Розділ 2:1-16

2:1-12 – Павло пояснює причини для місії в Солуні

Тональність послання відтепер змінюється з дискурсу подяки на апологію, але його тема залишається тією ж самою. Павло продовжує свої роздуми про те, як розпочиналася християнська спільнота в Солуні у двох вимірах – проповідування Євангелія та його прийняття (1:5-6). Тут він торкається першого виміру (проголошення), залишаючи другий аспект (прийняття) для розгляду в наступній секції (2:13-16). Проголошення, як на тому наполягає Павло, не пов’язане з отриманням вигоди. Воно не було мотивоване будь-яким бажанням отримати почесті чи гроші, але відбувається завдяки покликанню та турботі про новонавернених. Павло демонструє це за допомогою двох дискурсів із різними вступними частинами. Перший із цих двох дискурсів наголошує відсутність його прагнення до отримання вигоди (2:1-8), другий дискурс показує його переживання.

2:1-12 – Апологія Павла

Частина 1 (2:1-8)

Павло проголошує, що його прихід був недаремний

«Самі бо ви знаєте, браття…» (в. 1 )

  • Його візит відбувся, незважаючи на сильний спротив, що тривав раніше (вв. 1-2).
  • Павло здійснив свій візит, не маючи корисливих цілей, а будучи відповідальним за місію, яку надав йому Господь (вв. 3-4).
  • Його місія не була пов’язана із прагненням отримати почесті й грошову винагороду – він переймався долею солунян (вв. 5-8)

(2:9-12) Частина 2

Павло продемонстрував своє занепокоєння долею новонавернених солунян:

«Ви пам’ятаєте, браття….» (в. 9).

  • Працюючи, щоб забезпечити власні життєві потреби і не бути для них тягарем (в. 9)
  • Демонструючи чесність та бездоганність своєю поведінкою стосовно інших (в. 10)
  • Проявляючи батьківську турботу до них (вв. 11-12)

Здійснюючи свою місію, Павло, не має жодних корисливих цілей, і про це він чітко заявляє в першій частині своєї апології (2:1-8) за допомогою серії антитез (не… але), твердження (вв. 3-4,5-8). У другій частині (2:9-12) Павло настільки глибоко переймається долею своїх новонавернених друзів, що відмовляється отримувати матеріальну підтримку громади через статус апостола (в. 6), але важкою працею забезпечує своє прожиття (в. 9). Змальовуючи прекрасний образ Павла, який проголошує Євангеліє, наполегливо працюючи у своєму ремеслі, автор демонструє зворушливий приклад його великої любови до своїх новонавернених друзів, про яких він піклується, як мати-годувальниця про своїх дітей (в. 7), як батько, який заохочує та повчає їх (в. 11).

Мовні засоби, які автор вживає в контексті апології, дуже нагадують ті мовні засоби, які використовували його сучасники, філософи-циніки. Отже, не зовсім зрозуміло, чи Павло ставить за мету відкинути справжні звинувачення, які проти нього висували групи дисидентів, що існували в самій спільноті, чи він намагається заперечити випади проти нього, які здійснювали юдеї чи язичники, що перебували за межами спільноти, або він лише вживає загальноприйняту форму звертання, щоб переконати своїх слухачів і познайомити їх зі справжньою природою своєї місіонерської практики. Можливо, він переслідував обидві цілі, проте ми маємо мало доказів щодо існування значного дисидентського руху в спільноті солунян, що спричинив фактичний від’їзд Павла (2:17) та його неспроможність повернутися (2:18). Усе це могло зробити його вразливим до звинувачень у байдужості, особливо, від тих мешканців міста Солунь, які не стали християнами і почали переслідувати своїх братів по вірі (2:14). Водночас Павло використовує апологію (варто зазначити, що жоден текст філософів-циніків цього не робить), щоб висловити свої незрівнянно близькі стосунки з новонаверненими християнами. Він та його товариші готові поділитися не лише Євангелієм, але й віддати себе (2:8). Ця теза є центральним вираженням пастирського занепокоєння, на якому зосереджена ця апологія.

2:13-16 – Подяка за прийняття Євангелія

Подяка в 1:2 повторюється в 2:13 майже такими самим словами, але чіткіше зосереджена на тому, як солуняни отримали Євангеліє, життєдайне слово Боже, і як вони сприймали його під загрозою переслідувань з боку своїх співвітчизників, так само, як це відбувалося з першими християнськими спільнотами в Юдеї, коли їх переслідували їхні одноплемінники (2:14). Зверніть увагу на те, що в деяких перекладах цей вірш інтерпретують помилково («ви страждали від таких самих переслідувань від ваших власних земляків, так само, як вони потерпали від юдеїв»), слово «вони» стосується не «ваших земляків», а зростаючих «Божих Церков в Юдеї». Павло не говорить про те, що язичники, які переслідували солунян-християн, самі пережили переслідування від юдеїв, що проживали в Юдеї; так само, як це стає відомо із грецького тексту, він порівнює переслідування солунян їхніми земляками із переслідуванням юдейських церков юдеями. Переклад о. Івана Огієнка дає зрозумілий текст: «Бо стали ви, браття, наслідувачами Церквам Божим, що в Юдеї в Христі Ісусі, бо те саме і ви були витерпіли від своїх земляків, як і ті від юдеїв».

Отже, ця секція бере до уваги другий елемент першочергової місіонерської дії (проголошення та прийняття), що раніше розвивається в 2:1-12. Таке бачення добре узгоджується з тим, як Павло розвиває свою думку, і також зі структурою першої частини послання, з його альтернативними епізодами подяки та апології (див. план 1 Послання до солунян). Однак багато вчених-богословів сьогодні розглядають 2:13-16 як пізніший додаток до послання, який створив християнський полеміст після падіння Єрусалима в 70 року десь через двадцять років по тому, як послання було написане. Для такого висновку є дві головні причини. Текст (1) містить рішучі випади проти юдеїв (2:15-16), котрі не мають нічого спільного із жодним письмовим документом Павла, який у жодному тексті не демонструє подібного антиюдейського упередженого ставлення, але радше пристрасно переймається долею свого народу (див. особливо Рим. 9-11), (2) нагадуючи їм про неминуче покарання («гнів Божий»), скерований на юдеїв (2:16), що, найімовірніше стосується опису падіння Єрусалима.

Перша трудність полегшується тим, коли не враховувати те, що називають «антисемітською бацилою», доповненням між віршами 14 та 15 у переважній більшості англійських перекладів тексту послання, і коли точніше перекладемо ці вірші. Ці рядки звучать так: «Ви переживали такі самі страждання від своїх земляків, як вони [християнські спільноти в Юдеї] переживали страждання від тих юдеїв, які вбили Господа, а саме – Ісуса та Його пророків». «Юдеїв» тут не слід ототожнювати з усім юдейським народом, звинувачуючи його у вбивстві Ісуса та пророків СЗ. Це звинувачення виникло пізніше (див. Мт. 23:29-37; Дії 7:52), на підставі внутрішньоюдейської традиції, проголошеної, наприклад, у Неем. 9:26. Натомість Павло тут наводить роздуми лише про тих юдеїв, котрі відповідальні за смерть Ісуса і продовжують опиратися та протистояти християнській місії. Він досить емоційно реагує на переслідування, які він пережив разом зі своїми друзями-християнами, і тому тут не пропонує добре виваженого богословського судження про юдаїзм. Згадка про «гнів Божий» також, можливо, не пов’язана із певною історичною подією (наприклад, зруйнування Єрусалима), так само, як і згадка про близький суд, в якому Павло вбачає загрозу, що насувається на тих, котрі відмовилися прийняти Божу благодать. Розглядаючи ці вірші в подібному аспекті, ми можемо вважати, що вони належать Павлу.

Звичайно, мовні засоби, які тут використовує Павло, дивують своєю категоричністю, але подібна категоричність поєднана з його невблаганністю (яку не часто зустрічаємо) щодо язичницького ухилу, що показаний у досить яскравих узагальненнях, тому що язичники всі «в пристрасній похоті, як і погани» (4:5), «Бога не знають» (4:5), «надії не мають» (4:13), а також зі строгістю його виступів проти так званих християнських учителів, які протистоять його вченню (2Кор. 11:13-15; Гал. 2:4). Вірші 2:13-16, не спрямовані проти юдаїзму, але в якомусь сенсі – це особливий приклад полемічних мовних засобів, які використовує Павло. Його мова, як завжди, гіперболізована. Це перебільшення тут є результатом (1) Павлової емоційної реакції на переслідування, (2) його біполярного апокаліптичного бачення, що категорично поділяє увесь світ на переслідуваних праведників (Господа, пророків, християн-солунян) з одного боку і злісних переслідувачів (юдеї та солуняни, язичники, земляки) – з іншого боку, та (3) ситуації в спільноті, що як переслідувана меншість перебувала під значним суспільним тиском, щоб уподібнювалася до свого язичницького оточення, і котра потребує заохочення до більш агресивної позиції для того, щоб вижити. Мова Павла не відрізняється від жорстокої мови християнських місіонерів, які попереджали новонавернених про дію сатанинських сил у поганських релігіях, від яких вони відвернулися! Проблеми з’являються тоді, коли коментатори вихоплюють ці емоційно навантажені полемічні висловлювання з контексту і тлумачать їх (як коментатори читали 1Сол. 2:13-16) так, як ніби це якісь виважені твердження позачасової богословської правди.

Попередній запис

Розділ 1

Коментуючи частини послання, автор коментаря має намір розглянути послання відповідно до викладеного вище плану. Оригінал послання, так само, як і ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 2:17-3:13

2:17-3:13 – Апологія Павла щодо його затримки з поверненням Павло тепер переходить від подяки до апології і від першочергового проголошення ... Читати далі