Цей уривок ділиться на два блоки (Рим. 1:18-3:20 і 3:21-4:25). У першому апостол Павло роздумує, у світлі юдаїзму, про форми Божої відплати; у другому він представляє – цього разу, використовуючи власне богослов’я – доктрину оправдання самою вірою незалежно від діл Мойсеєвого Закону. Ці два блоки чітко дотримуються законів композиції того часу, особливо парування propositio/probatio (пор. раніше):
| 1:18-3:20 | 3:21-4:25 | |
| propositio | 1:18 | 3:21-22 |
| probatio | 1:19-3:18 | 3:23-4:22 |
| peroretio | 3:19-20 | 4:23-25 |
Логічний розвиток у 1:18-3:20
Не варто забувати, що апостол Павло починає з очікувань та ідей юдаїзму його часу. Для вірних, які зіткнулися з різноманітними переслідуваннями, прихід Божої справедливости був об’єктом напруженого очікування: Бог пообіцяв прийти, щоби помститися за Своїх і відплатити кожному за його ділами, особливо – покарати грішних, як вони на це заслуговують.
У Рим. 1:19-32 апостол Павло розглядає факти, котрі всі визнають, і описує становище народу, що відкинув Бога й Божу справедливість, використовуючи гасла, добре відомі з єврейської літератури. Починаючи з Рим. 2:1, він не описує факти, а кидає виклик, застерігає та, понад усе, намагається один за одним вивести з поля своїх співрозмовників, викоренити традиційні ідеї. Рим. 1:19-32 та 2:1 і далі, не можуть належати до однієї й тієї ж логічної одиниці. Та хтось запитає: хіба апостол Павло в цих віршах не говорить лише про неєвреїв (тобто поган)? Ні, він не звертається тільки до поган. Очевидно, пороки, перераховані в 1:29-31, є пороками, в яких юдеї любили звинувачувати необрізаних, і вірші Рим. 2:1-5 можуть мати на увазі грецьких філософів і мудреців, які жили всупереч їхнім повчанням, але апостол Павло навмисне уникає таких уточнень! А вірш 1:23, зі своєю очевидною алюзією на золотого тельця (Пс. 106:20), натомість вказує на те, що апостол, дещо завуальовано, серед ідолопоклонників також поміщає ізраїльтян минулого. І знову ж, хтось може сказати, що Ізраїль у часи апостола Павла аж ніяк не був нацією ідолопоклонників, і без того тісно зв’язаною з вірністю Божому завіту. Це правда, але не згадуючи ні поган, ні юдеїв, і підтримуючи загальний опис («чоловіче, що…»), апостол Павло блокує будь-яку занадто квапливу ідентифікацію.
Окрім стилю й тону, ще одна вказівка підкреслює просування логіки думок: спосіб, яким апостол Павло використовує займенник «всякий». На самому початку кожної частини його представлення (Рим. 1:18,29) «всякий» описує дії, а не діячів: апостол говорить не про «безбожність всяких людей», а про «всяку безбожність і неправду людей, що…». Вживаючи заходів, аби не сказати, що всякі люди – погани і/або юдеї – вчиняють несправедливо, апостол Павло просто каже, що гнів Божий виявляється супроти всякої несправедливости, яку вчиняють люди, котрі протистоять правді; немає жодної вказівки на якісь відомості про їхню кількість.
Якщо ми відштовхнемося від цієї думки, то можемо легко побачити, як просувається текст: перш за все, він описує тих, які чинять зло (1:19-31) та схвалюють його (1:32). Але йдеться не про все людство, оскільки наступна стадія (2:1) вказує на те, що інші не схвалюють і засуджують першу групу – проте, у той самий час, вони здійснюють такі ж злі вчинки. Так, ми можемо розрізнити дві фази: (1) всі ті, що чинять несправедливість і схвалюють інших, які її практикують, і (2) всі ті, що критикують і засуджують перших, але роблять такі ж речі. Решта тексту (2:9-15) передбачає реакцію. Буде покарання Боже для всіх, що чинять зло (і ми знаємо з Рим. 1:24-32, що їх є певна кількість, і що вони вже мають ознаки свого покарання), і Божа винагорода для всіх тих, які чинять добро (чи є такі? Апостол Павло підтверджує це в приписці 2:14-15). Проте, якщо їхня кількість здається незначною, безумовно, наголошено на їхньому походженні: юдеї та неєвреї (греки) можуть належати до кожної категорії, можуть чинити добро або зло, й отримувати відповідну винагороду. Так існування позитивної категорії (тих, які чинять добро) не виключено; воно просто пов’язано з Божою відплатою: Бог дасть винагороду (у майбутньому) всім таким (чи є вони, чи немає), адже йдеться про Божу справедливість!
Починаючи з Рим. 2:17, з’являється третя негативна група: юдеї, котрі проповідують добро, та чинять протилежне. Проте нам слід обережно зауважити, що апостол Павло не робить спробу окреслити їхню кількість: ніде в 1:18-2:29 не сказано, що всі без винятку згрішили, а лише сказано, що всі ті, які чинять гріхи, без винятку, отримують справедливе покарання. Апостол навіть дуже проникливо стримує займенник «весь» у межах одиниці про юдеїв (2:17-29). Можливо, Рим. 2:1 уже говорить про юдеїв, адже там апостол Павло каже: «ти, кожний чоловіче, що судиш…». «Чоловіче» – це, як ми читаємо згодом (в. 9), «юдея ж перше та геллена». Але важливо не це, оскільки тут просування переходить на інший рівень. Відбувається якісний стрибок від 2:1 до 2:17:
| Казати | Робити | |
| 2:1-5 | ти, що критикуєш зло | і чиниш те, що є злом |
| 2:17-24 | ти, що проповідуєш Добро (Закон) | і чиниш те, що є злом |
Це стрибок в усвідомленні, а тому – у безчесті, адже критикувати зло і все ж його чинити є меншою провиною, ніж знати Закон, Божу волю в її повній чистоті, проповідувати його і хвалитися ним і все ж переступати його. Та скільки ж юдеїв насправді живе з таким протиріччям? Апостол Павло не каже. Очевидно, множина «вас» у 2:24 описує сукупність, яка може включати всіх, і здається, 3 і 3а вказує на противагу, що лише невелика кількість є невірними Божому одкровенню. Чи немає якихось юдеїв, які навчають Закону й вірно його дотримуються? Якась четверта категорія, яку неможливо виявити? І скільки набожних юдеїв розглядають Павлів опис юдея в 2:17-24 як карикатуру! Але апостол ні разу й ніде не каже, що він говорить про всіх юдеїв.
Послання до римлян 3 представляє стрибок, який є і кількісним, і якісним:
(а) річ не просто в «ти, що…», а в «кожен, всі» без винятку (Рим. 3:4,9,12,19), і (б) навіть набожних юдеїв включено до категорії грішників, нечестивих, тих, що зіпсовані та заслуговують на Божий гнів. Але щоби зробити це, апостол має посилатися на Писання, правдиве та нормативне слово, котре заявляє, що кожна людська істота є брехливою і несправедливою. Апостол направду не може посилатися на досвід, який є в нього в певний момент стосовно тих, які відомі тим, що живуть не так, як проповідують: то як він може звинувачувати в протиріччях і лицемірстві тих, які віддані Законові й усім серцем намагаються практикувати його, і які саме з цієї причини не можуть сумніватися чи втрачати надію на особливе милосердя, котре Бог пообіцяв юдеєві, що покається?
Послання до римлян 3 є чіткою вказівкою на те, до чого веде апостол Павло. Вирішивши (у Рим. 1-2) розпочати свій аргумент із точки зору набожного юдея, який очікує на маніфестацію остаточної справедливости, апостолові вдається викликати подив, що Бог не знищив грішне людство; Бог навіть зробив протилежне, милосердно пропонуючи нам оправдання, котре нічого від нас не вимагає, окрім як повірити та прийняти його. Таким чином, поступово поміщаючи все людство в однакове негативне становище без винятку чи привілеїв, апостол жодним чином не бажає принизити створінь, щоби підсилити славу творця, натомість готує до заяви в Рим. 3:21-22: відсутність відмінностей перед лицем відплати дозволяє, щоби Божа справедливість була милосердно простягнена всім людям в однаковий спосіб, через саму віру. Нікого не виключено – і понад усе, не виключено вірного юдея, котрий так довго на неї очікував!
