Хіба це не Той, що Його шукають убити?
Ісусові дали нове ім’я – ім’я, яке було реакцією ворогів на Його вчення. Казали про Нього: «Той-що-Його-бажають-убити». Ісус носив у Собі смертний вирок.
Не думаймо, однак, що то була випадковість, такий собі інцидент на роботі, і що могло бути інакше. Ісус знав, що на Нього чекає, що Його відкинуть, що страждатиме та що помре на хресті.
Знав про це й приймав не як фатальну, неминучу долю, яка випала людині, а як наслідок Свого вибору.
Бо це був Його вибір: прийти на світ, навчати, а потім віддати Своє життя за спасіння світу. Ніхто не відбирав у Нього життя – Він сам віддав його. То була Його свобідна воля. Ця свобода – джерело неймовірної цінности й сили цього вчинку. Тут, як у лінзі, збирається вся любов Ісуса до людини. І ці зібрані в лінзі Його смерти промені любови пропалюють пута – чинять нас вільними.
Та чи ми справді вільні? І так, і ні. Уявімо інший образ – птаха в клітці. Я чув, що певні види птахів, – якщо їх виховати в неволі, у клітках, – не реагують, коли відчинити дверцята. Не втікають, а навпаки, зіщулюються від страху в кутку.
Точно те саме може трапитися й з нами. Смерть Ісуса відчинила перед нами двері – подарувала свободу. Ми, однак, замість того, щоб обрати свободу, залишаємося, попри відчинені двері, у в’язниці наших гріхів. Зіщулившись від страху, навіть дивитися не хочемо на дорогу до волі.
