1-17 – Звертання і пролог
– 1-7
Звертання, із зазначенням:
- відправника (апостол Павло) та його титулів і функцій (в. 1), що уповажнюють до проголошення Євангелія Божого,
- змісту, розвинутого в його різноманітних христологічних компонентах (в. 2-6), і
- адресатів (в. 7).
– 8-15
Подяка. Як і в багатьох посланнях апостола Павла, вона практично слугує exordium (типова captatio benevolentіае).
– 16-17
Propositio та її ratio (щодо цих термінів, дивіться раніше про композицію послання).
1:16-17
Після propositio (тези, яка буде пояснена та доведена) у вірші 16 йде її ratio (коротке підтвердження propositio) у вірші 17, де кожну з частин вірша 16 повторено в таблиці далі.
| Propositio | Ratio |
| 16а: Бо я не соромлюсь Євангелії, бож вона – сила Божа | 17а: Правда бо Божа з’являється в ній з віри в віру, |
| 16б: на спасіння кожному, хто вірує, перше ж юдеєві, а потім гелленові. | 17б: як написано: А праведний житиме вірою |
Як і більшість Павлових propositiones, ця є радше еліптичною; здається, вона навмисно сформульована так, щоб підіймати питання: наприклад, чому апостол Павло розпочинає, говорячи про сором («Я не соромлюсь»), а не про дар благодати? Євангеліє виявляє Божу спасительну силу для всіх вірних без винятку, яким би не було їхнє релігійне, культурне чи соціяльне походження. Та здається, Павло зберігає першість юдея над греком: «перше ж юдеєві, а потім гелленові». Це релігійні категорії: юдеї й інші, неєвреї, що змішані докупи як «геллени». Чи справді тут є юдейська першість? І якщо так, то за яким порядком: історичним (адже євреїв обрав правдивий Бог і так вони пізнали Бога раніше, ніж язичники) чи якісним (юдеї є вищими, бо належать до обраного народу, знають Божу волю і тому мають змогу вводити її в дію)? Чи, поважаючи чутливість своїх читачів єврейського походження, апостол Павло намагається захистити права неєвреїв (поган, греків), які стали християнами, щоби бути повними спадкоємцями отриманих у спадщину обіцянок Бога?
Що означає «з віри в віру» (або, в інших перекладах, «через віру до віри»)? Від віри Авраама до віри Євангелія (Тертуліян)? Від віри проповідника до віри слухачів (Августин)? Від віри початківця до віри зрілого вірного (Лютер)? Від вірности Бога до віри людської істоти (Карл Барт)?
Цитату з Ав. 2:4 можна також перекласти кількома способами: «праведний з віри своєї буде жити» (у такому разі, отримання оправдання пояснено вірою: хто б не був праведним, є таким через віру, і саме така людина матиме життя вічне) або «праведний житиме вірністю Божою» (надаючи грецькому слову pistis значення вірности, у такому разі очевидно, що воно стосується вірности Бога; наполягаючи цим на факті, що людська праведність може походити лише від Божої справедливости). Ця фраза навмисно є двозначною. Читачеві не варто давати поспішні відповіді на ці запитання, посилаючись, наприклад, на інші послання апостола Павла; потрібно почекати, щоб Павло сам подав усе з необхідною точністю в Рим. 1-4. Читачам варто бути уважними вкінці кожної частини, щоби побачити, чи твердження початкової propositio були виправдані, і як саме.
1:19-32 – Ключі для читання
(а) Метою цього уривка є визначити ситуацію спочатку, тобто відплату, з тими категоріями й точками зору, що були присутніми в юдаїзмі за часів апостола Павла – чи апокаліптичними, чи будь-якими іншими. Це ситуація, в якій Божих вірних випробовують, переслідують безбожні люди, ідолопоклонники, що забули Бога.
(б) Для аргументу необхідно, щоб людство було цілком відповідальним за свої дії, абсолютно непрощенні, щоби Божу відплату можна було розглядати як справедливу. Рим. 1:19-32 тричі повторює один і той же процес, щоразу відкритіше:
- людська дія (в. 19-23) / Божа реакція (в. 24)
- людська дія (в. 25) / Божа реакція (в. 26-27)
- людська дія (в. 28а) / Божа реакція (в. 28б-31).
Така логіка стосунків між людською дією та Божою реакцією можлива лише тому, що людським істотам, описаним в 1:19-31, немає оправдання – саме такий вираз є вступом до цього уривка у вірші 20. Інакше кажучи, Божа відплата, що поширюється по всій главі, була б обурливо несправедливою. Тому зв’язок між порушенням і відплатою функціонує винятково для того, щоби маніфестувати справедливість Божої реакції на людську поведінку, яка є відповідальною в будь-який час, і водно час є суперечливою. У 1 главі Послання до римлян у певному сенсі вперше подано конкретне визначення гніву. Він постає як негативна відплата, котра вже приведена в дію і є пропорційною (Бог не нищить усе сотворене, а помірковано карає) до численних відмов людських істот визнавати Бога, який є для них самоявленим і продовжує таким бути.
Зв’язок, установлений між відкиданням Бога та статевою розпустою, не є винаходом апостола Павла; автор звертається до біблійних та єврейських топосів.
