ІСТОРІЯ МАЛОВІРНОГО І ПЕРЕБУВАННЯ В ЗАЧАРОВАНІЙ КРАЇНІ

Коли я знову заснув, мені приснилося продовження цієї історії. Бачу, пілігрими спустилися з гір і пішли до дороги, що веде до Небесного Царства. Трохи нижче ліворуч була видна місцевість на ім’я Зарозумілість, куди вела стежинка, що відходила від цієї дороги.

По ній йшов хлопець, який увесь світився від радості. Ім’я його було Неук. Християнин запитав його, звідки він і куди йде.

– Я родом з тієї місцевості, що лежить унизу, і йду до Небесного Царства.

– Але як ти збираєшся ввійти до воріт Небесного Царства? Боюся, що ти зустрінешся з великими труднощами, – сказав Християнин.

– Увійду, як усі інші добрі люди.

– А перепустка в тебе є?

– Ні, але я знаю волю мого Господа і прожив гідне життя. Кожній людині я віддавав належне, молився, дотримував пости, виконував свій обов’язок перед Богом і перед людьми, віддавав десятину, подавав милостиню і покинув свою батьківщину заради країни, куди тепер прямую.

– Але послухай, друже, адже ти не пройшов через Вузькі ворота на початку цієї дороги. Ти прийшов сюди обхідними шляхами. Тому, мені здається, що наскільки б добре ти про себе не думав, у день суду тебе швидше звинуватять у крадійстві і вбивстві, ніж впустять у місто.

– Панове, – відповів Неук, – ви мені абсолютно чужі люди. Я вас не знаю. Ви сповідуєте релігію вашої країни, а мені дозвольте сповідувати свою. Я сподіваюся, що все буде добре. Що ж до Вузьких воріт, про які ви говорите, то всі у всьому світі знають, що вони страшенно далеко звідси. Я навіть не впевнений, що хтось з наших мешканців може вказати туди дорогу, та нікому це і не треба, оскільки з нашої країни сюди йде красива стежинка.

Коли Християнин зрозумів, з якою неосвіченою людиною має справу, він пошепки сказав Маю Надієві:

Чи бачив ти чоловіка, мудрого в очах своїх? На нерозумного більше надії, ніж на нього (Притч. 26:12). Якою би дорогою не йшов дурень, у нього завжди бракує розуму, і кожен бачить, що він дурень. Не знаю, чи продовжити розмову з ним або залишити його одного і дати можливість обдумати те, що він від нас почув. Час від часу ми можемо озиратися назад і, можливо, зможемо йому допомогти.

– Так, залишимо його доки одного, нехай розміркує про почуте… Здається, не варто йому все відразу пояснювати, він швидше зрозуміє, якщо ми йому будемо розказувати все поступово.

…Вони пройшли вперед. Неук мовчки йшов позаду. Несподівано вони опинилися в дуже темному місці, де побачили людину, яку сім злих духів зв’язали сімома товстими мотузками і тягнули до тих дверей, на які їм вказали пастухи і звідки чулися крики і тріск вогню.

Християнин і його товариш вжахнулися, і доки злі духи тягнули незнайомця, Християнин намагався розгледіти його. Йому здалося, що це був його знайомий на ім’я Відпавший з міста Відступництво.

Але він не міг сказати це з повною впевненістю, бо нещасний опустив голову, як злодій, спійманий на місці злочину, і неможливо було розглянути риси його обличчя. Коли вони пішли вперед, Маю Надію обернувся і помітив на його спині папірець з написом: “Розпусник і відступник, який заслуговує засудження”.

Християнин звернувся до свого товариша:

– Я щойно згадав, що сталося з одним пілігримом з цієї місцевості. Звали його Маловірним; був він чесною і порядною людиною та жив у місті Щирість. От що з ним якось сталося.

До цього місця, де ми зараз знаходимося, прилягає дорога, що йде від Широких воріт. Дорога ця носить назву дороги Розбійників, бо на ній трапляється багато пограбувань. Маловірний, такий самий пілігрим, як і ми, сів відпочити на узбіччі дороги і заснув. У цей час нею йшли від Широких воріт троє дужих братів на ім’я Неприборканий, Настирний і Винність. Помітивши Маловірного, який щойно прокинувся і збирався йти далі, вони поспішно підбігли до нього. Побачивши несподівано перед собою трьох міцних чоловіків, Маловірний зблід від страху. Про опір він і думати не посмів. Неприборканий зажадав у нього гаманець з грошима. Настирний, бачачи, що він не квапиться віддавати його, вправно засунув руку в його кишеню і витягнув звідти мішечок із сріблом. Бідолаха голосно заволав:

“Злодії! Караул! Грабують!” Але тут Винність величезною дубиною так сильно вдарив його по голові, що Маловірний, як підкошений, повалився на землю. Раптом почулися чиїсь кроки на дорозі, і, боячись, що це йде воїн на ім’я Велика Милість, що живе в місті Повне Сподівання, вони прожогом пустилися тікати, кинувши бідолаху напризволяще. Через деякий час Маловірний отямився і абияк, продовжив свій шлях.

– Невже вони забрали в нього все, що він мав? – запитав Маю Надію.

– Ні, у нього ще були свідоцтво і коштовне каміння. Але мені розповідали, що бідолаха сильно горював, бо злодії відняли в нього майже все, що він мав. У нього залишилося всього кілька монет, але цього було явно недостатньо, щоб продовжити подорож. Кажуть, що врешті-решт він був вимушений просити милостиню, оскільки продавати своє коштовне каміння він не мав права. Милостиню подавали небагато, тому більшу частину свого шляху йому довелося голодувати.

– Але чи не дивно, що лиходії не забрали в нього свідоцтво, що надає право на вхід до Небесного Царства? – продовжив Маю Надію.

– Дійсно, це дивно. Слід сказати, що вони залишили свідоцтво не тому, що він добре його заховав, адже від страху він зовсім розгубився і тому просто нічого не міг заховати. Тільки завдяки Божому провидінню ця коштовність залишилася при ньому.

– Проте найбільшою йому втіхою було те, що він зберіг своє свідоцтво.

– На жаль, він не розумів, що це свідоцтво безцінне. Тривалий час він не міг отямитися від пережитого страху. Його думки були зайняті лише тим, як продовжити свою подорож, не маючи за душею ні гроша. Лише іноді згадував він про своє свідоцтво, і ці моменти можна було порівняти з маленькою зірочкою, що світить на чорному небосхилі. Але зірочка ця сяяла недовго, похмурі думки про гроші витісняли все те добре, що спалахувало в його душі.

– Бідолаха! Він був, ймовірно, і життю не радий!

– Так, його скорбота була безмежною! Уявимо себе на його місці: бути пограбованим, приниженим, пораненим у чужій країні! Як би нам було! Диво, що він не розчарувався в житті! Мені розповідали, що весь шлях, що залишився, він стогнав і зітхав, детально розповідаючи кожному зустрічному, як і де його пограбували, хто були ці лиходії і як вони його ледь не вбили.

– Я ніяк не можу зрозуміти, що в такій нужді він не продав і не заклав жодного свого коштовного каменя, щоб не принижуватися і не жебракувати.

– Ти абсолютно не розумієш про що говориш! Де він міг закласти або кому продати свої коштовності? У тій країні, де його пограбували, коштовне каміння не цінувалося. Окрім того, він знав, що втратить усякий спадок у Небесному Царстві, якщо не пред’явить біля їхніх воріт своїх коштовностей. А це для нього було страшніше за напад тисячі лиходіїв.

– Але хіба Ісав не продав своє первородство, яке було для нього найкоштовнішим каменем, за тарілку чечевиці? Якщо він так поступив, чому б і Маловірному не зробити того ж самого? – запитав Маю Надію.

– Звичайно, Ісав продав своє первородство. Багато хто поступає так і сьогодні, позбавляючи себе Божого благословення. Ти повинен, проте, мати на увазі, що ситуації, в яких знаходилися Ісав і Маловірний, зовсім різні. Ісав пішов на все, тільки б наситити своє черево, його бажання визначалося тілесними пожаданнями, не те було з Маловірним. Ісав мріяв наїстися. “Ось, я вмираю, – казав він, – що мені з цього первородства” (Буття 25:32)? Віра Маловірного, охороняла його від подібного божевілля, і тому він, знаючи виняткову цінність свого коштовного каміння, ні за що б не продав їх. Ніде в Писанні не сказано, що Ісав вірив. Тому недивно, що тому, хто піклується лише про своє тіло, нічого не вартує продати сатані і своє первородство, і душу свою. Це притаманно для кожної людини, у серці якої на має віри. І якщо така людина щось пристрасно забажає, то вона буде домагатись цього будь-якої ціною. Але Маловірний був не таким: він прагнув до духовної їжі. Продати коштовності йому не дозволяли його переконання. Невіруюча людина заради задоволення своїх тілесних бажань здатна закласти, продати, заповідати і обіцяти все, що завгодно. Віруюча людина, навіть якщо віра її дуже слабка, але щира, на це не здатна.

– Визнаю, що помилявся, – погодився Маю Надію. – Але  чесно кажучи твої різкі слова ледь не стали причиною сварки між нами.

– Невже?! Але обдумай спокійно все сказане мною, і ти погодишся, що все це вірно.

– Проте ці три лиходії, на мою думку, ще і порядні боягузи, бо, почувши вдалині чиїсь кроки, просто повтікали. Чому б Маловірний не спробував чинити опір? Де його мужність? Здається, він не повинен був так швидко здаватися.

– Багато хто називає їх боягузами, але мало тих, хто готовий був вступити з ними в двобій. Маловірний не мав для цього потрібної відваги, і мені здається, брате, що якби ти був на його місці, то вчинив так само. Мені здається, ти хоробрий зараз лише тому, що вони знаходяться далеко від нас. Але уяви собі, що вони стоять зараз перед тобою, тоді б ти інакше заговорив. До того ж не забувай, що вони наймані розбійники, які знаходяться на службі в царя безодні, який у разі потреби негайно поспішає до них на допомогу. А голос у царя, як рев рикаючого лева.

Я сам пройшов через це і знаю, як це страшно. Якщо вони втрьох напали на мене, то я спочатку захищався, як годиться християнинові, але вони тільки б свиснули, і з’явився їх хазяїн. Так я б і загинув ні за що, якщо б Господь лише з однієї тільки милості не одягнув мене в лати. І скажу тобі, що навіть у латах, із зброєю в руках боротися з ними було дуже важко. Ніхто заздалегідь не може знати, що чекає на тебе в такій сутичці.

– Добре. Але ж вони втекли, коли їм тільки привиділося, що йде Велика Милість.

– Так, вони не раз втікали і навіть разом з хазяїном, коли з’являвся Велика Милість. І недивно: він один з бійців Царя Небесного. Ти, сподіваюся, погодишся, що між Маловірним і бійцем Царя є істотна різниця? Не всі піддані Царя можуть бути Його бійцями, і не всі здатні сміливо кинутися в бій. Чи розумно припускати, що кожен хлопчик може здолати Голіафа, як Давид? Чи можна від горобця чекати сили бика? Одні сильні, інші слабкі; одні мають більшу віру, інші – меншу. Ця ж людина, про яку йде мова, була слабкою.

– Шкода, що ці розбійники не зустрілися з Великою Милістю, він би їм задав, – зауважив Маю Надію.

– Йому теж не так-то просто їх здолати, – відповів Християнин. – Велика Милість майстерно володіє зброєю і може з ними впоратися лише тоді, коли вони знаходяться від нього на відстані меча. Варто лише одному з лиходіїв напасти на нього ззаду, йому буде важко встояти на ногах. А коли людина лежить, на що вона здатна? Хто близько знайомий з Великою Милістю, той добре знає, що все його обличчя в шрамах. Я навіть чув, що він одного дня розповідав подробиці однієї з битв: “Ми вже не сподівалися залишитися в живих”.

Згадай, як лиходії примушували Давида стогнати, тужити і нарікати. Навіть Єзекія і співак Еман (див. Псалом 87(88)), герої свого часу, підкріплювали себе молитвою, щоб у боротьбі з цими лиходіями вийти переможцями. І не дивлячись на все це, вони сильно постраждали. Апостолові Петру також одного дня довелося схопитися з ними. Він по праву вважається першим серед апостолів, проте ці лиходії довели його до того, що він злякався голосу служниці!

Хазяїн цих лиходіїв завжди знаходиться поблизу і будь-якої хвилини готовий прийти до них на допомогу. Це про нього сказано: “Коли він піднімається, силачі в страху, зовсім губляться від жаху. Меч, що доторкнеться до нього, не встоїть, ні спис, ні дротик, ні лати. Залізо він вважає за солому, мідь – за гниле дерево. Дочка (стріла) лука не змусить його тікати; а камені із пращі для нього полова. Булава вважається у нього за соломину; зі свисту дротика він сміється” (Іов 41:17-21).

Що робити людині в цьому випадку? Звичайно, якщо б мати коня Іова, багато подвигів можна було б здійснити: “Хропіння ніздрів його – жах; риє ногою землю і захоплюється силою; йде назустріч зброї; він глузує з небезпеки і не боїться і не відвертається від меча; сагайдак гуркотить над ним, блискотить спис і дротик; у пориві і люті він ковтає землю і не може стояти при звуці труби; при трубному звуці він подає голос: гу! гу! і здалеку чує битву, гучні голоси вождів і крик“. (Іов 39:20-25).

Але для таких безкінних, як ми з тобою, краще не бажати зустрічі з ними і не хвалитися, що ми б не відступили. Той, хто дуже багато говорить про сміливість, зазвичай у сутичці здається першим. Подивися на Петра, про якого я вже згадував. Наскільки він був самовпевненим! Він запевняв Учителя, що вже хто-хто, а він піде за Ним навіть на смерть, нехай навіть усі інші учні залишать Його.

Тому, коли ми чуємо про подібні злодійства, ми завжди повинні пам’ятати:

По-перше, не можна йти в дорогу, не зодягнувшись у лати. Не можна забувати вдома щит, бо його відсутність була причиною того, що той, хто так хоробро боровся з левіафаном, не зміг його перемогти (див. Іов 40). Зрозуміло, що коли ми вирушаємо в далеку подорож без щита, ворог взагалі не боїться нас. Добре сказав один мудрий пілігрим: “А понад усе візьміть щит віри, яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого” (Еф. 6:16);

По-друге, ми повинні благати Всевишнього про допомогу, підтримку, силу і мужність, просити послати Ангела-хоронителя. Давид, проходячи долиною Смертної Тіні, тріумфував, бо знав і відчував, що Господь був поряд з ним (див. Псалом 22(23)). Мойсей готовий був померти, ніж ступити крок без волі Божої.

Так, любий брате, якщо Він з нами, нам нічого боятися, навіть якщо тисячі і тисячі таких лиходіїв зустрінуться нам по дорозі. Без Нього ж навіть найсміливіші, і найпевніші в собі будуть переможеними.

Я теж одного дня був у подібній сутичці, і лише через велику милість Божу залишився живим. Похвалитися своєю мужністю я не можу, і, чесно кажучи, визнаю себе щасливим, якщо позбудуся надалі таких зустрічей. Адже нас, мабуть, чекає ще немало небезпек, але Господь, Який врятував мене від лева і ведмедя, позбавить мене і від філістимлянина. (див. 1 Цар. 17:37)

Так і йшли вони вдвох, а Неук йшов позаду. Незабаром вони підійшли до розвилки і зупинилися в повній розгубленості. Річ у тому, що в цьому місці дорога роздвоювалася таким чином, що абсолютно неможливо було визначити, яка з них веде до Небесного Царства. Поки вони обмірковували, який шлях їм обрати, до них підійшов чорношкірий чоловік у сяючому одязі і запитав, чому вони зупинилися.

Вони відповіли, що прямують до Небесного Царства, але не знають, якою дорогою йти.

– Йдіть за мною, – сказав чорношкірий, – я теж йду туди. Пілігрими пішли за ним, не помічаючи того, що звернули на шлях, який веде вбік від Небесного Царства. Вони зрозуміли свою помилку лише тоді, коли потрапили в сильці, які зазвичай ставлять на диких звірів. У цей момент чорношкірий скинув свій білий одяг, і вони побачили, хто ця людина. Гірко стали вони нарікати, вважаючи, що врятуватися вже неможливо.

Тоді Християнин звернувся до свого товариша:

– Тепер я зрозумів, що мене знову ввели в оману. Чи не попереджали нас пастухи остерігатися Спокусника. Правду казав древній мудрець: “Чоловік, який лестить другові своєму, розстелює сіті ногам його” (Притч. 29:5).

– Адже пастухи дали нам детальний опис нашого подальшого шляху, але ми навіть не заглянули в нього і не остерігалися хибних порадників. Давид був мудріший за нас: “В ділах людських, за словами уст Твоїх, я охороняв себе від дороги гнобителя” (Псалом 16:4).

Лежачи на землі, обплутані сіттю, гірко докоряли вони себе за свою необачність. Раптом вони побачили Чоловіка, оточеного дивним сяйвом, який підходив до них, тримаючи в руках батога.

– Хто ви, – запитав Він, – і що ви тут робите?

– Ми бідні, нещасні пілігрими і йдемо до гори Сіон. Біля розвилки ми зустріли чорношкірого чоловіка в білому одязі, який і завів нас сюди. Він обіцяв допомогти нам, завіривши, що теж йде до Небесного Царства.

– Це Спокусник або інакше Лжеапостол, який набрав вигляду Ангела світла.

Він розірвав пута і звільнив їх. Потім Він продовжив:

– Йдіть за Мною, щоб Я міг вказати вам істинний шлях. І Він повів їх назад до розвилки.

– Де ви провели останню ніч? – спитався Він.

– У пастухів на Відрадних горах, – відповіли вони.

– Хіба вони вам не дали опис вашого шляху?

– Дали.

– І ви на розвилці не заглянули в нього?

– Ми зовсім забули про нього.

– Чи не застерігали вас пастухи від підступності Спокусника?

– Так, але на жаль, ми не припускали, що його мова така красномовна і солодка!

Після цього Він змусив їх лягти на землю і кілька разів сильно вдарив батогом.

– Кого Я люблю, тих викриваю і наказую. Отже, будьте ревні і покайтеся. Продовжуйте свій шлях і не забувайте вказівок пастухів!

Вони подякували Йому і знову пішли істинним шляхом.

Попередній запис

ВІДРАДНІ ГОРИ

Пілігрими дійшли, не зупиняючись, до Відрадних гір, що теж належали Володарю тієї гори, про яку ми говорили раніше. Вони піднялися ... Читати далі

Наступний запис

ІСТОРІЯ МАЛОВІРНОГО І ПЕРЕБУВАННЯ В ЗАЧАРОВАНІЙ КРАЇНІ (Закінчення)

Через деякий час вони побачили на дорозі людину, яка повільно йшла назустріч їм. - Дивись, от пілігрим, який йде від ... Читати далі