Твердження в Рим. 5:20 стосовно Мойсеєвого Закону (те, що він був оприлюднений, щоби помножився гріх) потребує уточнення. Тепер апостол Павло розповість, в який спосіб Мойсеїв Закон нерозривно пов’язаний із гріхом і служить йому; як інструмент гріха, він також не здатен урятувати своїх підданих зі становища смерти, в яке їх помістив гріх.
1) Композиція
Уривок можна поділити на дві підодиниці, в. 7-12[13] і [13] 14-23, після кожної йде вигук (грецькою epiphonema), що слугує висновком.
Вірші 7-11 розвиваються у двох паралельних підодиницях:7-8б (пізнання гріха та походження пожадливости) і 8в-11 (смерть):
| A1 = в. 7б | A2 = в. 8аб |
| Б1 = в. 8в-10 | Б2 = в. 11 |
після яких йде два наслідки для Закону та його зв’язку із гріхом (в. 12-13).
Вірші 14-23 розвиваються більш-менш так само, як і попередні: (1) подвійний паралельний розвиток дії у в. 14-20, після якого йде (2) низка наслідків у віршах 21-23:
| 14 Бо ми знаємо, що Закон духовний, а я тілесний, проданий під гріх. | 18а Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре: |
| 15 Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю. | 18б бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу;
19 Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. |
| 16 А коли роблю те, чого я не хочу, то згоджуюсь із Законом, що він добрий. | 20а Коли ж я роблю те, чого не хочу, |
| 17 а тому вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. | 20б то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. |
Є остаточна низка паралелей у в. 21-23 (висновок, після якого йде коротке виправдання), логічна та концептуальна за природою. Апостол Павло спонукає бажання або волю до добра чергуватися (за схемою А, А’) із виконанням, яке йде далі (за схемою Б, Б’), починаючи з двох коротких заяв (в. 21), які більш логічно уточнює у в. 22-23:
- А (21) Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро,
- Б (21) що зло лежить у мені;
- А’(22) Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком,
- Б’(23) та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх.
2) Розвиток аргументації
(а) Межі цієї одиниці легко визначити (в. 7-25) завдяки чергуванню «дійових осіб» і теми. Але нам не слід забувати, що Рим. 7:5-6 не лише завершує попередню одиницю (6:1-7:6), а й слугує partitio для наступних одиниць, Рим. 7:7-25 і 8:1-30:
А = в. 5 – тіло, гріх, закон, смерть
Б = в. 6 – Дух
- β новизна Духа
- α стародавність послання
А = 7:7-25 – закон, гріх, смерть, тіло, члени
Б = 8:1-17 – Дух
Ці вірші, в яких контраст між «минуле» (час підпорядкування гріхові) та сьогодні (час дару Духа) робить очевидним те, що Рим. 7:7-25 не може застосовуватися щодо хрещених, хіба визнаємо, що апостол Павло відразу ж забув те, що тільки-но сказав.
(б) Аргумент розвивається в одиниці, що складається з двох підодиниць, кожна має propositio, після якої йдуть пояснення чи докази:
- в. 7-13 – в. 7а є subpropositio, в. 7б-12 (13) – пояснення та висновки;
- в. 13-23 – в. 13бв є subpropositio, в. 14-23 – пояснення.
Усе це завершується коротким патетичним вигуком (epiphonema) у в. 24-25 з усіма характеристиками епілогу.
(в) Проблеми аргументу. Вірші 7-13 описують роль Закону в процесі (духовної) смерті суб’єкта. У в. 7 є очевидна алюзія на Мойсеїв Закон (остання заповідь у декалозі у Вих. 20:17), та чи не є це також алюзією на Божу заповідь Адамові? Дехто відкидає ідею алюзії на епізод в Едемі. Це правда, що «жадоба» (у значенні «жадання») не з’являється в Бут. 2-3, а лише в Пс. 106:14, який також має посилання на сцени з Книги Виходу. Проте, існують інші лексичні контакти між Бут. 2-3 і Рим. 7, і вони аж ніяк не випадкові. Багато слів із Бут. 2-3 з’являються тут, включаючи дієслова «наказувати» в Бут. 2:16; 3:11,17 (пор. іменник «заповідь» у Рим. 7:9-12), і «обманути» в Бут. 3:13 (пор. Рим. 7:11). Та чи факт посилання на Адама надає цьому уривку абсолютну універсальність? Інакше кажучи, чи «я» в Рим. 7 стосується кожної людської істоти? Хай там як, на хвилю зауважмо наголос апостола Павла на гносеологічній ролі (та здатності) Закону (робити нас свідомими зла, якого треба уникнути), і водночас його нездатности дати своїм суб’єктам силу робити те, чого він вимагає: викликаючи всіляку пожадливість, він відхиляється від своєї мети. І на цій стадії аргументу Мойсеїв Закон залишається емблематичним, адже, (1) відновлюючи заборону, покладену на Адама в Книзі Буття 2, він робить усіх своїх суб’єктів (євреїв) схожими на Адама, заскоченого в процесі пожадливості з усіма відомими наслідками, і, (2) якщо Мойсеїв Закон має такі наслідки, жоден інший людський закон не може досягнути більшого (і не може уникнути процесів смерти).
У в. 14-23 апостол Павло головно має намір виразити фундаментальну безсилість або слабкість усіх тих, які знають, що їм варто робити, і бажають робити це, та не можуть. Проте, цей уривок порушує численні питання. За деякими коментаторами (пор. Sanders. Paul, the Law, and the Jewish People:75-81), ці вірші суперечать тому, що відбувалося раніше (в. 7-13); у в. 7-13 Закон був інструментом гріха, бо саме через Закон гріх спонукає до переступу, у той час, як у в. 14-23 більше немає жодного зв’язку між Мойсеєвим Законом і переступом (див. таблицю далі). Це помилкове тлумачення, адже апостол Павло жодного разу не говорить тут про переступ, непослух, падіння чи відкидання: парадоксально, текст переходить прямо від бажання до смерти «я». Чому?
| Рим. 7:7-13 | Рим. 7:14-25 | |
| воля Божа
▼ |
воля Божа
▼ |
«інший закон» = гріх
▼ |
| гріх ► закон ► переступ | закон | переступ |
(1) У цьому уривку Закон – це не те, що провокує переступ, а лише бажання (когнітивна функція); він проливає світло на неодмінно спокусливу й оманливу природу гріха: у ту ж мить, коли гріх використовує Закон, щоби спокусити мене, той же Закон викриває брехливий характер гріха. Закон не обманює і сам по собі не є гріховним. (2) Цей уривок не наголошує на переступі; навпаки, наголошує на ґрунтовному дотриманні суб’єктом (Божої) заповіді: на жаль, лише на рівні бажання. Наголошено на поділі «я». (3) Не говорячи про непослух, апостол Павло так усуває питання відповідальности суб’єкта і випукло описує цілковите безсилля суб’єкта. (4) Остаточне обґрунтування, що пояснює усунення відповідальности «я», є таким, що справжнім суб’єктом злого вчинку є гріх, який живе всередині людини.
Послідовність тверджень незаперечна. Пригадавши, як гріх використовує святий Закон (в. 7-13), апостол Павло описує розрив, який здійснює «я» і яким маніпулює гріх (в. 14-23). На відміну від в. 7-13, в. 14-23 говорять про дію, але справжнім суб’єктом є гріх, який живе всередині «я» і застерігає від того, щоби робити добро, якого воно бажає. Так в. 14-23 не можуть поставити читача лицем до лиця з гіпотезою непоінформованого «я». Надзвичайно важливим для аргументу є те, що «я» знає Божий Закон. Закон, який у найдавніші часи був підставою смерти «я», пізніше не може вилікувати драматичну ситуацію: «я» бажає спостерігати, проте не може.
Апостол Павло розглядає випадок лише тих, які (1) знають Закон (Божу волю) і (2) бажають його дотримуватися (пор. повторення дієслова «хотіти» в 7:15-16,18-21). Апостол уявляє собі найкращий випадок. Він не виключає інших (тих, які знають Божу волю і відкидають її; тих, які не знають її і т. д.), але розглядає тих, які могли би різко відповісти: «ми маємо Закон, і він не лише повідомляє нам Божу волю, а й захищає нас, забезпечує і підтримує наші моральні вчинки» – коротко кажучи, тих, для кого не гріх користується Законом, а Закон сприяє праведності. Так «я» у в. 14-25 був би набожний юдей. Ось чому деякі коментатори цього уривка бачать риторичне просування: апостол Павло починає у в. 7-13 із універсальної ситуації (всі без Христа, євреї та неєвреї) і завершує конкретною ситуацією набожного юдея, який знає Закон і знаходить у ньому насолоду (в. 14-25). Але складність з’являється знову, адже у в. 14-21 апостол Павло у власний спосіб звертається до топосу, який знаходимо в трагедії Евріпіда «Медея», і який до нього використовували багато грецьких та еліністичних письменників. «Та гнів сильніший від усіх бажань моїх, – Він горя людям завдає найгіршого» («Медея» 1077-1080, перекл. Бориса Тена). Ми зауважуємо, як Епіктет, під кін. І ст. по Р. Хр., сформулював матеріял у дуже схожий спосіб до того, як це зробив апостол Павло у своїх посланнях (Epict. 2.17.18-19; 2.26.1-2):
2.17.18 – Я бажаю чогось, і воно не стається: хто більш нещасний за мене? Я не бажаю чогось, і воно стається, і хто більш нещасний за мене? І хоча й не бажала цього, Медея вбиває своїх дітей.
2.26.1-2 – Кожен гріх включає боротьбу, бо той, хто грішить, не бажає грішити, а радше робити те, що є правильним. Очевидно, що така людина не робить те, чого бажає.
Чому апостол Павло звертається до топосу, який використовували язичницькі мислителі? Чи нема біблійних тверджень про внутрішній поділ грішника? Далі ми побачимо, як потрібно відповідати на ці запитання.
