Кожен хвалися пізнанням Господа

Закінчення, початок

Ці три речі, які ми розглянули, є присутніми в житті вірних. Мало того, вони є цілком нормальними, якщо при цьому кожен окремо або уся церква не хваляться цими дарами, силою, владою, багатством або ще якимись здібностями, становищем, особливостями, а дякують і прославляють за це Того, Хто цим наділяє і дарує по Своїй милості, щедрості, благодаті і невимовній турботі. Адже для того, щоб чимось служити, людина це повинна мати. Але треба пам’ятати, що маючи щось, важливо цим не спокушатися. Важливо не обманутися, змінюючи стосунки з Богом на щось інше, або не впасти в зваблювання з приводу особистого стану і самооцінки, як казав апостол Павло: «Коли бо хто думає, що він щось, бувши ніщо, сам себе той обманює» (Гал. 6:3).

Тому особисте знання Бога і Його милості, судів і праведності – ось що дає нам привід для прославляння Його імені. І про це говорить останній вірш уривка, що вивчається нами, де дуже яскраво сказано: «Бо хто буде хвалитись, хай хвалиться тільки оцим: що він розуміє та знає Мене, що Я то Господь, Який на землі чинить милість, правосуддя та правду, бо в цьому Моє уподобання, – каже Господь!» (Єр. 9:23).

Говорячи іншими словами, чого б ми не мали або чого б не мали, навіть якщо це наші таланти, здібності, благородні риси характеру, винахідливість або матеріальні блага – в усьому цьому ми повинні вчитися славити Того, Хто створив нас такими і дарував ці добрі і різні риси і дари. Адже для того ми і маємо їх, щоб служити усім цим у Христі Ісусі, а не хвалитися перед іншими людьми. Таким чином, докорінна різниця між віруючою людиною і людиною світу цього полягає не лише в тому, що невіруючий не знає Біблії, а вірний її знає і розуміє, але ще і в тому, що один хвалиться чим попало, (особливо собою), а другий не робить цього. І навпаки, істинний вірний, якщо і говорить про свої успіхи, дарування, одкровення, плоди або навіть свою сім’ю або роботу, завжди від щирого серця за це прославляє Бога, розуміючи, що усе – від Нього.

Коли людина говорить про свої здібності (у тому числі і духовні), не завжди це пов’язано з хвастощами. Вона може в богоугодному стані духу просто поділитися з іншими свідоцтвом про своє покликання або здібності, якщо це доречно. Проблема хвастощів, швидше за все, прихована в іншому. Вона полягає в тому, що людина, яка хвалиться собою, не знає Бога і перебуває в глибокій пітьмі.

Знання Бога і Його милості – ось що важливе і угодне Богові, бо, не знаючи Бога, людина перебуває в духовному невіданні і смерті, навіть якщо щось має.

Тому Давид каже усім, хто знає і любить Бога: «А всі, хто надію на Тебе складають, хай тішаться, будуть вічно співати вони, і Ти їх охорониш, і будуть радіти Тобою, хто любить ім’я Твоє!» (Пс. 5:12).

Саме щиро прославляючи свого Творця за те чи інше благословення, будь то у фінансових, сімейних і тим більше духовних питаннях нашого життя, людина віри по справедливості приписує усю славу Господові, а не собі. Це і означає щиро хвалитися Богом, причому хвалитися в простій, скромній, а не показній, помпезній, надутій формі, коли це здійснюється природно, за духом і в страху Божому. Буває, що людина нібито хвалить Бога, але тільки з наміром і бажанням показати свою так звану духовність, яку духовністю навіть важко назвати, або, коли людина говорить начебто про Бога, але пристрасно намагається привернути інтерес до себе. Нехай помилує Господь усіх Своїх учнів від такого стану. Тому, якщо ти маєш від Бога мудрість – служи нею Богові; маєш силу – служи силою; маєш багатство – прославляй і служи Тому, Хто усім цим наділяє і обдаровує.

Господь прославить тих, хто прославляє Його

Пам’ятаю, як ми легко до свого увірування хвалилися машинами, золотими прикрасами, авторитетними людьми, кумирами, співаками, політиками, модним одягом, і особливо самими собою. Потім я пам’ятаю, як хвалилися самими собою вже будучи в церкві – знанням Біблії, даруваннями, умінням довго молитися, брати тривалі пости, красиво співати або проповідувати. Ми просто вдавали із себе духовних людей, але приховували за цим вдаванням заздрість, гординю, пристрасть, зарозумілість, непокірність, образи, самошкодування і навіть помсту. Це – дитячий стан, коли ми схильні до сварок, суперництва, змагань, безчинства і нахабства у своїй поведінці. І таке відбувається саме тоді, коли за тілом ми чогось домагаємося, догоджаючи собі і прославляючи себе. Так, це дійсно так, ми любимо іноді блиснути своєю лускою, нам хочеться якось виділитися на тлі інших людей. Ми навіть часто порівнюємо або зіставляємо себе з іншими, і якщо хтось кращий за нас, починаємо заздрити або засмучуватися, а якщо хтось гірший, починаємо гордитися і звеличуватися. Така гріховна зіпсована природа пропащої людини. Але нині, розглядаючи Писання, ми усі можемо зробити висновок, що це невірна стежка до істинної похвали, якої гідний лише Бог. І хоча наше серце не завжди уміє саме так проявляти славослів’я Богові, хочеться побажати усім нам, щоб таке було можливим у нашому житті, просячи Бога словами Псалма: «Не нам, Господи, не нам, але Йменню Своєму дай славу за милість Твою, за правду Твою!» (Пс. 113:9).

Адже не даремно в Біблії багато разів повторюються такі слова: «Хваліться святим Його Йменням, хай тішиться серце шукаючих Господа!» (1Хр. 16:10).

Ось ще один приголомшливий приклад такого славослів’я: «Хваліте Господнє ім’я, хваліте, Господні раби, що стоїте в домі Господньому, на подвір’ях дому нашого Бога! Хваліть Господа, бо добрий Господь, співайте іменню Його, бо приємне воно» (Пс. 134:1-3).

Усе це показує, як важливе це питання і як дивовижне таке становище людини, в якої серце відгукується на таке просте і в той же час важливе веління апостола Павла: «Хто хвалиться, нехай хвалиться Господом!».

Людина, яка перебуває в такому положенні, ніколи не виявиться осоромленою. Бог відповість на цю щирість і віддасть тому, хто за таким правилом живе і жадає славити і хвалити Бога за Його турботу, милість, спасіння, благодать, щедрість і численні благословення, що стосуються усіх сфер життя, навіть якщо розмова йде про страждання, випробування і труднощі. Адже саме про таких людей Бог говорив ще в Старому Заповіті такі чудові слова: «Я шаную тих, хто шанує Мене, а ті, хто зневажає Мене, будуть зневажені!» (1Сам. 2:30б).

І в цьому питанні як Старий, так і Новий Заповіт говорить і підтверджує ту саму думку, яку апостол Павло виразив майже такими ж словами в Другому посланні до коринтян, кажучи: «А хто хвалиться, нехай хвалиться в Господі! Бо достойний не той, хто сам себе хвалить, але кого хвалить Господь!» (2Кор. 10:17-18).

Церква Коринта, видно, дуже шкутильгала в цих питаннях, тому Павло багато писав про це саме в цих двох посланнях.

Це чудове одкровення полягає в тому, що коли ми славимо і хвалимо Бога словом або справою, Бог відповідає і віддає нам, як Той, Який бачить серця, угодну Йому щирість, прагнення і чистоту намірів людини, бажаючої Йому служити і Його хвалити.

Адже як у Новому Заповіті, так і в Старому, завжди діяв той же принцип, що полягає в простій формулі: якщо людина хвалиться Богом, і це є в її серці і житті, Бог відповість їй тим же, як би схвалюючи те, що вона робить, і ставлячи, таким чином, Свій відбиток на тій або іншій людині, на власний розсуд, навіть серед скорботи, труднощів і випробувань. Така людина ніколи не залишиться посоромленою.

При цьому ми повинні знати, що істинне і повне прославляння і нагорода чекає дітей Божих на небесах, а не на землі. Це буде завершуючим планом спасіння, який називається прославлянням. Адже на землі події можуть складатися по-різному і, на перший погляд, виглядати плачевно, навіть іноді бентежити тих, хто щиро бажає хвалити свого Господа. Але, не втрачаючи при цьому віри, мета повинна залишатися незмінною у своєму напрямі – вести кожне чадо Боже до прославляння Всемогутнього і Люблячого Бога, як би не складалися події і обставини.

Тобто точно так, як і це було з нашим Учителем і Пастирем Ісусом Христом, Який шукав Божої, а не Своєї слави, і Який, по-перше, є для нас ідеальним прикладом, а по-друге, у цьому питанні про похвалу розкриває одну з найсерйозніших граней Свого вчення: «Відповів їм Ісус і сказав: Наука Моя не Моя, а Того, Хто послав Мене. Коли хоче хто волю чинити Його, той довідається про науку, чи від Бога вона, чи від Себе Самого кажу Я. Хто говорить від себе самого, той власної слави шукає, а Хто слави шукає Того, Хто послав Його, Той правдивий, і в Ньому неправди нема» (Ів. 7:16-18).

Ці слова говорять нам і відкривають, що в житті Ісуса Христа центром усіх Його помислів і прагнень був Отець. І відмінні риси істинності Його вчення і служіння полягали не лише в точних богословських висловлюваннях, хоча це дуже важлива деталь для того, щоб встановити критерії істини, і тим більше не в певних зведеннях правил і різних релігійних приписів, як буває в людей, які хочуть виглядати духовно, а в розташуванні серця, яке шукало слави «Того, Хто послав Його». Це була духовна і дуже важлива складова служіння Духові, Який рясно діяв через служіння Ісуса. Тому, поступаючи таким самим чином, ми не спіткнемося і не залишимося в соромі, розуміючи, що: «Хто говорить від себе самого, той власної слави шукає, а Хто слави шукає Того, Хто послав Його, Той правдивий, і в Ньому неправди нема» (Ів. 7:18).

От як цей вірш перекладений одним із сучасних перекладів Нового Заповіту: «Якби Я говорив Сам від Себе, то намагався б досягнути власної слави. Але оскільки Я намагаюся принести славу Тому, Хто послав Мене, то Я не брешу і заслуговую довіри» (Івана 7:18 – сучасний переклад ЕРУ).

Ось чому дуже важливе вчення про хрест, з якого Павло почав своє Перше послання до коринтян. Хрест, якщо говорити звичною мовою, є сьогодні для Церкви Христовим операційним столом, хірургом якого є Сам Бог, безпомилково здійснюючи будь-яку операцію, якою б складною вона не здавалася. Саме вчення про хрест несе подвійне благословення, де вірний отримає і розуміння, і досвід.

По-перше, кажучи про хрест Христовий, вірний по-справжньому почне хвалитися Господом, глибоко усвідомлюючи своє безсилля і Божу милість до себе. Усе це стосується розуміння. Адже за цією колосальною справою спасіння по благодаті, яку під силу було здійснити тільки Ісусові, гідний буде слави і хвали саме Він. Розуміючи такий стан речей, людина просто просочиться цією істиною наскрізь, так що хвалитися Богом і хвалити Бога стане для неї не лише важливою, але і дуже приємною, природною, бажаною справою.

А по-друге, застосовуючи хрест у своєму житті, вірний почне звільнятися від марнославства, хвастощів, впливу тіла, удаваності, показухи і самовдоволення, йдучи Христовим шляхом, бо хрест – це також знаряддя страти, дуже корисне і звільняюче від влади гріха. А це вже духовний досвід. І про це казав апостол Павло: «А щодо мене, то нехай нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, що ним розп’ятий світ для мене, а я для світу» (Гал. 6:14).

Тому нехай благословить нас Господь, поправить, напоумить і простить за те безумство нашого «я», яке іноді ще претендує на те, що належить Богові, і на те, що вже не належить новому творінню в Христі Ісусі. Адже саме подвиг Спасителя повинен стояти в центрі нашого життя і завжди бути в центрі нашої уваги як подвиг нашого Первосвященика, Отця, Спасителя, Бога любові і Милосердного Царя. І хоча ми на нашому життєвому шляху стикатимемося з проявом тіла, у цій сутичці завжди допоможе вчення про хрест, де хвалитися ми зможемо Богом, як Тим, Який цього дійсно гідний. І це буде справжнім життям за Духом, а не за тілом.

Нехай допоможе Він нам прославляти Його в міру наших знань, як написано: «А від престолу вийшов голос, що кликав: Хваліть Бога нашого, усі раби Його, і всі, хто боїться Його, і малі, і великі!» (Об. 19:5). Амінь!

14.07.2005.

Попередній запис

Помилкове вихваляння дарами або славослів’я Господа (закінчення)

Продовження, початок І третя річ, про яку казав, або краще сказати, пророкував пророк Єремія, полягає в наступних словах: «Багатий багатством своїм ... Читати далі