Первісний історичний контекст

Ті, хто стверджують, що Послання до ефесян написав Павло, вважають, що і Послання до колосян, і Послання до ефесян були створені приблизно в один і той самий час, наприкінці життєвого шляху апостола (близько 63 р. після Р. X.). Однак якщо Послання до ефесян написав девтеро-Павло, то те, як він при цьому спирається на незаперечно павлівські послання та Послання до колосян, наводить на думку про створення даного послання десь в останні десятиліття І ст. (80-90 роки). Цитування єврейського Писання та схильність до роз’яснення відносин між неєврейською Церквою та народом Ізраїля є одним із тих факторів, які знову та знову приводять до висновку, що автором Послання до ефесян був якийсь єврейський християнин, член однієї з Павлових Церков. Цей твір, судячи з усього, призначався для кількох спільнот воднораз. Цей рукописний документ не дає можливости переконатися, що Послання до ефесян і справді було призначене для Ефеса, але традиційне пов’язування його з Ефесом може вказувати на важливість ефеської Церкви серед тих Церков, які отримали це послання. Тісна асоціяція Послання до колосян із Посланням до ефесян спонукала також зробити припущення, що друге, можливо, призначалося для міст Колоси, Лаодикія (пор. Кол. 4:16) та інших спільнот по сусідству, розташованих у долині ріки Лікос та інших місцевостях Малої Азії.

Під час розгляду нових проблем, які виникли для громади після смерти апостола Павла ми дійшли висновку, що в основі Послання до ефесян лежала загальна ситуація в Церкві. І хоча зовсім не легко при цьому помітити в Церкві ті конкретні реалії, які інспірували постійне оспівування – та благання про неї – єдності, що пронизують увесь текст, але дослідники Біблії найчастіше зверталися саме до Еф. 2:11-22, сподіваючись, що цей уривок проллє світло на контекст, який стосується вказаної релігійної громади. Іноді аналітики тлумачили цей уривок як учення, спрямоване на християн-неєвреїв, які перебували під загрозою відриву від власних юдейських джерел. Там немає посилання на конкретний конфлікт, але постійно в цьому уривку автор нагадує віруючим неєврейського походження про відчуженість, якої вони зазнавали в минулому від народу Ізраїля та про теперішнє сприйняття їх, наче рівноправних співгромадян (2:12,19). Кажучи про Христа, автор Послання до ефесян констатує: «Він бо – наш мир, що вчинив із двох одне й зруйнував серединну перегороду, ворожнечу, Своїм тілом…» (2:14). Цей текст різко виділяється на тлі загального сюжету тим, як у ньому описано вирішення різноманітних для пастиря ситуацій, починаючи з міжособистісного конфлікту і закінчуючи міжрасовою напруженістю в екуменічній дискусії.

Показ довершеної єдности євреїв та неєвреїв є воістину чудовою характерною особливістю Послання до ефесян. Неєвреї тут представлені як співспадкоємці, «члени того самого Тіла», і «співучасники Його обітниці в Христі Ісусі через Євангелію»; таку цілковиту єдність описано тут як «таємницю Христову» (3:3-6). І лише мовою примирення їм тут нагадують, як Бог милосердним діянням Своїм у Христі дозволив їм стати частиною обраного Ним народу (2:13-18). У тіні Освенціма дуже часто слід нагадувати про єврейську спадщину раннього християнства та про загрозу, яка виникає коли християни навернені з поганства забувають свої витоки.

Тож за Еф. 2:11-22 може стояти напруженість у відносинах між неєврейською більшістю та єврейською меншістю в Церкві. Можливо, метою автора є заклик до поваги юдео-християн і юдейських витоків християнства. Якщо припустити, що Послання до ефесян з’являється десь у 80-90 роки після Р. X., то тодішня ситуація в Церкві доволі сильно відрізняється від періоду, коли Павло провадив своє пастирське служіння. Прийняття до лона Церкви неєвреїв більше не є темою для суперечки. Натомість, неєврейську більшість уже навчено не забувати про свою окремішність від народу Ізраїля та про остаточне її включення до переліку співспадкоємців обітниць Божих, даних Ізраїлеві. А між іншим, питання про те, як євреї та неєвреї мають жити разом, як і раніше, можливо, вимагає до себе уваги. Питання змішаної релігійної єврейсько-неєврейської громади постають також і в інших новозавітних творах, які, ймовірно, походять із того ж самого періоду. Доведено, що розповідь про становлення Церкви в книзі Дій апостолів відповідала вимогам змішаної єврейсько-неєврейської релігійної громади. Наприклад, саме в цьому світлі й було витлумачено постійне акцентування на спільних трапезах (пор. Дії 10:1-11,18; 15:20,29; 16:14-15,25-34; 18:7-11; 27:33-38). Місіонерську ініціятиву Павла, в якій так чітко матеріалізуються загальні приписи – спершу щодо євреїв, а потім щодо неєвреїв (Дії 13:46; 18:6; 28:28), – цілком вірогідно, показано тут, аби передати важливість тієї ролі, яку відіграє народ Ізраїля в Божому плані спасення. Так само і в 1 Петра містяться переказані згадки про колишню відокремленість неєвреїв від богообраного народу (1Пет. 1:14,18; 2:10; 4:2-4).

І хоча все-таки неможливо дійти точного висновку щодо історичного контексту Послання до ефесян, та порівняння з іншими новозавітними творами, що, як видається, датовані тим складним періодом, який настав після сходження зі сцени найперших апостольських структур церковного управління, є корисним для розуміння загальної позиції даного послання. Це був період із великою потенційною можливістю внутрішньо- та міжгрупових конфліктів. Зростаючий розкол між юдаїзмом та ранньою Церквою, а також супровідний щодо нього розвиток раннього християнства як окремого організму вимагали богословського роз’яснення. Смерть найперших апостолів Церкви та очевидців її постання, збільшення християнської спільноти й плин часу призвели до чогось на кшталт кризи управління, яка вимагала прозорости стосовно християнської традиції, керівників Церкви та органів керування нею. Стали з’являтися різноманітні варіяції християнського вселенського послання. Деякі аналітики інтерпретували схожість ідей, виявлених у посланнях до колосян та до ефесян, і термінологію пізніших гностичних систем або як свідчення впливу гностицизму, або як першу спробу членів Церкви дистанціюватися від гностичних учень. Перед лицем різноманітних випробувань Послання до ефесян якраз постає для того, щоб закликати до згуртованости на всіх рівнях життя християнської спільноти (див., напр., 2:11-22; 4:3-6,15-16; 5:21-33). Єдність посідає центральне місце повчаннях, які стосуються сімейного життя та пастирських справ, а також відіграє ключову роль у богословських концепціях, що описують природу світобудови. Послання до ефесян описує всесвітнє значення Христа (1:20-23), а Церква, вочевидь, має вселенську місію (3:9-10). Управління Христове поширюється на все, і Тіло його наповнює Собою все; «І все впокорив Він [Бог] під ноги Йому, і Його [Ісуса] дав найвище за все за Голову Церкви, а вона Його тіло, повня Того, що все всім наповняє!» (1:22-23).

Попередній запис

Використання традиції та канонічної інтертекстуальности

У минулому протестантські критики розцінювали базування Послання до ефесян на традиції як ознаку зародження «раннього Католицизму», що був сповнений рішучости ... Читати далі

Наступний запис

Історія сприйняття Послання

Багато «універсалістських» ідей, викладених у Посланні до ефесян, здійснили великий вплив на розвиток християнської думки. Спроба описати, як Христос упорядковує ... Читати далі