі, а саме єпископи, пресвітери і диякони (1Тим. 3:1-13; 5:17; Тит. 1:5-9), саме тоді, як Послання до коринтян описують Церкву як багатофункціональну інституцію, що виникла завдяки дії Святого Духа (1Кор. 12:4-30). ПП розглядають Євангеліє як загальноприйнятий корпус доктрини, її депозит (1Тим. 1:11; 2Тим. 1:10-14; 2:2; Тит. 1:3). Таке розуміння відрізняється від ідеї Євангелія, як проголошення смерти й воскресення Христа, концепції, що є основою автентичних послань Павла. Пастирські послання, що репрезентують есхатологічну орієнтацію, позбавлені гострого напруження, характерного для автентичних послань Павла. У ПП, з одного боку, розглянуто теперішні часи як виконання пророцтв для «останніх часів», з іншого – висловлено серйозне занепокоєння долею майбутніх поколінь Церкви (2Тим. 2:2). Постаті опонентів у ПП відрізняються від змальованих в інших посланнях Павла. Тут вони описані такими, що руйнують громаду вірних, адже ігнорують дотримання прийнятих норм поведінки в Божому домі (1Тим. 6:3-5). Вражає те, що автор не надає достатньо переконливих аргументів, описуючи супротивників; автор не протиставляє вчення лжевчителів проповіді про Ісуса, як це притаманно автентичним посланням Павла, а лише показує їхню неспроможність за допомогою посилань на традиційне вчення, «здорову доктрину», від якої, як уважається, вони відійшли.
Варто зазначити, що в протистоянні фальшивим учителям, ПП наполягають не лише на «здоровій доктрині», а також розглядають порядок, установлений Богом, для процесів у природі та для домашнього життя; підкреслюючи важливість eusebeia («благочестя») у ПП (1Тим. 2:2; 3:16; 4:7-8; 5:4; 6:3,5-6,11; 2Тим. 3:5; Тит. 1:1). Поняття eusebeia в греко-римському світі, означало чесноту, котра розвиває повагу до богів та природного порядку побудови сім’ї на засадах Божої волі та спонукає людей підкоритися владі, що існує при такому порядку. З цією повагою для родини в Пастирських посланнях співзвучні такі алюзії до родинного життя, які зустрічаємо, зокрема в 1Тим. 2:9-15; 6:1-2; Тит. 2:1-10. Ці алюзії притаманні не лише для Пастирських послань. Подібні також бачимо в Кол. 3:18-4:1; Еф. 5:22-6:9; 1Пет. 2:18-37; 5:1-6. Ці засади сімейного життя виникли на основі еліністичної філософської думки й отримали розвиток у греко-римському світі. Їх прийняли та християнізували частково з апологетичних причин, щоб відповісти язичницьким критикам, які стверджували, що християни не дотримувалися моральних принципів, і щоби показати, що християни дотримувалися чеснот, які дуже високо цінувалися згідно з греко-римськими стандартами. Та використання цих принципів забезпечувало передусім внутрішню функцію: пропагувати й посилювати зв’язки в соціюмі християнської сім’ї, котра є первинною структурою християнської громади, попри деструктивні сили, як ззовні, так і всередині тіла християнської церкви.
Авторство Пастирських послань
Пастирські послання мають певні стилістичні особливості, внаслідок яких багато біблійних дослідників почали ставитися до них як до творів, написаних автором під псевдонімом.
Ця псевдонімія не має понижувати статусу ПП, адже в античному еліністичному світі псевдонімія була поширеною практикою. Люди, що жили в ті часи, не мали жодного сучасного поняття про авторське право та юридичні наслідки, а сам концепт авторства ще не сформувався. Тести пседонімічних авторів були досить поширеними у філософських колах, а також в юдаїзмі, й упродовж еліністичного та греко-римського періодів практика псевдонімії набула розквіту. Юдейські письменники, котрі писали твори під псевдонімами, поширили переконання, що нормативні знання для теперішнього та майбутнього розкриті в минулому і приховані у священному тексті чи подіях, які розгортаються у священній історії. Автори, що писали апокаліптичні твори, приписували їх відомій історичній особі, бо були впевненими, що така людина возвеличена на небесах, і продовжує надихати уми та дії спільноти завдяки авторитету й мудрості їхньої традиції. Розкриваючи правду для тогочасних читачів, юдейські автори, що писали під псевдонімами, не заявляли про інтелектуальну власність, оскільки дуже добре усвідомлювали й поділяли «транссуб’єктивну традицію». Християнські автори, котрі жили в І ст. – II ст. і творили під псевдонімами, погоджувалися з такими поглядами авторів спорідненої юдейської літератури, хоч і з певними відмінностями. Вони вважали, що нормативне знання було не в минулій історії Ізраїля, а в одкровенні Христа через апостолів. Окрім того, вони вірили, що присутність Святого Духа допомогла їм розвинути вчення Христа, застосувавши його в нових обставинах. Ці ідеї поділяли не лише автори, котрі писали під псевдонімами, а й спільноти, що сприйняли їхні вчення. Подібна схема мислення наштовхує нас на думку, що автор ПП і християнська спільнота прийняла їх уже з самого початку. Хто був тим автором? Поряд з іншими іменами ймовірних авторів ПП запропоновані, зокрема, імена Луки та Полікарпа, однак переконливих аргументів немає.
Час і місце написання
Порівняння із листами Климента Римського, який звертався із посланням до коринтян у 96 p. по Р. Хр., та Ігнатія Антіохійського, який прибув до Риму в 113 р. по Р. Хр. можуть допомогти встановити час написання, оскільки період створення адміністративної структури Церков, згаданих у ПП, припадає між періодами створення церковних структур, про які писали Климент та Ігнатій. З одного боку, Перше послання Климента (44:2-5) показує, що єпископи (у множині) ідентифіковані з пресвітерами й утворюють колегіяльний уряд; з іншого боку, листи Ігнатія свідчать про наявність у цілій Малій Азії монархічного єпископату. ПП описують проміжну структуру. У них подано трирівневий устрій церковнослужителів, який складається із пресвітерів-єпископів, ради пресвітерів і дияконів (див. 1Тим. 3:2-13; 4:14; 5:17). Отже, можливо, що ПП створені в період між написанням Першого послання Климента (96 p. по Р. Хр.) і посланнями Ігнатія (113 p. по Р. Хр.). Місце їхнього написання досі не встановлено. Гіпотетично визначені два можливі місця написання: Ефес та Рим.
Пастирські послання як частина канону
Найраніші відомі свідчення про добірку, котра складається із тринадцяти послань апостола Павла (зокрема ПП) – це праці Іринея та Фрагмент Мураторі, які належать до другої половини II ст. Згодом, Тертуліян посилається на тринадцять послань Павла, тоді ж Климент Олександрійський говорить про добірку, що складається із чотирнадцяти листів Павла (включно з Посланням до євреїв). Грецький текст ПП з’являється в багатьох грецьких рукописах, починаючи з IV ст. Відсутність ПП у Ватиканському Кодексі (В) досі дивує вчених-богословів.
Протестантські вчені-богослови висловлюють дві точки зору про канонічну цінність ПП. Одна з них полемічна і розглядає ПП як викривлену версію думки Павла; отож заперечує нормативну цінність. Друга – екуменічна і її прихильники вважають, що ПП репрезентують один із кількох можливих образів структури Церкви, представлених у НЗ. Більшість римо-католицьких учених-богословів услід за II Ватиканським Собором вважають, що Церква є у своїй основі й харизматичною, й інституційною структурою. Вони вважають ПП продовженням інших послань Павла, котрі збалансовують зміст одних та інших. А отже, наголошують, що стиль можновладців, змальованих у ПП, має бути оживлений духом служіння для блага спільноти й обумовлений широкою активною відповідальністю, котра надається вірним відповідно до різноманітности їхніх дарів. Так само, деякі з них ставлять питання, враховуючи екуменічні принципи, чи обряд єпископського покладення рук бере початок із ПП як єдиний спосіб в який Церква може призначати духовних служителів, чи вона може використовувати інші способи їхнього призначення.
