Питання на вчора і сьогодні

Послання до римлян і правда Євангелія

Протягом останніх десятиліть Послання до римлян у лютеранському тлумаченні представляє Євангеліє віри в усій його чистоті. Справжнім супротивником апостола Павла був набожний юдей, який використовував Закон у власних цілях: для самостановлення, вихваляння і, врешті, ілюзії, що він уже незалежний від Бога. Для апостола Павла прагнення «справедливости Закону» виражало, за допомогою типово єврейських акцентів, бажання кожної людської істоти бути визнаною на основі того, що вона досягла. Отже, Закон і віра, Закон і Євангеліє, юдаїзм і християнство перебувають на діяметрально протилежних позиціях. Апостол Павло вбачав радикальну новизну християнства, і Послання до римлян є найсильнішим викладом такого сприйняття.

Інші лютеранські екзегети бачать речі інакше. Вони беруть під сумнів не бажання, яке має кожен вірний – виконувати Закон і бути відданим йому всім своїм серцем, а лише можливість його реалізації: вони вже розглядають це не як гординю чи зарозумілість, а як поразку й навіть відчай, через повсякчасну нездатність дотримуватися та практикувати Закон Божий, виконувати Божу волю. Отож маємо образ бідного юдея, який не може щось зробити й мусить визнати, що він не здатен почути Божий голос. Таке тлумачення, звісно ж, можна поєднати з попереднім: розчарування й розпач, усвідомлення справжньої відстані між тим, що вимагає Закон, і тим, що можу зробити я, можуть чергуватися з гординею та зарозумілістю. Незалежно від того, чи розглядати так зване Павлове прочитання юдаїзму як якісне чи кількісне, та нам варто просто звернути увагу на наслідки: оправдання вірою є єдиним антидотом у такій драматичній ситуації.

Конфесійні прочитання, які є читаннями у вірі, безсумнівно, слугують засобом для передавання багатих і розмаїтих традицій, але вони не позбавлені небезпеки деформування тексту; фактично, на них впливають церковні ситуації, котрі досить тривалий час були конфліктними. Нам варто просто пригадати ремарки Е. П. Сандерса, з якими сьогодні більшість погодиться. За Сандерсом, читання уривків з апостола Павла, які здійснювали великі екзегети кількох останніх десятиліть, мабуть, борючись із фундаментальним легалізмом юдейської релігії, мали своїм результатом лише «перенесення дебатів між протестантами й католиками назад у стародавню історію, де юдаїзм мав відігравати роль католицизму, а християнство – роль лютеранства» (Sanders. Paul and Palestinian Judaism, 57). Проте криза конфесійного тлумачення (лютеранського чи будь-якого іншого) також має свої переваги: застереження та підозри, які вона провокує, змусили екзегетів розпочати довший, але безпечніший шлях історичного та літературного критицизму.

Спосіб, яким апостол Павло представляє Бога в Посланні до римлян, є джерелом труднощів

Це дуже зворушливо – представляти Павлового Бога як правдивого Бога, що милосердно оправдовує грішників – зворушливо, проте не надто переконливо, якщо не враховувати все, що в реальності суперечить такій справедливості. Як міг Бог, настільки переповнений милосердям і справедливістю, так ненавидіти багатьох людей і робити затверділими їхні серця (Рим. 9:13,18; 11:7,25) навіть перед будь-якою негативною реакцією з їхнього боку (Рим. 9:11-12)? І ще гірше, навіщо ув’язнювати все людство в непокорі, щоби ще більше показати людям милосердя: чи має Бог потребу в хронічній слабкості людських істот, щоб бути здатним маніфестувати Божу славу, владу і доброту? Створіння, яких представив апостол Павло в Рим. 9:19-23, насправді здаються нічим іншим, як ляльками, мовчазними об’єктами перед Богом, Який готовий їх знищити: чи можна насправді показувати межі Божої справедливости й милосердя, і водночас, очевидно, придушувати людську свободу? Чому апостол уважає себе зобов’язаним наголосити, що все, без винятку, підвладне Божому гніву, коли насправді хоче відкрити надзвичайну правду милосердного оправдання? Яким чином обраність одного народу не підриває справедливість, описану в Рим. 2:11, згідно з якою Бог, абсолютно неупереджений, не виказує жодного фаворитизму? Та ще більше застережень, аніж внутрішня зв’язність Павлового дискурсу, викликає сам його образ Бога і, як наслідок, образ людини.

Зв’язність Павлових тверджень

Хоч апостол Павло і є вірним вісником Євангелія, все ж читач Послання до римлян не може не натрапити на не повністю сумісні твердження. Важко погодити такі два вірші:

  • 2:13 – Бо не слухачі Закону справедливі перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть.
  • 3:20 – Бо жадне тіло ділами Закону не виправдається перед Ним, Законом бо гріх пізнається.

І все ж, як може Закон, який є справедливим і добрим (Рим. 7:7-13), дозволяти гріхам кишіти й залишати тих, хто бажає йому коритися, нездатними робити добро (Рим. 7:14-25)? Чи Бог дав Божому народу Закон, якому неможливо коритися та практикувати, хоча так багато біблійних тверджень стверджують протилежне (Пс. 119; Втор. 30:14 тощо)? Зовсім нещодавні коментарі приділяють цим питанням значну увагу, і моя інтерпретація також віддасть їм належне, адже на кону – розуміння Послання до римлян.

Попередній запис

Різноманітні контексти для тлумачення

Історичний контекст Щодо місця й дати написання: Рим. 15:26 згадує Македонію та Ахаю; Рим. 16:1 говорить про Фиву, «служебницю Церкви ... Читати далі

Наступний запис

Оправдання самою вірою: Послання до римлян 1-4

Відправна точка та її труднощі 1) Запитання Перша частина, від Рим. 1:18 до 4:25, безсумнівно, створює найбільше труднощів, тож саме ... Читати далі