3:1-4:31 – Probatio, або аргументація
Глави 3 та 4 надають потрібні аргументи, які використовує Павло, щоб довести свою тезу, викладену в 2:15-21. Він використовує три види аргументів: свій власний досвід (3:1-5), Писання (3:6-14; 4:21-31) та приклади з повсякденного життя (3:15; 4:1-2). У 4:12-20 він згадує про свої гарні стосунки з галатами. Планом апостола є переконати галатів своїми аргументами, що вони вже оправдані вірою, благословенні Богом, зроблені спадкоємцями роду вільних людей – і все це незалежно від юдейського Закону. Тому логічно припустити, що знову підкоритися тому Законові буде означати те саме, що зробити крок назад на стежці історії, яка веде до звільнення в Христі.
3:1-5 – Чи можна повертатися назад, спробувавши нового життя?
Аргумент щодо змін у житті має основоположне значення; він вартує більше за будь-які логічні розмірковування. Павло й галати дуже добре знають, що сталося в релігійних громадах після того, як там почули Євангеліє про Ісуса, розіп’ятого Месію. Вони прийняли Святого Духа і «багато терпіли» при цьому (він не пояснює природу тих випробувань), і дехто з них навіть «чуда чинить» між ними. Але вони повинні пам’ятати, що сповнення Закону ніколи не ставилося як умова для отримання ними Святого Духа і що вони при цьому жили повноцінним та осмисленим життям. Конкуренти Павла повинні були бути чудовими та досвідченими проповідниками, щоб зуміти «зачарувати» тих, хто був нібито твердим у своїй вірі.
У двох випадках Павло називає галатів нерозумними та запрошує їх шляхом риторичних запитань поміркувати про їхнє минуле й теперішнє життя. Він хоче змусити їх побачити абсурдність вислуховування тих, хто проповідує їм сповнення юдейського Закону та обрізання. Якщо вони так добре вчиняли, «Духом почавши» (3:3), і якщо вони й досі продовжують відчувати Святого Духа у своєму житті (3:5), то вони дійсно нерозумні, якщо повірять якійсь іншій проповіді, яка закінчиться підпорядкуванням їх тому Законові (3:3). Однією іронічною заявою Павло протиставляє дух і тіло. Плоть може бути прямою алюзією на обрізання або ж її можна розглядати як щось, що зображує дещо гіршу модель існування, або вона може являти собою те, що протистоїть духові (пор. Рим. 8:6). Імовірно, кожен має можливість почати плоттю, а закінчити духом (якщо в ньому відбувається цілковита зміна життя), але ніколи навпаки.
3:6-14 – Авраамів досвід віри
Щоб легалізувати свою позицію, Павло звертається по допомогу до Писання. Можливо, текст про Авраама, так само як і текст про Аґар і Сару (4:22-31), допоміг йому сформулювати деякі аргументи для своїх опонентів. Будучи зобов’язаним послатися на ці пасажі у своїй відповіді, Павло сміливо перетлумачив їх по-новому. В юдейському Писанні неможливо знайти тексти, в яких протиставляються віра й Закон, натомість вони повсюди постають у тісному взаємозв’язку одне з одним (див. Сир. 44:19-21; 1Мак. 2:50-52). Павло, як той, хто вивчав Закон, напевне мусив знати про обітниці, дані ізраїльтянам, які корилися даному Законові, а саме про обітниці життя й благословення, а також про те, що непокора несла за собою смерть і прокляття (Втор. 30:15-20). Як можна було так радикально змінити інтерпретацію, щоб дійти аж до того, щоб протиставити віру й Закон Божий? Можливо, конкретний життєвий досвід спонукав його звернути увагу на негативний бік Закону, коли той, замість бути записаним у людських серцях, закам’янів у своїх традиціях та постановах. Римське право засуджує невинного чоловіка до страти на хресті; єврейський Закон проклинає того чоловіка, як і кожного, повішеного на дереві, хоча це ні хто інший, як Ісус, Який віддає Своє життя за інших. Павло і сам у своїй ревності щодо Закону заарештовував невинних людей і схвалював каменування Степана. Отже, здавалось би, справедливість Божа не може бути продовженням Закону Божого (3:21).
Павло знову видобуває на світ Божий історію про Авраама, щоб засвідчити той факт, що саме віра (а не Закон) була тим, що удостоїло його чести опинитися просто перед лицем Бога (3:6). Це дає йому підстави урочисто заявляти, що істинними нащадками Авраама є ті, хто, як і він, діють вірою своєю, а не просто ті, хто пов’язаний із ним спільними національними узами. Такий аргумент дає можливість залучити до істинної віри ті народи, які раніше були знехтувані Мойсеєвим Законом Божим. Вони отримують благословення Боже, оскільки їх приймає у Свої обійми сам Бог за таке саме ставлення до віри в Нього, яке мав і Авраам. Жодна людина не повинна почуватися кращою або гіршою за інших.
Вірші 10-12 прагнуть переконати читача в серйозності проблем, пов’язаних із Законом. Павло порівнює покору Законові зі сліпою вулицею. Сам Закон Божий стверджує, що той, хто повністю його дотримується, спасеться та відродиться (3:12), а хто не дотримується, заробить прокляття (3:10). Застереження Павла припускає не тільки чиюсь неспроможність повністю дотримуватися юдейського Закону, але й відчуття стану рабства, страху й бездушності, що їх переживають ті люди, які намагаються повністю виконувати вимоги цього закону. Він не хоче, аби хтось думав, що він позбавляє чинности саме Писання. Із цієї причини він наводить цитату з Авакума (Гал. 3:11). Коли здавалося, що вже все було втрачено, що скоро маленький юдейський народ захопить потужна Вавилонська імперія, Авакум урочисто та з надією заявив: «праведний житиме вірою». Стежкою віри є така стежка, яка підтримує життя та робить його стабільним.
Галатів 3:13 уводить сюди Месію (Христа) як Визволителя від такого рабства. Відкупительна діяльність Ісуса Христа має алюзії з викупом у ті часи рабів для того, щоб їх звільнити. Різниця між тим викупом та визволенням людства Ісусом Христом полягає в тому, що в цьому випадку плата за свободу людського роду приходить не ззовні у вигляді грошей, а через передання Ісусом Свого власного життя в треті руки та віддання Себе самого на засудження (3:13). З погляду Павла, цей факт є публічною демонстрацією марности Мойсеєвого Закону. Проклинаючи всякого, «хто висить на дереві», Закон прокляв і Сина Божого, і, на думку Павла, це, безумовно, стало ганебним фактом.
Галатів 3:14 ясно показує, що в Ісусі Христі сповнено обітницю Божу Авраамові, тобто благословенними стануть усі народи світу. Подібним чином у цьому тексті дано відповідь на запитання, поставлене у в. 5: галати отримали обіцяний Дух Святий не через Закон, а через віру.
3:15-18 – Закон Божий не скасовує обітниці Божої
У цьому фрагменті йдеться про те, що всі народи світу є спадкоємцями Божої обітниці, даної Аврааму. Павло пояснює це трьома причинами: 1) обітниці Божі об’явилися раніше за Закон Божий (вв. 15,17.); 2) потомок, алюзії з яким має обітниця, про яку йдеться в Буття 15, являє собою не незліченних нащадків, пов’язаних із Авраамом плоттю, а одного лише Христа (в. 16); і 3) така «спадщина» витікає з прямої обітниці Божої, даної Авраамові, а не з якогось декрету чи визначального фактору юдейського Закону Божого (в. 18). Ключове слово «обітниця» в розд. 3 ужито дев’ять разів. Обітниця Божа є не тільки вищою за Закон, але й визначає застосування даного закону.
Для того щоб створити підмурівок для першого пункту, Павло використовує порівняння з юридичною системою. Як чітко виражена остання воля чи заповіт не можуть бути скасовані або змінені, так само і обітниця Божа Авраамові не може бути скасована Законом, який з’явився вже після обітниці. Остання воля та обітниця певною мірою вважаються синонімами. Згадка про чотириста тридцять років, згідно з Септуагінтою, є прямою алюзією на Вих. 12:40; це кількість років, упродовж яких ізраїльтяни (євреї) залишалися в Єгипті та Ханаані. Відповідно до грецьких та римських законів, заповідач міг змінити свою останню волю в будь-який час. Із цієї причини, якщо Павло вибрав саме цей приклад, то можливо, він мав на увазі те, що тільки Бог має владу міняти Свою волю та Свій завіт.
Щоб надати міцности другому аргументові, Павло тлумачить збірний іменник «насіння» в однині. Можливо, така екзегеза здасться нам дивною, але така практика зовсім не є якимось винятком у рабинській екзегезі, де один маленький факт іноді править основою для всієї аргументації. З іншого ж боку, віра в те, що Христос був насінням Авраамовим, була частиною допавлівської традиції. І нарешті, Павло хоче відмовитись від традиційної юдейської інтерпретації (нащадки на підставі свого походження) та як «насіння» передусім затвердити Христа: тобто, за його словами, всі, хто вірить у Христа, і є істинними нащадками Авраама (завдяки обітниці Божій). Бог, а не Закон, є суб’єктом цієї обітниці, і оскільки Бог є тут дійовою особою, обітниця Божа здійснюється за велінням Божої милости (третя причина). Ця обітниця Божа і є спадщиною Божою або ж благословенням для всіх народів.
