3:19-25 – Роль Божого Закону
Після всього, що Павло сказав про Мойсеїв Закон, одержувачі послання повинні були б запитати самі себе про його (послання) можливе призначення. Павло намагається тут відповісти на це запитання. Закон Божий виникає в минулому «з причини переступів» людей (в. 19) та через їхню нужду в прихильникові «сильної руки» (у «вихователі») (в. 24). Він установлює манеру вимірювання часу до та після приходу віри, або ж, правильніше сказати, Христа. Час після появи Христа є якісно винятковим та позначає кінець попередньої епохи – епохи Закону. Павло наполягає на нижчості Закону порівняно з Христом та вірою в Нього, демонструючи його негативні сторони. Цей закон, як видається, «не може оживляти» чи «давати оправдання», а є лише причиною людської гріховності; його було дано не безпосередньо Богом, який дав Авраамові Свою обітницю, а оприлюднено ангелами та через посередника (Мойсея). І хоча в єврейському Писанні в оповідях про явлення Тори не згадано про наявність ангелів на горі Сінай, проте здається, що в юдаїзмі це передання існувало й сприймалося вельми позитивно. Однак Павло цього передання не схвалює з тієї ж причини; Гал. 3:20 підсилює думку про те, що Закон недостатньо добрий саме тому, що прийшов до людей через посередників.
Вірш 21 має ключове значення для розуміння того, що таке ставлення Павла до Закону невипадкове. Павло ще раз засвідчує той факт, що Закон не є «життєдайним». Раніше ми вже казали, що він робить такий висновок, виходячи зі свого власного життєвого досвіду. Він не виступав би проти Закону, якби той насправді «міг би оживляти». Після того як усе вже сказано та зроблено, єдине, що залишається, це виявити джерело «виправдання». На думку Павла, «виправдання» йде від Христа, Джерела Життя. Христос повинен був прийти тому, що Закон не дав людям найважливішого. Навпаки, той Закон виключає зі сфери свого впливу «поган»; він підпорядковує собі або поневолює тих, хто перебуває «під Законом» (3:23), та вчиняє, як строгий «вихователь», коли треба покарати того, хто порушує його накази. У давнину вихователем називали не вчителя, а раба, який супроводжував учня до школи й додому. Його робота полягала в охороні учня в дорозі, а також у тому, щоб стежити за доброю поведінкою учня. Здається, що слово «вихователь» для Павла означало суворість, покарання й жорстку дисципліну. Він називає той час часом поневолення, ув’язнення (3:23) та підкорення гріхові (3:22). Закон був доречним, поки не прийшло «потомство», якому дано обітницю Божу (3:19), та поки цю обітницю не було передано тим, хто вірив в Ісуса Христа (3:22) – будь то єврей чи неєврей, – аж до того часу, коли віра «мала об’явитись» (3:23), а вірні змогли нею «виправдатися» (3:24). «А як віра прийшла», то вже не було потреби ні у в’язницях, ні у «вихователях», ні в сортуванні людей на достойних і не достойних милости Божої (3:25).
3:26-4:11 – Від рабства до життя вільних дітей Божих, звільнення від усякої дискримінації
Розвиток дії в цьому фрагменті визначає конкретну умову для того, щоб стати «сином» або «донькою» Божими. Така умова стає реальністю через прийняття Христа (3:26), через хрещення (3:27) та через особисте звільнення від пут Мойсеєвого Закону завдяки Синові Божому (4:5).
Суть аргументації глав 3 і 4 виражена в 3:26-28. Тут Павло чітко повідомляє про звільнення [від вимог юдейського Закону], адресоване галатам та іншим «неюдейським» народам. Також ми знаходимо тут лише єдину згадку про хрещення. І якщо Павло згадує про нього, то це тому, що він хоче нагадати галатам про сутність «нового створіння», яким вони тепер є. Текст вв. 26-29 містить алюзії на нову реальність для тих, хто «у Христа зодягнулися», тобто для тих, хто своїм життям, працею і діяннями наслідує Христа. Прийнято вважати, що 3:26-28 є частиною допавлівської формули хрещення. І Павло згадує про це для того, аби підкреслити новизну суспільства без дискримінації. За мірками віри ніхто не є ні кращим, ні гіршим за інших. Така формула видається радикальною, якщо її тлумачити в контексті греко-римського суспільства, яке було надзвичайно розшарованим та меритократичним, а також єврейського, яке вважало себе вищим за інші народи на підставі того, що в нього є Тора. Що дійсно є радикальним у цьому твердженні, то це те, що воно стосується не тільки етнічних та релігійних основ, але й соціяльних та культурних. У суспільстві, яке цілком присвятило себе патріархальному укладу життя та рабському поневоленню, почути, що більше немає ні раба, ні вільного або що між чоловіком та жінкою існує рівноправ’я, це те саме, що вітати утопічне суспільство, мрію та мету всіх маргінальних прошарків і тих, із ким повелися несправедливо. Тож цілком виправдано, що жінки брали активну участь у русі послідовників Ісуса та в діяльності перших християнських громад. Що б могли галатські жінки подумати про повернення до обрізання як до передумови для спасення? Імовірно, вони відчули б, що самі стали першими жертвами дискримінації в тому, що стосується Закону та обрізання. Павло мусить підкреслити факт, зазначений у 3:29 – після фрагмента, який стосується хрещення, – що якщо галати душею належать Христові, то вони також «Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці».
Називатися «дитям Божим» означає бути визнаним за гідну людину. Імператори самі себе називали «синами Божими» і таким чином приписували собі Божі прерогативи. Євреї через угоду, укладену Богом із цим народом, також уважали себе «дітьми Бога». Тут Павло дуже чітко пояснює, що «усиновлення» Богом відбувається через віру в Ісуса Христа. Особливу христологічну подію, яка уможливлює «усиновлення», розгорнуто розглянуто в 4:4-5, де йдеться про граничне поєднання Бога в одне ціле зі Своїм Сином, Який переймає на Себе всю історію людства у всіх її людських аспектах, оскільки Він був народжений земною жінкою та «під Законом». Звільнення відбувається знизу і передбачає скасування рабства перед Законом, таким чином роблячи поневолених раніше «дітей Божих» вільними «синами й доньками Божими».
Отже, звільнені від Закону тепер мають свій власний голос. Якщо раніше Закон повністю володів ними та нав’язував їм свої правила, то тепер вони стали особистостями, дійовими особами зі своїми власними голосами, що взивають: «Авва! Отче!». Бог послав в їхні серця «Духа Сина Свого» та зробив їх спадкоємцями Своєї благодаті (4:6).
Можливо, галати просто не знали, що саме означало підпорядковуватися юдейському Законові. У 4:8,9 Павло нагадує їм про їхнє колишнє життя, коли вони ще не знали Христа. Тоді вони жили, підпорядковуючись «слабим та вбогим стихіям» (4:9), яких вони, можливо, вважали вселенськими силами, що присвятили їм свої життя. Павло класифікує їх як слабких та малозначущих. Стежити за календарем за дотриманням певних днів, місяців і років було б тим самим, що повернутись назад, дозволити ідолам поневолити себе, втратити статус гідної людини – вільного «дитяти Божого». Побоювання, що його висловлює Павло в 4:11, дає галатам можливість побачити, що вони опинилися на межі відмови від Євангелія, яке несе їм свободу, або що їх уже навіть багато в чому переконали їхні недоброзичливці. Однак у 5:10 Павло висловлюється вже оптимістичніше.
