«Ісус сказав ученикам Своїм: якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною» (Мф. 16:24), – але люди не хочуть нести хреста, тому мало хто вирішується йти за Христом. Але Спаситель попереджає: «Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її» (в. 25), – виходить, відмова нести хрест має негативні наслідки: людина таким чином позбавляє себе життя вічного.
Але чому відмова людини свідомо прирікати себе на усілякі поневіряння чи навіть на прямі страждання тим самим позбавляє її небесних осель, тобто кращої долі в загробному світі? Щоб розібратися в цьому питанні треба повернутися до едемського саду, точніше до моменту, що відбувся невдовзі після людського гріхопадіння. Пригадуєте, що сказав Господь Адамові та Єві? «Жінці сказав: примножуючи примножу скорботи твої у вагітності твоїй; у болях будеш народжувати дітей… Адамові ж сказав: …проклята земля через тебе; у скорботі будеш їсти від неї в усі дні життя твого; терня й осот буде родити вона тобі; і ти будеш їсти польову траву; у поті лиця твого будеш їсти хліб, доки не повернешся в землю, з якої ти взятий» (Бут. 3:16-19). Тобто, людське гріхопадіння мало настільки негативні наслідки, що по нинішній день нам доводиться пожинати його плоди.
Але як би справа була в людському гріхопадінні! Люди продовжують грішити далі, тим самим збільшуючи міру власних беззаконь, і відповідно у світі накопичуються наслідки цього. Так що хрести стали невід’ємним атрибутом життя кожної людини, і відмова нести власний хрест – це фактична відмова людини нести відповідальність за власні вчинки та їхні наслідки. А якщо людина не хоче визнавати власних помилок, гріхів, тоді вона, ясна річ, немає потреби в них каятися, а відсутність покаяння у власних гріхах унеможливлює стосунки з Богом, людині загалом Бог як такий не потрібен.
Ну, хіба що людина буде щось практикувати «у вірі», тобто виконувати якісь релігійні приписи, тим самим віддаючи дань давнині, шануючи пам’ять предків, або ж про всяк випадок, так би мовити, «на удачу». Одним словом, поганство у чистому вигляді, що вдягнуло шати поклоніння Творцеві. Між іншим, щойно наведений опис стосується значної частини (якщо не більшості) наших співвітчизників, які декларують, що вірять у Бога (чи бога, бо для таких людей насправді в цьому плані немає суттєвої різниці).
Не виключено, що подібну «віру» сповідував багатий юнак (див. Мф. 19:16-24), хоча, варто віддати йому належне, його всерйоз хвилювало питання посмертного буття, проте не до такої міри, щоб втілити в життя Христову пропозицію: «Коли хочеш бути досконалим, піди продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною» (в. 21). Юнак злякався, адже легко вірувати в Бога, коли в тебе із здоров’ям і у фінансовій сфері все гаразд. Навіть якщо така віра не виправдає сподівань, у тебе залишиться, як би сьогодні сказали, «запасний аеродром»: здоров’я, фінансова незалежність, вага в суспільстві. Проте, як у випадку з юнаком, свідома відмова від статків позбавляє такої впевненості в завтрашньому дні, сподівання на власні сили, про що так мріє багато людей.
Натомість відсутність всього цього дає поштовх для зростання сподівання на Бога, і це не дивно, адже земних підпор у людини немає, тому вона буде шукати такої підтримки в Бога, або ж… у темних духовних сил, що на жаль стається занадто часто. Проте мова зараз саме про довіру до Бога. «Усі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас» (1Пет. 5:7), – радить усім Біблія, але так вже склалося, що більшість з нас послуговується цією порадою лише в тому випадку, коли зникли або ж виявили свою марність всі земні «підпори», і тоді не залишається жодного вибору, як звертатися за допомогою до Бога. У випадку багатого юнака, Господь Ісус Христос запропонував самому прибрати ці «підпори», щоб покластися на Нього. Юнак злякався і втік… Але не будемо надто суворими до нього, адже невідомо як поведемось особисто ми, якщо одного разу Господь звернеться до нас з подібною пропозицією.
