19:21-22 – Плани Павла
Павло тепер постановив «в Дусі» перейти через Македонію й Ахаю та звідти податися до Єрусалима й Риму (в. 21). Цей маршрут збігається з тими планами, про які Павло писав кілька разів у своїх посланнях (Рим. 15:22-32; 1Кор. 16:1-8). Він стверджував, що метою цієї подорожі є збирання пожертв, про які він просив Церкви, з якими був пов’язаний, для блага Церкви в Єрусалимі (пор. 2Кор. 8-9). Щоб приготуватися для досягнення поставленої мети, Павло відсилає Тимофія та Ераста (пор. Рим. 16:23) до Македонії, тоді як сам залишається в Азії (в. 22). Незважаючи на очевидну зацікавленість Луки в усьому, що допомагає єдності Церкви, це одна із загадок Дій апостолів про таке збирання пожертв; про нього не згадано більше в жодному іншому місці, за винятком, мабуть, 24:17.
19:23-40 – Бунт золотарів
Тим часом Лука пропонує один із найграндіозніших описів у Книзі Дій апостолів – опис, як визначає він сам, «розрух чималий був стався там часу того за Господню дорогу» (в. 23). Ці заворушення підбурював такий собі Дмитро, представник цеху ремісників-золотарів, а золотарство було важливим ремеслом в Ефесі. Він сам виготовляв срібні моделі храму Артеміди, богині, яку вважали покровителькою Ефесу та храм якої належав до Семи Чудес світу. Виступи Павла проти культу ідолів загрожували не лише доходам Дмитра та інших ремісників, але й шкодили престижу храму Артеміди й культу богині, що впливало на добробут міста, яке було центром паломництва і для якого цей храм служив своєрідним «банком». Тут Лука ще раз вказує на існування зв’язку між фальшивими релігіями та фінансовим зиском (пор. 8:18-24; 16:16-21).
Дмитро легко підбурює своїх товаришів-ремісників, які зчиняють лемент: «Артеміда ефеська велика!» (вв. 24-28). Усе місто поринуло в безлад, і населення вирушило до театру – звичного місця громадських зібрань. Бунтівники захопили Гая та Аристарха, македонян, які були товаришами Павла (в. 29).
Без сумніву, Павло мав намір піти на зібрання, щоб проголосити промову, але його прихильники не дозволили йому це зробити, а деякі можновладці Ефесу (яких автор називає азійськими начальниками), що були його приятелями, послали повідомлення, щоб він не вирушав до театру (вв. 30-31). Тим часом у театрі ситуація досягає кульмінації. Юдеї висувають якогось Олександра, який вже збирався виступати перед юрбою, аж раптом, коли всі довідалися, що він юдей, в один голос упродовж двох годин вигукували: «Артеміда ефеська велика!» (вв. 32-34). Нарешті писар міського магістрату утихомирив юрбу: він сказав, що ніхто не може заперечувати привілеїв міста Ефесу як охоронця великої Артеміди та «її образу, упалого з неба» (можливо, він мав на увазі метеорит, який спочатку був об’єктом поклоніння), тому немає потреби хвилюватися. Гай та Аристарх не святокрадці, не богохульники проти богині Артеміди, і якщо Дмитро та його приятелі мають ще щось проти них, то повинні у звичайному порядку подати позов до суду до римського проконсула Азії. Будь-яка інша справа має розглядатися на законних зборах. А подібні до цього стихійні зібрання можуть бути небезпечними, бо римські власті вважатимуть таке збіговисько бунтом. Промовивши це, він розпустив громаду (вв. 35-40).
20:1-4 – Павло в Македонії та Греції
Після втихомирення «заколоту» Павло скликав до себе учнів і, підбадьоривши їх, попрощався з ними та вирушив у Македонію (в. 1). Він пройшов тією провінцією, спілкуючись із багатьма вірними, і нарешті прибув «до Геллади» (в. 2). Провівши там три місяці, він вирішив повернутись назад через Македонію (в. 3 – згідно з західним текстом, як спонукав його Святий Дух). У в. 4 наведено імена тих, хто супроводжував Павла під час тієї подорожі; більшість із них можна легко ідентифікувати як людей, згаданих у посланнях Павла. Деякі імена з’являються на сторінках Дій апостолів. Часто вважають, що йдеться про представників громад, які взяли участь у збиранні пожертв для потреб єрусалимської Церкви.
Тепер Павло розпочинає свою подорож до Єрусалима. Ця подорож – подібно до подорожі Ісуса в Євангелії від Луки – займає значну частину Дій апостолів (20:5-21:17). І знову, так само як подорож Ісуса, подорож Павла до Єрусалима позначена його пророцтвами про страждання, які чекають на нього. Та все одно, як і його Господь, Павло рішуче продовжує свій шлях.
На цьому етапі автор відновлює оповідь від першої особи множини – у Филипах (в. 6), там, де раніше він припинив вживати займенник «ми» (пор. 16:17). Наратив, що слідує далі і ведеться від першої особи множини, можна розглядати, принаймні в головних рисах, як звіт безпосереднього свідка подій, що супроводжував Павла. Це, мабуть, була подорож із зібраними пожертвами з Македонії та Ахаї до Єрусалима. Можна припустити, що згаданий звіт взято з записів бортового журналу, в якому детально описано всі етапи подорожі, назви портів, куди заходило судно, відстань між ними та окремі пригоди, що сталися в дорозі.
20:5-12 – Ніч у Троаді
Згідно з вв. 5-6, товариші Павла, названі у в. 4, очікували в Троаді на нього та на того, хто вів щоденник. Вони відпливли з Филипів після празника Опрісноків і через п’ять днів дісталися Троади (подорож у зворотному напрямку зайняла лише два дні, пор. 16:11). Там вони провели сім днів.
У Троаді група провела ніч першої доби разом із місцевою християнською спільнотою, слухаючи проповідь Павла. Зібрання було перерване падінням Євтиха з третього поверху, але, коли його знайшли ожилим, Павло «переломляв хліб» і продовжив проповідувати аж до світанку, після чого віддалився (вв. 7-12). Ця оповідь, безперечно, перегукується з оповіддю про воскресення Христа та має певні асоціації з Євхаристією. Як писав сам Павло, щоразу, коли ми їмо «цей хліб» та «п’ємо цю чашу», ми проголошуємо смерть Христа, поки Він не повернеться (1Кор. 11:26). Це також дає нам уявлення про те, як відбувалася літургія в часи перших християн.
20:13-38 – Духовний заповіт Павла
Із Троади група вирушає морем до Асса, де Павло знову приєднується до них. Звідти кораблем вони дістаються до Мітілени, головного міста на остові Лесбос, відтак наступного дня їхнє судно минає острів Хіос. Через два дні вони причалили до Самосу, великого острова, який лежить дещо на південний схід від Ефесу. Наступного дня мандрівники прибувають до Мілету. Павло вирішує не заходити в Ефес, оскільки поспішає прибути до Єрусалима на празник П’ятдесятниці (вв. 13-16).
З Мілету Павло послав прикликати до нього старійшин із Церкви в Ефесі (в. 17). Далі він звертається до учнів із довгим прощальним словом, що є третьою важливою промовою Павла в Діях апостолів. Ця промова є його духовним заповітом (вв. 18-35). Павло переймається долею нової християнської спільноти після того, як він має зійти зі сцени, і віддає останні вказівки пастирям. Тон його промови глибоко особистий, дещо тривожний, але сповнений турботливої любови та ніжности.
Павло спочатку пригадує про своє служіння в Ефесі протягом трьох років (вв. 18-21), далі говорить про майбутнє завершення своєї подорожі в Єрусалимі і більш узагальнено – про невідоме майбутнє (вв. 22-24). Павло проголошує, що він чистий від крови тих зі свого народу, хто відмовився прийняти його слово (вв. 25-27; пор. Єз. 33:7-9). Він наставляє провідників, щоб ті наглядали за стадом, яке Святий Дух довірив їхній пастирській турботі (в. 28; пор. 1Пет. 5:1-2). Він передбачає, що вовки люті (тобто лжевчителі) проникнуть до стада (вв. 29-30; Мт. 7:15; 2Тим. 4:3-5), і застерігає пастирів бути насторожі та пам’ятати все те, чого сам навчав їх (в. 31; пор. 1Тим. 1:3-7; 4:1-7). Наприкінці апостол передає їх Богові (в. 32) і проголошує власну свободу від будь-якої особистої зацікавлености чи вигоди (вв. 33-35; пор. 1Сам. 12:2-5; 1Сол. 4:11; 1Кор. 4:12). Наприкінці він цитує вислів Ісуса: «Блаженніше давати, ніж брати» – невідомий з інших текстів.
Промовивши це, Павло впав на коліна і почав молитися разом з усіма (в. 36). Його слухачі розчулені, особливо коли він стверджує, що вони не побачать його знову (в. 25). Із сльозами на очах усі старші Ефесу кинулись до Павла з обіймами, а потім провели його до корабля (вв. 37-38).
