«Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде» (Мк. 8:34), – ясна річ, що більшість людей не хочуть брати хреста, через те не так багато охочих дійсно слідувати за Спасителем. Більшість обмежується лише благими намірами і дрібними справами милосердя, свято вірячи в те, що їм за це «зарахується». «Зарахується», може не сумніватись, проте для багатьох у посмертному бутті буде одкровенням розмір їхніх «небесних зарахувань» – вони будуть мізерними.
А що хотіли? «Якою мірою міряєте, такою відміряється й вам» (Мф. 7:2), скільки давали – стільки і отримаєте. З чого ви вирішили, що кинувши якусь дрібну купюру жебракові або ж пожертвувавши суму, що не перевищує ціни чашки кави, на лікування онкохворої дитини, натомість ви маєте отримати буквально дощ, навіть зливу з Божих благословінь? Навіщо уявляти Бога як якогось жебрака, що вмирає з голоду, і який радий навіть крихті хліба, якою ми ділимося, а деколи просто кидаємо з надлишків своїх?
Господь – Творець всього видимого і невидимого, Йому не потрібні наші подачки, Він взагалі нічого не потребує, а те, що ми робимо ближнім, чим допомагаємо їм, у першу чергу потрібно нам самим – таким чином ми просто втілюємо в життя Христову пораду: «Отже, все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм» (Мф. 7:12). І згідно цього ставлення ми будемо судимі на Остаточному Божому суді. «Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:40), – от таким буде критерій Божого суддівства: робили добре – отримаємо добре, коїли зле – краще було б, щоб не коїли…
Ясна річ, матиме значення і розмір нашої допомоги, проте в Спасителя зовсім інші критерії вимірювання цієї допомоги. Для Господа більш важлива не кількість цієї допомоги, а те, наскільки була «жертовність» цієї допомоги, наскільки ми себе чимось обділили, щоб допомогти ближньому. І еталоном цьому є жертва убогої вдови: «Прийшла одна вбога вдова і поклала дві лепти, тобто кодрант. Покликавши учеників Своїх, Ісус сказав їм: істинно кажу вам, що ця вбога вдова поклала більше за всіх, хто клав у скарбницю, бо всі клали з достатку свого, а вона із злиднів своїх поклала все, що мала, весь прожиток свій» (Мк. 12:42-44). Здається, що ті з нас, хто жертвує як і убога вдова дві лепти, тобто зовсім мізерну суму грошей, робить це не з убогості, а із жадності, і зважаючи на це, не варто розраховувати на якесь особливе ставлення з боку Небесних сил.
Але чомусь більшість з нас все одно вважає, що Бог чимось нам винен, особливо, коли ми зробили якусь добру справу. Звичайно, Бог не залишиться в боржниках, бо як сказано в Біблії: «Блаженний, хто дбає про вбогих і бідних, в день скорботи спасає його Господь» (Пс. 40:2), але зводити стосунки з Богом до формули: «Ти – мені, а я – Тобі», це взагалі повне безрозсудство. Кожен з нас є величезним боржником перед Богом, і попри цей факт вимагати від Нього скорішого повернення Його «боргу» – це навіть не безрозсудство, це абсолютне безглуздя. Адже Бог теж може зажадати повернення вже нашого боргу, не забули ж: «Якою мірою міряєте, такою відміряється й вам»?
Така торгівля з Богом чимось нагадує Петрове запитання Христові: «Ось ми залишили все і пішли слідом за Тобою, що ж нам буде?» (Мф. 19:27). Проте Петро разом з іншими Христовими учнями пішли, як вони вважали, за мандрівним Учителем. Їм ще тоді не було відкрито, Хто саме перебуває поруч з ними, тому вони могли поставити подібне запитання. На відміну від них, нам добре відомо Хто такий Ісус Христос, принаймні, деяким. Тоді звідки береться таке споживацьке ставлення? Щоб не казати зайвого, відповім – через маловір’я. В іншому випадку подібних питань, такого ставлення не виникало б.
А так, більшість людей, які вважають себе віруючими, поводяться як той євангельський багатий юнак, який на пропозицію Христа: «Піди продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною» (Мф. 19:21), – «відійшов у скорботі» (в. 22). Те саме робить багато людей протягом життя: земні статки виявляються для них ціннішими за небесні, хоча, зазвичай, цих статків, за земними мірками, у них начебто і нема, проте вони і те бояться втратити, щоб натомість отримати значно більше, «у стократ» і одержати «життя вічне» (в. 29). Люди бояться взяти хреста і йти за Христом, хоча хрестів у цьому світі все одно не вдасться оминути – але люди намагаються «обманути» долю і спробувати якось обійтися без Бога на своєму життєвому шляху. Хтось же, все таки зважившись піти за Христом, розпочинає вже згадану торгівлю, впритул не помічаючи простої істини, що найбільшу нагороду, яку ми можемо отримати від Бога – це постійно перебувати в Його присутності.
КІНЕЦЬ ЕПІЗОДУ
