4:9-12
Вірші 9-12 ще більше наполягають на тому факті, що Авраам був зарахований як праведник у ситуації, описаній у Пс. 32, ситуації грішників, які не можуть хвалитися своїми вчинками; бо, будучи все ще необрізаним, а тому поганином, праотець належить до цієї категорії (пор., що сказано вище щодо Рим. 1-2). Це знову доводить, що оправдання приходить через саму віру, без діл Закону. Якщо патріярха прилічили до праведних, коли він усе ще належав до категорії грішників, це означає, що обрізання не є умовою оправдання sine qua non, а є лише пізнішим знаком дарованої праведності, отриманої в стані необрізання (в. 11), настільки, що акт увірування, обіцянка потомства та дар праведности (у Бут. 15) ніяк не зв’язані з обов’язком обрізання. Воно лише скріплює печаттю добровільний дар на тілі, щоби ніколи його не забути.
4:13-18
Показавши так, що праведність, послана Авраамові, є повністю даровою, і що це відбулося не завдяки добрим учинкам Авраама чи тому, що він був обрізаний, тепер апостол Павло може обміркувати зміст обітниці, в яку повірив Авраам. Апостол Павло показує, що акт увірування, Авраамова праведність і обіцянка потомства є по своїй суті пов’язаними, бо те, у що мав повірити Авраам, було його вселенським батьківством!
Зауважте, як апостол Павло нівелював закид, що апелює до Бут. 17: направду, Авраама було проголошено праведним за те, що він повірив у Боже слово, коли все ще був необрізаним. Але після Бут. 17 ситуація кардинально змінилася для всіх його нащадків, починаючи з Ізмаїла й Ісака. Тут апостол просто демонструє, що обіцянка все ще є дійсною сьогодні, не на основі Бут. 17, а через віру необрізаного Авраама: обрізання та Закон ніяк не видозмінили стосунки між обіцянкою, вірою та дарованим виправданням.
Вірші 13-18 підкреслюють історичний вимір акту, який є не просто виразом стосунків між Богом і кожною окремою людиною, бо вірити означає увійти в історію, котра сягає самих початків. Послання до римлян 4 категорично спростовує все сказане про те, як апостол Павло розуміє віру; Бубер помилявся, коли казав, що слово pistis – це витвір апостола Павла, який базується на грецьких передумовах і якому надано форми за допомогою проголошення Ісусової смерти та воскресення, і що воно є протилежним до біблійного слова emuna – віра, котра по суті є історичною, заснованою на величних подіях минулого, індивідуальна віра, вкорінена у віру цілого народу.
Тут ми можемо побачити, чому апостол вибрав випадок Авраама, батька всіх вірних. Якщо є одна річ, яку діти не можуть дати самі собі, а лише отримати – то це їхня ідентичність як синів або доньок. Вони не можуть нічого зробити, щоб одержати її, а просто отримують її, тобто, вірять, що вони є сином або донькою. Але нам слід також додати, що те, що справджується щодо дітей (якими є ми), справджується і щодо Авраама, бо він отримав від Божого слова саму свою ідентичність як батька. Ікономія благодати, в якій віра набуває своєї максимальної широти – це історія обіцянки в процесі виконання, історія безмежної сім’ї, від батька до останнього з нащадків, аж поки є вірні! Вочевидь, найпрекраснішим є те, що акт віри Авраама пробуджує акти віри дітей, оскільки так він також отримує свою ідентичність як батька всіх тих, хто, зорі, «коли тільки потрапиш ти їх полічити» (Бут. 15:5), вірить, як і він. Так наш акт віри підтверджує ідентичність Авраама як батька вірних – коротко кажучи, родючість його (і кожного) акту віри.
4:19-22
Так апостол Павло може проголосити деякі фундаментальні компоненти акту увірування, оскільки він структурує всі стосунки: з Богом, з іншими та зі світом. Акт увірування уможливлює певне ідеальне розуміння того, що складає довіру: з одного боку, маємо похилий вік праотця та безплідність Сари, з іншого, дику обіцянку безмежного потомства. Віддати себе очевидному божевіллю Бога, слову, що все, здається, робить сміховинним: таким був вибір праотця. Пригадуючи це, апостол Павло показує, як слід коритися Божому світу, приймаючи абсолютну залежність від нього, не підпадаючи під зовнішній контроль, а показуючи, що людина обирає життя, адже родючою є лише віра. Водночас така родючість не лише засвідчує акт вірного, а і є знаком правдивого Бога, того, Який дає життя через віру, адже Бог любить життя (пор. Рим. 4:17). Акт увірування виявляє милосердя, довіру та справедливість Бога, Який, як Бог усього людства, закликає всіх до однакової гідности як доньок і синів, і, таким чином – спадкоємців.
4:23-25
Ці вірші нагадують, що в Рим. 4 віра – Авраама й інших вірних після нього – не є вірою в Христа, але є вірою в Бога, Який бажає життя і дає життя: структура акту віри, як узаємин між Богом і людськими істотами, що вимагає, з людського боку, повної довіри до Божого слова, із приходом Христа не змінилася, а радше підтвердилася. Безперервність тут є вирішальною, адже вона йде пліч-о-пліч з єдністю обіцянки та ідентичністю Бога, Який маніфестований як такий, що бажає і дає життя.
Послання до римлян 4 – Тлумачення Послання апостола Якова
Послання апостола Якова 2:14-26 звертається до того ж тексту (Бут. 15:6), щоби показати, що оправдання відбувається на основі діл, а не лише на основі віри:
«Авраам, отець наш, чи він не з діл виправданий був, як поклав був на жертівника свого сина Ісака? [алюзія на Бут. 22]. Чи ти бачиш, що віра помогла його ділам, і вдосконалилась віра із діл? І здійснилося Писання, що каже: Авраам же ввірував Богові, і це йому зараховане в праведність, і був названий він другом Божим. Отож, чи ви бачите, що людина виправдується від діл, а не тільки від віри?». (Як. 2:21-24).
Здається, тези апостолів Павла та Якова є цілком протилежними, але це не так. Обидві тези фактично стверджують, що віра не може не принести плодів: інакше, чому апостол Павло в кожному зі своїх послань закликає вірних наслідувати Господа в сумирності, терпеливості та любові? Якщо оправдання, вільно дане вірним, означає, що все їхнє буття трансформується, воно не може не просяяти і не маніфестувати себе в дії та через неї. Але, говорячи про «діла» в Рим. 4, апостол Павло має на увазі ті, яких вимагає Закон, і він проголошує їхню нездатність, а тому – і нездатність закону – забезпечувати прощення гріхів, дар Святого Духа та прийняття як синів і доньок. Для апостола Якова, з іншого боку, слово «діла» не стосується Закону; натомість, він говорить про дії, якими хрещені люди (ті, яких, згідно з апостолом Павлом, Бог уже милосердно оправдав) маніфестують реальність і дієвість їхньої віри, а отже, їхньої праведности. Коротко кажучи, разом з іншими категоріями це слово передбачає таку ж реальність, яку описав апостол Павло в Гал. 5:6: «віра, що чинна любов’ю». Не може бути й сумніву, що між тезами, котрі розвивають два апостоли, немає протиріччя в тій точці, де конфесійні суперечки, починаючи від Лютера, так часто його знаходили. І все ж, той факт, що апостоли Яків і Павло не апелюють до Бут. 15:6 в однаковий спосіб, вимагає, щоб ми дослідили передумови, котрі стоять за кожним прочитанням.
На рівні екзегетичних технік, які використовували в той час, прочитання апостола Якова аж ніяк не є помилковим, адже воно спирається на схожості словника, що існують між Бут. 15:5 і 22:17; якщо в іншому епізоді Бог пообіцяв Авраамові нащадків, численних, як зорі на небі, це відбулося, вочевидь, із тієї ж причини, що згадана в 22:18, а саме – послух. Gezerah shawah (щодо цього терміна, див. у Рим. 4:1-8), таким чином, дає апостолові Якову змогу пояснити Бут. 15:5-6 на основі Бут. 22. На цьому рівні лінія розмежування не проходить між християнством і юдаїзмом. Екзегези Бут. 15:6 апостолів Павла та Якова є зовсім різними, хоч їхні тези не є, по суті, протилежними. Крім того, неважко побачити, чому кожен із них звертається до одного й того ж уривка: апостол Павло тому, що тут Писання вперше стверджує, що акт віри може бути зараховано за праведність, непрямо підтверджуючи тезу оправдання самою вірою (без діл Мойсеєвого Закону), а апостол Яків тому, що Бут. 15:6 показує, якщо його пов’язати з 22:17-18, що спочатку віра оправдовувала, спонукаючи вірних діяти, або, інакше кажучи, робити добрі діла.
Але апостол Павло в Рим. 4 підкреслює зв’язок між вірою та добровільністю отриманого дару. Через те, що в Бут. 15:6 Авраам повірив, він отримав свою ідентичність як батька і водночас ідентичність своїх нащадків, прийдешніх синів і доньок. Його та їхні ідентичності виражені в одному й тому ж акті віри. Ось чому апостол Павло, на відміну від інших, не надає привілейованого статусу довгому та постійно поновлюваному процесу акту віри, однак повертається до джерел, як до родючости, що нам передує. Це та віра, котра нас породила, і саме за допомогою неї ми є тими, ким ми є: тут «віру» потрібно читати як віру Авраама, а також як нашу власну віру, тому що акт увірування дає нам рід і пов’язує нас із історією, історією вірних.
